Іван Драч


«Поетичний їжак з головою сатира і волоссям кольору витіпаних конопель», – не знаю, чи хто краще за Миколу Жулинського означив коли-небудь Івана Драча. Мені ж подобається дивитися на нього очима Ірини Жиленко, яка у своїх спогадах згадує його молодого, викличного і рвійного – поета-зірку, поета-новатора.

З письменників старшого покоління з Драчем найлегше домовитися про розмову – він користується мобільним і погоджується на будь-яке інтерв’ю: навіть не запитуючи, з якого ви видання і про що буде говорити. Але ось уже записати його виявилося найскладніше: він не зміг знайти у своєму графіку жодного дня, коли б ми могли спокійно поспілкуватися з ним кілька годин. Не минуло й року, як йому зробили складну операцію на серці, але Іван Федорович не стишив темпу. Тієї суботи зранку він виступав на конференції, присвяченій річниці Товариства «Україна-В’єтнам» («Наче в Радянський Союз повернувся», – говорить нам, вийшовши з Будинку вчителя). Потому поет забіг у свій офіс Товариства «Україна-Світ», яке Драч віддавна очолює. «Тут раніше був бордель, – каже Іван Федорович, – а згодом київський “СМЕРШ”». У його кабінеті немає комп’ютера, над столом висить портрет Шевченка, під ним же – на нерозпакованих коробках із книжками – портрет самого Драча. Говоримо поспіхом, бо за годину в Музеї шістдесятництва, до створення якого свого часу долучився поет, – зустріч з Іваном Драчем і художником-графіком Василем Перевальським.

Від моменту нашої ранкової зустрічі минуло більше шести годин. За цей час ми не робили перерви на каву чи обід – я відчуваю страшенну втому, тимчасом як Іван Федорович енергійно читає вірші, згадує свої знайомства з художниками й акторами і лишається в музеї поминати Євгена Сверстюка. Такий ритм виробив у ньому вміння відповідати на запитання чітко і швидко, що вирізняє його серед авторів старшої ґенерації. І не було у ньому страху, що ненароком зрине тема покаянних листів, віршів про Леніна чи його участь у Громадській гуманітарній раді при президентові Януковичу. Його називають символом українського компромісу, людиною, якій властивіше домовлятися, лавірувати, ніж боротися і протистояти. Він ні за чим не шкодує. Не ностальгує за проминулим часом і називає себе великим оптимістом. Наостанок запрошує нас поїхати з ним улітку до його рідних Теліжинців – туди, де могила батьків і сина.

Радий, що я затребуваний чоловік і мене постійно кудись кличуть

Кожен день мого життя дуже різний. Я щойно повернувся з Карпат – був у Східниці, Трускавці, Бориславі, Дрогобичі. Там відбувався Міжнародний кінофестиваль «Корона Карпат», на якому я очолював журі. Ці десять днів були переважно кінематографічними – не без пиятик і суперечок усіляких. Кіношноки п’ють, мабуть, найбільше з усіх творчих спілок. Тому я мусив теж напиватися, щоб бути відповідним до того товариства (Сміється). Я їздив туди з кількох причин – щоби розкрутити той край на предмет створення там якогось кіноосередку, бо ж Галичина разом з Волинню, Буковиною, Закарпаттям – це могутній край, який міг би мати кіноцентр, не гірший за словацький чи естонський. Також здав у дрогобицьке видавництво свою нову збірку. Мав там і такі моторошні враження: на вулиці Стрийській у Дрогобичі, як у Львові на Лонцького, є Музей визвольних змагань. І там я дізнався про Червону криницю, куди енкаведисти скидали всіх закатованих. І поруч є Чорний казан, в якому варили людей. Тим варивом потім годували допитуваних, які згодом теж опинялися у криниці. Такого жаху я не зустрічав ніде інде – ні в Сербії, ні в Кампучії, ні в Хорватії, де були люті змагання і знищували одне одного з неймовірною жорстокістю. У тому музеї, по суті, одна кімната і два експонати, але які вони страшні! І якась така індиферентність і неорганізованість людей... Треба ж зберегти цю пам’ять, знати імена і катів, і закатованих. А якщо ті речі не вивчати, вони будуть з нами постійно повторюватися.

Для мене велика проблема заснути, хоча є в мене такий вірш «Мужчини сплять чотири години, // а жінки й ідіоти – п’ять сплять, – // так сказав знаменитий тать Бонапарт. // Він цього афоризму варт. // Тим сповідую гідність мужчини, // що сплю чотири години, // але яка ж це солодка робота – // мріяти про сон ідіота» (Сміється). Цей вірш свідчить про те, що мені весь час хочеться спати, а не виходить – ні життя, ні організм не дають. Для мене, звісно, найкращий час, коли мене ніхто не тривожить і не чіпає, бо ж нині такий вік, коли треба якісь речі дописувати або й переписувати.

