1959
Цікаво говорити тільки чесно
«Моя симпатія більша до французького кіно, ніж до американського», – зізнається письменниця Євгенія Кононенко. Насправді цей умовний кіноподіл можна застосувати до всіх людей, особливо тих, які мають стосунок до творчості: комусь подобається стежити за повільним розгортанням на екрані людських історій, за зустрічами, розставаннями й необов’язковими поверненнями, тоді як для інших важливі дія і гостросюжетність. Франкофільство Євгенії Кононенко насамперед пов’язане з її другою освітою французького філолога, власне, і в літературу 1990 року вона прийшла саме як перекладачка. Світ французького кіно надзвичайно суголосний і з прозовими текстами Кононенко, в центрі яких завжди опинялися звичайні побутові історії, які проживала з кінця 70-х більшість українських жінок і чоловіків. А все ж насамперед – жінок, бо саме вони, починаючи вже з першого оповідання письменниці «Драні колготи», лишалися її головними героїнями, тож не дивно, що критики відносять творчість Кононенко до «феміністичного дискурсу сучасної української прози».
Детальніше про героя
1958
Я ніколи не відділяла літературу від життя
Стіну в спальні Галини Пагутяк прикрашає старий гобелен, що висів над її ліжком ще в дитинстві. Внизу на ньому зображений будинок, у дверях якого нині можна помітити прорізаний отвір. «То я не втрималася, коли була дитиною, – пояснює пані Галина. – Хотіла побачити, що ж там усередині». Вже пізніше цей значимий для авторки образ дверей з’явиться у характеристиці, яку дав колежанці Юрій Винничук: «Галина Пагутяк ввійшла в літературу зовсім не одними і тими ж дверима, якими входили всі інші українські письменники радянського часу». Нині вже можна додати – і часу сучасного. Пагутяк по можливості уникає презентацій, участі у книжкових фестивалях і ярмарках, не їздить у закордонні письменницькі резиденції і не дає коментарів на позалітературні теми. Протягом життя вона навчилася чергувати періоди своєї відкритості світу, дозволяючи собі час від часу нікого не впускати у своє Королівство і писати.
Детальніше про героя
1973
Дитяча книга — це перша сходинка до великої літератури.
«Хто ця жінка?» – запитала мене на одному із заходів Форуму видавців молода львів’янка. Мар’яну Савку, яка цього вечора читала вірші з Іваном Малковичем, не впізнати – так разюче вона змінилася за останні кілька років. Перед читаннями Савка підходить до знайомих, обіймає чи вітається за руку, щоразу приязно усміхаючись, і все – ви вже в енергетичному полі цієї жінки, такої тендітної, мов порцелянові статуетки балерин. Власне, ось він – один із її портретів-іпостасей, захований у музичній скриньці, яку Мар’яні колись подарував американський письменник Аскольд Мельничук і яку нині вона показує нам у своїй львівській квартирі. «Ви ще не знаєте мене в танці!», – вигукує Савка, а панна танцює під просту мелодію в улюбленій скриньці, аж доки ту скриньку не закривають.
Детальніше про героя
1973
Цінними є тільки ті тексти, за якими стоїть робота письменника над собою
Ми домовляємося про інтерв’ю на першу половину дня – нашій героїні важливо впоратися з основними справами до того часу, коли зі школи повернуться син із донькою. Тих читачів, які звикли вишукувати автобіографічні мотиви в її текстах, витворювати образ письменниці з учинків і переконань її героїв, може здивувати реальна Наталка Сняданко – дружина, мама, а ще – поза літературою і перекладацтвом – працівниця ІТ-компанії.
Детальніше про героя
1936 - 2018
Я – людина, яка шукає і шукатиме до кінця днів своїх
«Поетичний їжак з головою сатира і волоссям кольору витіпаних конопель», – не знаю, чи хто краще за Миколу Жулинського означив коли-небудь Івана Драча. Мені ж подобається дивитися на нього очима Ірини Жиленко, яка у своїх спогадах згадує його молодого, викличного і рвійного – поета-зірку, поета-новатора.