Позавчора був приголомшений виставою Леся Подерв’янського «Павлік Морозов». Для мене то було страшне – не через саму виставу, а через те, що зала була заповнена молодими людьми, які реготали і кректали разом з тим сексуальним актом. Мені дали квиток за триста п’ятдесят гривень, я сидів у третьому ряду, і всі ці люди теж купили такі дорогі квитки! І я собі подумав, що оце є одна Небесна Сотня в Києві, а є ось таке страхіття – молодь, якій байдуже все на світі і яка готова сприймати найнижчі інстинкти, збережені в кожній людині. Ще вчора ввечері ходив дивитися фільми, покладені на полицю в ті ж 60-ті, коли заборонили і «Криницю для спраглих»: хотів вивірити свої думки про те, як тоді ставилися до кіно, розгадати таємницю таланту і досвіду, зрозуміти, як люди намагалися робити щось цікаве, коли з тих старань майже нічого не виходило... А так, я радий, що лишаюся затребуваним чоловіком, що мене постійно кудись кличуть, і мені це цікаво.

Я – людина, яка шукає і шукатиме до кінця днів своїх. Колись нахабно говорив, що я – не той, хто шукає, а той, хто знаходить. З часом це минулося і я зрозумів, що знайти щось дуже тяжко – треба більше шукати. «Ось Монтень, ось Шекспір, а ось Свіфт – треба мудрим іти на той світ...». Я продовжую читати всі ці речі, які читав і раніше, але не всі розумів. Тепер перечитую і пізнаю глибше. Маю знак Терезів, і Щур я, щоб ви знали. У Ґюнтера Ґрасса є роман про щурів – «Щуриха», цікавий мені цей чоловік. Узагалі мені німецька нація великою мірою подобається.

Від батька в мені – гідність і неупокореність. Він не скорився радянській системі. Його брат був кавалеристом, і вся його родина підтримувала совєтську власть – хтось був головою колгоспу, хтось головою села. Тоді як батько оминав колгосп десятою дорогою. Йому великою мірою допомогло те, що він десь учителював на Кавказі, а потім працював електриком в якомусь аулі дагестанському. І, коли був голод (це ще до мого народження), він забрав матір, братів – і вивіз із України. Інакше б усі загинули, як загинула десь третина нашого села. Мати була неписьменна (це вже я її навчив писати

«Драч» друкованими літерами), але дивовижно обдарована – співала, вишивала. Була вона на десять років молодшою за батька і завжди підсміювалася з нього: «Той матрос на коня не може вилізти», – а сама підводила коня до тину, заскакувала на нього – і гнала... Обидва брати теж грали на музичних інструментах, малювали, так що я виріс у такому мистецькому сільському мікросвіті.

Дружину свою знайшов у Львові. Поїхали якось я, Дзюба і Вінграновський до Львова на запрошення Павличка і його друга академіка Лазаренка. На нас там дивилися, як на щось екстравагантне, бо ж ми з Києва і говорили такі речі, які у Львові й не снилися. Місто було заляканим і затюканим тоді – бандерівський осередок особливо сильно гнітили. А ми ж такими розбишакуватими були. Дзюба 1931 року народження, освічений, з Донбасу, дисертацію про Маяковського писав. Вінграновський приїхав як учень Довженка, як знаменитий актор, Орлюк (Іван Орлюк – герой фільму Юлії Солнцевої «Повість полум’яних літ», знятого 1961 р. за сценарієм Олександра Довженка. – Авт.). А я ж мусив бути нарівні, старався щось говорити, вірші читав. Там ми і познайомилися з дівчатами і поодружувалися за той приїзд.

Зі своєю дружиною я вже прожив разом п’ятдесят один рік. Наші стосунки завжди трималися на взаємній повазі: я розумію її, вона – мене. Марія дивовижно віддана всьому, що я роблю. Вона завжди запитує, над чим я зараз працюю, куди йду, і намагається бути помічною. Дружина моя дуже шорстка і жорстока до моїх писань. Часто багатьом подобається якийсь мій вірш, а вона критикує, не сприймає – і я мушу десь обнишпорювати, обдивлятися те все, до чого вона має претензії (Сміється). І часто знаходжу, що Марія має рацію.

Сприяло довголітньому шлюбу і те, що ми не щодня разом: які люди не є близькі, однак вони одне одному набридають. У нас же так складалося, що я багато мандрував Радянським Союзом, бо в Україні була така затхла професійна атмосфера. Об’їздив усе – від Норильська до Курильської гряди, Сахаліну і Біробіджана. Тому Російську імперію я бачив упритул. А дружина моя – математик, мала свої справи і проблеми. Згодом, після Лариси Скорик, Марія очолила жіночу громаду Руху.

Дітей своїх ми дуже любили, може, аж занадто. Але любити – ще не означає вберегти, бо сина Максима вбили п’ять років тому. На його долю випало чимало бід: він побував у Чорнобилі, після чого його обсіли всі чорнобильські хвороби. Син був лікарем, а потім, коли побачив, що з лікарської практики нічого в Україні не виходить, став бізнесменом. Розслідувати ж трагедію його смерті неможливо, тим паче в нинішній ситуації. Такі справи падають на дно – і ніхто не буде тим займатися. Мені з самого початку друзі, більш тямущі в таких питаннях, говорили, що я ніколи не знайду вбивць і що то так мені помстилися – за Рух, за Україну... А донька моя Мар’яна – політолог, нині працює на радіостанції «Свобода». Більшість часу живе у Празі, але до нас досить часто навідується. Маю двох онучок – від сина і від доньки. І старшого онука – від Максима: йому вже шістнадцять років, думає нині, куди вступати – один день волів би на історичний, наступного – на юридичний або опановувати комп’ютерні системи... Читати не любить, як усе це покоління.

Можу покласти десять своїх віршів поруч із текстами будь-яких поетів і не лишуся непоміченим

На мою поетику вплинуло те, що я начитався російських і польських перекладів текстів Брехта, Неруди, Елюара, Лорки. В українській поезії в той час уже і Тичина занепадав, і Рильський був такий тьмяний, і Малишко вже став занадто пишномовний, але малоцікавий як поет. Тоді з’явилася стаття Івана Дзюби «Від молитов до дум», в якій він різко виступив проти Малишка. Я підтримав Дзюбу, бо мені було цікавіше читати Вінграновського, ніж Малишка.

Вчора ховали Євгена Сверстюка, і я згадав, як він мене напучував і підтримував. Він був такий німецькомовний чоловік – часто цитував німецьких авторів, прищеплював любов до німецької літератури й особливо – до таємного радника Йоганна Вольфґанґа Ґьоте. Знайшов я з десяток листів Сверстюка, які він мені писав, коли я навчався в Москві.

Грозовим розрядом і небом, де ширяло, гуло, буяло з блискавками і громом, був для мене Шевченко. А коли я падав на землю, то знаходив Івана Франка, брів по баюрах, болоту – і згадував його «не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи...». Це мене приголомшило ще в університеті, коли я вперше прочитав його передмову до «Галицьких образків».

Поезія так багато важила в радянський час, бо то було закрите суспільство. І лише його частина дозволяла собі бути вільною – Вознесенський, Ахмадуліна, Рождественський, Євтушенко, Моріц. Я кажу тільки про москвичів. Це був вільний струмінь: люди приходили на стадіони, щоб почути те, чого не могли дізнатися деінде. Телебачення тоді щойно зароджувалося, радіо було переважно ідеологічне. Драч приїздив до Львова і читав «Оду чесному боягузові» про те, що «Ти вбив свій горизонт і небо отруїв, // Дав дулю сонцеві і плюнув в очі хмарі. Живеш повзком і помисли свої // Ростиш в клоаці з підлістю у парі». Хто б тоді таке говорив? А цей тип приїхав і сказав.

Ні до Шекспіра, ні до Шевченка, ні до Тичини не було того, що відбувається зараз. Не було тієї війни на сході, не було Небесної Сотні, «Вікіпедії», інтернету – не було всіх тих речей, які багато додають до цього життя, а щось і забирають від нього. Приходить новий світ і нового прагне слова.

Мої досягнення в поезії – це п’ять-десять віршів, які залишаться після мене. І то вже добре. Мені цього досить. Я знаю, що можу покласти десять своїх віршів поруч з текстами будь-яких поетів (не лише сучасних українських, але й світових) і не лишуся непоміченим. Я намагаюся бути вільним у лексичному конструюванні. Завжди прагнув відтворювати все, що є в моїй душі, у зрозумілих лексичних конструкціях. Поет має володіти словом так, як наїзник Чингісхана конем. Може бути під конем, за ним, попереду стояти – мусить бути справжнім віртуозом! Тільки тоді поет не боїться проблеми, яка постає перед ним. Він лише шукає місце, кут зору для вирішення цієї проблеми, але не думає про те, як її висловити.

Моє знання мови – від батьків, передовсім від матері, бо вона була дуже така балакуча і яскрава в мовленні з усіма цими «невістка – чужа кістка». Постійно якимись афоризмами говорила.

Я почуваюся щасливим, коли сідаю за стіл і пишу. Найкращі мої хвилини – коли я щось задумую, тільки починаю створювати. Потім довго від того відходжу, воно мені набридає, а далі знову повертаюся до тексту на новому витку. Вірші читати нікому наперед не даю, лише великі конструкції. Йду сьогодні ось у Музей шістдесятництва і читатиму там те, що написав учора і зранку завершив. Кілька днів мене переслідують образи дрогобицьких Червоної криниці і Чорного казана – і сьогодні я почав вірш писати. Або зустрів якусь гарну молодицю, губи гарні, яких давно не бачив, – і не можу збутися, аж сниться! От зараза, думаю, треба про це написати (Сміється). Таким чином віршем одбувся од цього всього діла – і поїхали далі. Я не роблю нічого силувано. Серед моїх текстів можна знайти дуже конструктивістські, типу Михайля Семенка. Але я менше думаю про тему, а більше – як відобразити життя, в якому я живу. Незважаючи на те, що я великою мірою раціоналіст, я більше емоційний чоловік, і багато чого приходить до мене спонтанно.

Придивляючись тепер до всього мною написаного, я думаю, що весь час, творячи, я намагався розібратися в тих видатних людях, які були до мене. Всі знають про Григорія Сковороду, я ось теж нині збираюся з хлопцями якийсь фільм про нього зробити. Але одночасно зі Сковородою жив не менший мислитель, якого майже не знають, – Паїсій Величковський, що проповідував на Буковині, у Валахії. Саме від нього пішли потім усі ці руські іноки й Оптина Пустинь, куди ходили і Толстой, і Достоєвський. Я веду це до того, що від Сковороди й Величковського і аж до пізнього Шевченка у нас превалює добро, намагання служити добру.