Детальніше про героя
1955
Я – людина, яку роблять абсолютно щасливою зустрічі з дітьми
На одній зі своїх відомих фотографій Леся Воронина сидить у дерев’яному кріслі гойдалці з улюбленим американським кокер-спанієлем на колінах. Достатньо лише раз поглянути на цю світлину – і у вас не виникне жодних сумнівів, що перед вами письменниця, до того ж – письменниця дитяча. Найважливіше, що це фото аж ніяк не було постановочним. Те ж саме крісло, яке дісталося нашій героїні у спадок від мами, стоїть перед робочим столом в її київському помешканні, з вікна якого можна побачити бані Покровського монастиря і місця її дитинства в комунальних квартирах. Від мами у пані Лесі залишилася і старовинна музична шкатулка. Письменниця запускає її механізм – і видобутий ніжний звук стає прекрасним супроводом нашого знайомства зі світом дитячої літератури.
Детальніше про героя
1926 - 2022
Від поезії слід вимагати як не вічності, то принаймні довголіття
Про той осінній приїзд (приліт) Віри Вовк до Києва я дізналася випадково: на одній з фотовиставок почула, як мої сусіди по спогляданню світлин обговорювали її творчий вечір у Музеї літератури. Цей захід не анонсували найпопулярніші літературні сайти, про нього не нагадували соціальні мережі і попередні інтерв’ю в медіа. Зала музею була вщерть заповнена, поза тим я впізнавала серед присутніх лише кількох перекладачів і дипломатів. Як потім з’ясувалося, на вечорі найбільше було аспірантів, студентів і представників бібліотек – чи не з усіма ними Віра Вовк листується. Направду, той вечір мене засмутив. Хотілося послухати саму пані Віру (а вона лише прочитала кілька віршів з нової поетичної збірки «Зі скрині забутих предків»), хотілося бачити в тій залі всіх її друзів-шістдесятників, усіх письменників, яких вона перекладала, яким допомагала порадою і добрим словом, з якими листувалася протягом десятиліть, хотілося бачити офіційних осіб і телебачення. Вона це заслужила. Але Віра Вовк того вечора переважно мовчала: схоже, їй і неважливо було говорити. Їй хотілося слухати тих, з ким вона бачиться так рідко, хотілося бути у цьому середовищі – серед своїх.
Детальніше про героя
1960
Я – рекордсмен з вигадування романів, які ніколи не будуть написані
Лише парафіяни Києво-Печерської лаври знають про її бічні брами, в які можна вільно ввійти, оминувши галасливих туристів, екскурсоводів і касирок. Юрій Андрухович заходить саме в одну з них, хоча, згадує, був тут востаннє (і вперше) дванадцятирічним. Здавалось би, важко вигадати більш невідповідне місце для цієї розмови бо як поєднати автора «Московіади» і «Рекреацій» з однією з головних святинь Московського патріархату?
Детальніше про героя
1929 - 2019
Завжди хотілося писати на добро
Усі теплі місяці року Юрій Мушкетик проводить на дачі в Кончі-Озерній за Києвом. «Ви до Жулинських?» – запитує нас із фотографом перед височезним парканом дачного кооперативу незнайома дівчина. Кажемо, що до Мушкетика, але напрямок нам указано правильний: Жулинські з Мушкетиками – сусіди. За останні роки в селищі, в якому в радянські часи виділяли ділянки письменникам (це тут жили Олесь Гончар, Микола Бажан, Андрій Малишко, Павло Загребельний), з'явилося чимало неписьменницьких будинків. На їхньому тлі дача Юрія Михайловича, куплена свого часу в Наталі Забіли, – найскромніша: перед будинком нас зустрічають квіти, висаджені донькою письменника, далі – сад з похилою альтанкою і веранда, на якій незмінно працює Мушкетик.
Детальніше про героя
1937 - 2021
Я хочу показати дітям багатство нашої історії
Уже з перших хвилин спілкування, ще телефоном, Володимир Рутківський стає вам близьким і рідним, ніби ваш турботливий дідусь, який боїться вас образити чи відмовити вам у вашому проханні. Письменнику геть не з руки зустрічатися з нами у Києві, але він викроює кілька годин на інтерв’ю поміж відвідинами лікаря і виступом на фестивалі дитячої книги – щоби всім приділити увагу.
Детальніше про героя