«Де єсть добрі люди, // Там і правда буде, // А де кривда буде, // Там добра не буде», – це Шевченкові слова. І ми бачимо: коли сходяться люди і говорять про правду і добро, а самі по натурі своїй недобрі, кривдники – який результат ми нині маємо в державі. Мене цікавить: із чого складається душа українця? Чи тільки з ковбаси, сала і борщу, чи вона започатковує якісь дивовижні начала, які роблять її такою доброю, що вона не може бути жорстокою в той час, коли на жорстокість слід відповідати жорстокістю, бо інакше ти будеш побитий і знищений?

Саме Загребельний сприяв появі цілого покоління шістдесятників...

Коли кажуть, що письменник з часом виписується, це все несерйозно. Поки живе людина, тим більше, коли вона заповнена образами, вік не матиме значення. В мене ніколи не було стільки задумів, як нині. Хочу завершити п’єсу «Маніакально-депресивний психоз, або Оріон золотий» – про Володимира Сосюру. Роздав ближчим приятелям кілька примірників, щоб вони читали і критикували. Сосюра на мене справив найменше враження з усіх письменників того старшого покоління. Я його шанував за вірш

«Любіть Україну». Коли він приходив до нас в університет, ми всі вставали, щоб привітати його як автора цього вірша, з яким воювала вся Україна – від машинно-тракторних станцій і дитячих садочків до концтаборів. Кілька років тому прийшов до мене задум цієї п’єси – і тепер пишу про все його життя. А оце був у Карпатах і почав писати сценарій про всі ті ситуації, пов’язані з бандерівцями. Якісь свої домашні спогади про родину хочу написати – про батька, матір, братів своїх. Не дають спокою мені теми Голодомору, Мазепи... А взагалі проза не є моїм основним жанром. Вона мене менше цікавила. І завжди, коли я хотів швидко щось зафіксувати, то воно приходило до мене у вигляді вірша.

Я живу у світі кіно і дивуюся, як мало бачу в кінотеатрах своїх колег-письменників. Так само дивуюся, як мало бачу їх на виставках художників і концертах. Я, мабуть, велику помилку зробив у своєму житті, що все-таки не пробився в кінорежисуру і зупинився тільки на кіносценарній майстерності. Я прийшов на кіностудію Довженка у 64-му, потім ми з Іллєнком робили «Криницю для спраглих», далі – «Камінний хрест», «Пропала грамота», а потім уже все так було зроблено, щоб Драча з кінематографа вигнати. Так що я не міг довчитися на кінорежисурі. Ще одна моя помилка: коли я був головою Руху, треба було міцно триматися на тому всьому і політично воювати за Україну. Але я втомився від головування, остобісіла мені політика – і я повернувся знову в літературу й кіно.

За поняттям «українське поетичне кіно» для мене, передовсім, стоїть Довженко, потім – Параджанов. Осика зробив шедевр за моїм кіносценарієм – тепер «Камінний хрест» вивчають у різних кіношколах. Я там згрішив, але поки мені ніхто не дорікнув: я поєднав у тому сценарії дві непоєднувані новели Стефаника – «Камінний хрест» і «Злодій». І це прощання Івана Дідуха з Карпатами, з хрестом – це також і його каяття перед тим чоловіком, причетність до вбивства якого він мав. Брондуков і Степанков блискуче зіграли у цьому фільмі.

Я майже не бував на знімальних майданчиках. Найменше зробив у «Пропалій грамоті», бо я написав сім чи вісім варіантів сценарію, але режисери постійно мінялися. Коли вже хлопці половину зняли, а потім сиділи й пиячили на Полтавщині, в цей час була і політична зміна – міняли Шелеста на Щербицького, а Маланчук приходив в ідеологію. І я тоді поїхав до них і сказав: «Хлопці, годі пиячити, бо все, що ви зробите за місяць-два, це буде кіно, а не зробите – кіно не буде». Вони справді повірили мені і виклалися у цьому фільмі. Я їм тоді ще говорив, щоб вони на сценарій не зважали, хай це буде вільний політ. І легкість, озонована атмосфера у цьому фільмі відчуваються.

Коли практично зарубали рукопис моєї першої книжки у видавництві «Радянський письменник», нею поцікавився Іван Дзюба. Він написав передмову і приніс поему «Ніж у сонці» до Загребельного. Павло Архипович її надрукував – і я відразу став знаменитим чоловіком (Сміється). Саме Загребельний сприяв появі цілого покоління шістдесятників: він надрукував у «Літературній газеті» (з 1927 і до 1962 р. – назва газети «Літературна Україна». – Авт.) Вінграновського, Коротича, Сингаївського, Драча. Друкував він Гуцала, Тютюнника, «мальовані рецензії» Щербака. З одного боку, він міг собі це дозволити як талановитий чоловік, але з іншого – ця його талановитість оберігалася близькістю до родини Щербицьких. Дружина Павла Загребельного Елла Щербань була донькою першого секретаря міськкому у Дніпропетровську, а його наступником був Щербицький, якого Щербань підіймав по партійній лінії. Пам’ятаю, як були такі тяжкі часи, то завжди, принаймні раз на тиждень, стояла якась машина від Щербицьких біля Загребельного. Ми розуміли, що хтось зі знайомих привіз Загребельним якісь продукти, щоб Павло Архипович міг себе нормально почувати – пити чарку і творити свої романи. Це був неймовірний чоловік, який написав більше тридцяти романів. Перечитати їх – це вже півжиття потрібно, а він же це все написав!

До мене він був супердобрим. Це Загребельний допоміг нам з Євгеном Гуцалом роз’їхатися в різні квартири, бо до цього ми жили разом. Коли ми вперше з дружиною прийшли в нашу трикімнатну квартиру на Суворова і на газеті організували якийсь обід, раптом відчиняються двері, заходить Загребельний і розстеляє нам під ноги килим: «Іване, живи! Будь здоров!» – і пішов. Павло Архипович побував у німецькому полоні, тому знав німецьку, читав англійською і всіма слов’янськими мовами. Й оце читання було для нього і щастям, і бідою. Тепер звучить багато претензій, що він частину своїх романів у когось передирав. Є таке есе Леоніда Плюща на тему викрадання Загребельним чужих текстів. Щось там переконливо, щось – ні. Я якось задумався, навіщо він займався тим плагіатом, і зрозумів, що у нього було таке не завжди дуже серйозне ставлення до літератури. Анатолій Дімаров згадував, що він колись із колегами зайшов до Загребельного в його кімнату в Ірпені, а Павло Архипович там якраз працював над романом: Андрій сказав те-то, а Галя йому заперечила те-то... Коли Загребельний вийшов, Дімаров сів за ту машинку і написав кілька сторінок про Галю й Андрія. Потім Загребельний повернувся і сказав хлопцям: «Он там візьміть пляшку, закуску з холодильника витягайте, бо я зараз трохи подрукую і до вас приєднаюся». А вони ж усі дивляться, що ж Загребельний далі робитиме. Він перечитав останні сторінки: «Ага, Галя, Андрій, Микола десь узявся», – і почав писати далі, ні на що не звертаючи уваги.

Я тоді ближче приятелював з Іваном Дзюбою і пригадую, як він на превелику силу прочитав роман Загребельного «Спека». Я зразу зімпровізував: «“Спека” вся – спекався». Але Загребельний був унікально начитаним чоловіком – таких не було більше в нашій літературі. Він єдиний за незалежної України жив за рахунок своїх романів, які видавалися переважно в Росії.

Павло Тичина був занадто вже далекий від нашого покоління, але кілька разів я бував у нього. Пам’ятаю, як він зі своєю дружиною Лідією Петрівною прийняв мене з Павличком на Різдво і співав нам різдвяні псалми. Особливий у нього був такий голос, тонкуватий, ніколи з жодним іншим не сплутаєш... Для мене він був неймовірно обдарованою людиною, якій не було рівних за талантом серед тих, кого я знав і бачив. Тичина був, передовсім, музикантом, потім – поетом, малярем. Дивовижна була людина, яку та епоха поламала і викинула. І пізніше у нього все ж були сильні поетичні речі – збірки «До молоді мій чистий голос» чи «Срібної ночі». Я йому дуже вдячний, що він колись на партійному комітеті Спілки письменників зробив доповідь про мою творчість – як голова Комісії по роботі з молоддю. Це було тоді, коли мені жилося дуже невесело і непросто.

Треба віддати належне Малишкові, бо ми до нього трохи шорстко ставилися, а він нас усіх любив – і Вінграновського, і мене, і Коротича. Він забухував. Ми з ним часто кудись їздили, особливо мені запам’яталося свято першого жайворонка. Я раніше й не чув про таке. А він знав, коли жайворонки прилітають і починають заводити свої пісні над полем. Чорна рілля парує, і в небі ці перші жайворонки співають – це неймовірно! Малишкова поезія цікава в поєднанні з музикою братів Майбород. У видавництві «Коло» недавно вийшла його книжка «Сто поезій», я радий, що написав до неї передмову і представив Малишка сучасному читачеві.

Максим Рильський, мабуть, найбільше зберігся зі свого покоління. Він дуже уважно стежив за літературою. Привітав якось Вінграновського, Коротича і мене у статті «Батьки і діти», яку надрукував «Вечірній Київ», а згодом передрукували «Літературна Україна» і московська «Литературная газета», – тобто наробив нам багато слави. Але разом з тим мене вражав його, як мені тоді здавалося, буржуазний спосіб життя. Був запис для якогось телебачення, і ми теж прийшли до нього додому. Пригадую, що у нього було багато собак, речей якихось, і я подумав: «Ну, і пан – як був, так і лишився». Тепер уже так не думаю.

З Бажаном я найбільше приятелював – він був і вчителем, і другом. І він до мене часто ходив, і я – до нього. Микола казав мені: «Іване, як добре, що, коли йду до вас, то ніякого письменника не бачу, крім Тараса Григоровича, бо так мені набридли вже ті письменники!» (мається на увазі пам’ятник Т. Шевченку в Києві. – Авт.) Він же був головним редактором Української радянської енциклопедії, і письменники, які туди потрапляли, тішилися, а ті ж, що не потрапляли, сердилися. Безперечно, інтелектом він вирізнявся серед інших, але Тичина був талановитішим. Бажан це знав і з великим пієтетом говорив про Павла Григоровича – як про свого вчителя.

Без сумніву, Олесь Гончар був талановитим письменником. Справа тільки в тому, що його талант більше пробився в перших романах та ще у «Соборі». Але більше він був громадсько-політичним діячем. Коли перечитуєш тритомник його щоденників, то видно, як він переживав за все, що тут відбувалося. Багато хто йому заздрив, його цькували, але це типове явище не тільки для української літератури.

Я пам’ятаю Вінграновського як людину, яку Господь поцілував у чоло. Він був дивовижно обдарованим, дивовижно красивим. До занепаду його привели дівки і пиятика. Так я собі вважав колись, тепер же переконаний, що кожному Бог вділив якусь долю і Микола був набагато цікавіший, аніж я спершу думав. Востаннє я бачив Вінграновського, коли ми із Дзюбою прийшли агітувати його поїхати до Львова. Він тоді ще мені сказав: «Іване, ти навіть не знаєш, який є цікавий чоловік – Ігор Костецький!»

А я ж уже з ним був знайомий. Колись я їздив в Італію на фестиваль, і Костецький, дізнавшись про це, приїхав до мене. Але виходило, що я Костецького більше знав як людину, а Микола більше його читав.

Я шанував Григора Тютюнника, і він до мене теж прихильно ставився. Десь є його листи в мене. Так само, як серед нашого покоління Вінграновський був найяскравішим поетом, так і Тютюнник був найталановитішим новелістом. Трагедія його була зав’язана і на тому, що він любив випивати, і на тому, що був не поцінований: він знав собі ціну і міг образитися, що іншим давали премію Шевченка, а йому – Лесі Українки.

Нині рідко спілкуюся з Віталієм Коротичем, але я написав передмову до його книжки віршів українською, і дуже на мене за те образилися мої друзі – Павличко, Мушкетик, Жулинський... Вони мене лаяли – як ти міг написати? Але я завжди до Віталія прихильно ставився і згадував, як він мене привітав, коли я приїхав до Києва. Це коло дивується, що я з ним спілкуюся, а він дивується, що я контактую з Павличком – як я можу з тим бандерівцем мати до діла? Ну, але це таке – український світ різноякісний, різнокількісний, різноманітний.

Коли мені казали, що треба для виходу книжки написати вірш про Леніна, я писав «Дихаю Леніним» на коліні за дві секунди

Я, мабуть, виняткова особа серед усіх українських патріотів, бо до України прийшов не з українського середовища чи виховання. Мій старший брат 1920 року народження, середульший – 1926-го, я – 1936-го. Слово «Україна» в нашу хату приніс я – уже як студент Київського університету. Це я став на цю соціальну, а згодом національну дорогу, бо мені не дали золоту медаль у школі, хоча я добре вчився і був секретарем комсомольської організації. Тоді була одна медаль на всю школу і її віддали доньці першого секретаря райкому партії. Я відмовився від атестата, який мені згодом передали через десяті руки, і з того часу почав приходити до тями, хто я такий.

Перше відчуття внутрішнього протесту проти несправедливості з’явилося, коли я вчився на філологічному факультеті. Хоча не стільки вчився я в Києві, скільки мене водили по тих партійних комісіях, після яких я зненавидів і червоний колір, і сам університет. Тоді почав багато читати, ходити на українські вистави. Була в мене гарна викладачка латини – така рудоволоса, із зеленими очима Тетяна Чернишова, друга дружина Андрія Білецького. То великий рід, який багато зробив для української культури. Тетяна Миколаївна говорила, що латина мені не дуже потрібна – досить з мене п’яти-десяти фраз, – натомість вона приносила мені книжки Хікмета, Неруди чи словник іспансько-російський, щоб я мову вчив і міг перекладати. До Києва я прийшов звичайним селюком, і мене прийняли, прихистили подоброму і родина Білецьких, в яких я жив улітку, коли вони їздили на канікули, і родина Щербаків – Юрій Миколайович і його старший брат Микола, який сидів у тюрмі, і родина Коротичів, з якими я тоді познайомився і які старалися, щоб я почувався нормально у цьому середовищі міських людей.

Я був щасливий утекти в Москву, бо там тоді навчалися люди з усіх кінців Союзу. В мене з’явилися приятелі з різних республік: литовці, латвійці, білорус Алесь Адамович, азербайджанець Анар. Я вчився в Москві з 62-го до 64-го, коли якраз у Києві функціонував Клуб творчої молоді. Дзюба, Сверстюк, Світличний писали мені листи – всі намагалися мене підтримати, щоб я там не занепав духом і лишався на українських позиціях. Коли я їхав з Києва до Москви, вони мене завжди гуртом проводжали: вокзал ревів од пісень, гамору... Я повернувся з Москви в час, коли про Хрущова говорили: «У відпустку пірнув прем’єром, а випірнув пенсіонером». Починалася брежнєвщина – занудна, тягуча і малоперспективна епоха.

У 72-му мене теж почали роздирати за черговий гріх. Кілька разів збиралися виключати з партії, але мене завжди обстоювали старші люди – Бажан, Смолич, Гончар. Вони заступалися за мене і дозволяли жити на цьому білому світі і щось робити. Ми разом з москвичами їздили в Болгарію, і я побачив, наскільки вони вільніші за мене – Булат Окуджава, Валентин Распутін, Володимир Соколов. Мені треба було мобілізувати себе, щоб не боятися сказати те, що вони говорили, наче за склянкою чаю чи ложкою борщу. Мене це розлютило, а тут іще син мій був у Чорнобилі і захворів дуже, тому я тоді різко виступив на з’їзді письменників у Києві і сказав, що

«небо Малоросії для малорослих». Коли ми вже поїхали на наступний з’їзд у Москву, то до мене підійшла драматург Валерія Врублевська – дружина помічника Щербицького, погладила по руці і сказала: «Ванечка, тебя брать не будут». Я після того свого виступу вже був готовий, що мене посадять, і тоді Олесь Гончар кілька днів ходив зі мною по Києву, запрошував скрізь, пропонував, куди піти, – і всі бачили, що зі мною ходить Гончар. Тому я дуже вдячний тому старшому поколінню.

Я не одного покаянного листа написав, коли притискували. Був такий епізод, коли мене попросили зайти в ЦК партії. Я прийшов, і мені дали там прочитати журнал «Сучасність», який тоді приходив в Україну лише у трьох примірниках – знаю, що два з них отримували в ЦК партії і КҐБ. І ось у тому номері талановитий поет і перекладач з діаспори Богдан Кравців написав, що я – антирадянський поет, наводив епітети, цитати... Я собі думаю: «Ну що ти, сволоцюго, сидиш там, тебе ніхто за шкірку не потягне, і ти мені розказуєш, який я є поет, мені, комуністові, члену КПРС?!» І я написав йому таку одповідь. Потім, коли мене знову намагалися виключити з партії, то Бажан мені сказав: «Напиши кілька речень, щоб од тебе одчепилися», – і я писав, і не сильно на те звертав увагу. Мені було то байдуже, бо я займався іншими речами.

Я думаю, що те, в який спосіб живе поет чи митець на цьому білому світі, це таке діло... Коли мені казали, що треба для виходу книжки написати вірш про Леніна, я писав «Дихаю Леніним» на коліні за дві секунди. Інакше тоді не можна було вижити. Можливо, я занадто легковажно до того ставився. Як на цей час, треба було цнотливіше (чи як сказати?) до того підходити. Часом тепер це мені псує життя, коли про те нагадують. Ліна Костенко якось сказала: «Ану, Іване, дихни на мене Леніним!» (Сміється). Я вже звик до того всього, але воно є. Не ви ж мені це кажете, я вам це кажу.

Я підписував чимало листів на підтримку заарештованих. За мною ходили, щоб я підписав, а я знав, що підпишу, а завтра мене розпинатимуть на парткомі. Підписував, бо душа боліла за те все. Але членом КПРС був тридцять років – ну куди ж я дінуся від цього? А вийти з КПРС – це означало відцуратися всього, що я зробив і в кіно, і в літературі. Ну, і потім тебе чекала дорога туди... А я не хотів. Я хотів щось робити.

КҐБ ніколи не звертався до мене з пропозицією співпрацювати. Хіба тоді, коли я був ще студентом університету і виступив з розповіддю про повстання в Караганді. І тоді мені сказали, що, коли щось таке ще буде, аби обов’язково доповідав. Я ж їм тоді відповів, що я – кандидат у члени КПРС, і якщо щось таке буду знати, то спершу скажу своїй рідній партії, а вже потім думатиму, чи говорити вам. І ще сказав, що ось мене прийматимуть у члени КПРС і я під час виступу розкажу про цю нашу розмову, на що мені відповіли: «Ви не смієте цього робити». А я запитую: «Чого? Ми що – в різних країнах живемо? Хіба не КПРС нами керує?» І це для мене було величезне відкриття, коли я побачив, яка це страшна система: одне робить ця підпільна структура, інше – ця зовнішня. Мене теж величезною мірою це переконувало, що треба від цього всього відходити. Я ж був щасливим піонером, бо пережив сталінське дитинство, і був щасливим комсомольцем, бо пережив ленінську юність. І вже тільки після того, коли я спершу воював зі Сталіним як ленінець вірний, а згодом – з Леніним, я приймав якісь національні позиції і ставав людиною, яка може відверто дивитися на світ у його повноті. Так що це дуже драматична історія, але нормальна для мого покоління.

Комунізм – прекрасна ідеологія: дай Боже, щоб усі були рівні і щасливі. Дай Боже, щоб і сьогодні це все у нас відбулося. Але того ж усього немає. Радянський комунізм – дуже витончений і підлий, бо великою мірою був російським комунізмом. Він переважно складався з русаків, а потім уже перекинчики-хохли і грузини, як Берія чи Сталін, приєдналися. Горький ще у 1923 році написав, що, коли великий англійський народ славиться своїм інтелектом і гумором, то великий російський народ – своїм інтелектом і витонченістю своєї жорстокості. Не повірити йому неможливо.

Політик не може не бути компромісним, бо ж іти на поступки слід щодня

Головне моє досягнення як політика полягає в тому, що я був причетним до створення Руху, а Рух – до проголошення незалежності. На початку 1990-х ми були великими ідеалістами. Згадайте, хто стояв біля джерел Руху: поет Дмитро Павличко, психолог Михайло Горинь, архітектор Лариса Скорик, юрист Сергій Головатий, тобто систему будувала інтелігенція. Величезною мірою це збігається з тим, що було у 1918-1920-му роках – УНР, Гетьманат: історик Грушевський, журналіст Петлюра, письменник Винниченко, критик Єфремов. Страшна аналогія. Можливо, нинішній час прекрасний тим, що основною силою теперішнього суспільства є бойові командири, які пройшли в нову Верховну Раду і не дадуть їй скурвитися. Але буде нова війна, бо ж наша держава – це український олігархат, а з демократією вони – антагоністи. Так що попереду нас чекають ще багато майданів і багато крові.

Компромісність – це нормальна людська риса. Політик не може не бути компромісним, бо ж іти на поступки слід щодня – зважувати, тримати руку на пульсі, бути готовим до того, що за півгодини все зміниться. Ти мусиш чітко одним пожертвувати, щоб виграти інше. Іноді ти виграєш, а іноді на тій шальці терезів падаєш униз, аж гепаєшся тілом усім. Я це особливо пізнав, коли творив Рух і мені треба було докупи звести лівих, правих, комуністів, націоналістів... Я створив структуру, яка могла вплинути на проголошення незалежної Україні. Я це все робив. Не когось же іншого вони обрали головою Руху – не Дзюбу, не Сверстюка, не Павличка, а Драча. Через що? Бо, з одного боку, він має регалії – Державну премію України, Державну премію

Союзу, а при тому всьому не є бандерівцем, не із Західної України, а з центру. Ну, і я завжди давав їм усім раду, тому що вони одне одного часто ненавиділи, як Сергій Головатий – Ларису Скорик. Я їм цитував «Лошадь сказала, взглянув на верблюда» Маяковського і говорив, що вони різної породи: ти – верблюд, а ти – кінь, але сьогодні ми разом повинні робити те-то і те-то. Я віддав цьому велику частку свого життя, але таким чином я людей переконував.

Ніколи не шкодував, що був членом Громадської гуманітарної ради при Януковичу. Якби це був Гітлер чи Ріббентроп, я все одно б у ній був, якщо б це передбачало можливість працювати для України. Ви чули про такого письменника Уласа Самчука? В часи Гітлера він редагував газету «Волинь», яка виходила два чи три роки. І що він робив у тій газеті? Одна передовиця Гітлеру присвячена, а далі йшло все, що він хотів робити для України й українців. Він писав свої твори – і редагував газету! І тією роботою підіймав народ на українські справи, але цього у серії «Бронебійна публіцистика» газети «День» немає! Самчук там представлений шматками з романів, а про Гітлера «ніззя». А Довженко? Він був сталіністом і антисемітом великою мірою. Чому ж сталініста Довженка шанують та люблять і націоналісти, і комуністи, і Сверстюк шукав якісь національні моменти в кіноповісті «Україна в огні»? У 1944 році трапився єдиний випадок в історії, коли засідання Політбюро було присвячене обговоренню кіносценарію.

Якби я й інші інтелектуали не співпрацювали з колишньою владою, то, можливо, Янукович і досі сидів би коло нас із вами. Ви про це не думаєте? Я брав участь у цій Громадській раді, як і багато інших письменників і художників. Я робив своє діло. Останнім часом намагався зробити Музей Кирило-Мефодіївського братства при Київському університеті. Прагнув займатися конкретикою, щось розказувати і показувати Януковичу. Наприклад, коли він дав премію Михайлові Андрусяку за трилогію про УПА, я йому подякував і сказав, що так і має робити президент – він не повинен тільки Донбас підтримувати чи Київ. На вечорі Шевченка до мене підійшов хтось із його помічників і сказав, що Віктор Федорович дуже просить, щоб «ви сіли отут-о – він хоче посидіти коло вас». Та будь ласка – хіба убуде з того Драча, якщо він посидить біля Януковича? І ви знаєте, він сідає коло мене і, як на сповіді, каже (це дивовижно, я цього ніколи не забуду!): «Іване Федоровичу, ви знаєте, я вперше на Шевченківському вечорі». Розумієте? Але згодом було кілька моментів, коли я побачив, що змінити щось практично неможливо. Бо, коли він їхав у Сполучені Штати, я просив його, щоб він зустрівся з Євгеном Стаховим – «останнім молодогвардійцем». Він мене не послухав. Потім, коли було прийнято мовний закон, він нас теж не послухав. Ми тільки вдвох з покійним Богданом Ступкою вийшли з тієї Громадської ради на знак протесту. Так що стосунки з Януковичем були всілякі.

Я думав, що я спринтер, а виявилося – стаєр

Вперше я потрапив за кордон у 1962 році. У нас була прекрасний секретар ЦК комсомолу Євгенія Чмихало, яка любила шістдесятників і кожного з нас пхнула кудись за кордон: Гуцала – у Францію, мене – в Італію, Ліну Костенко – в Румунію. І вона нам дала прописку в Києві. Венеція, Флоренція, Равенна, Сієна – я досі пам’ятаю ті унікальні міста. Я вже багато разів після того бував в Італії, але перше враження найсильніше. За нами постійно наглядали за кордоном, але то не мало значення. Я весь час подорожував. Які вдавалося країни відвідати, туди і їхав.

На жаль, у мистецтві мене мало що вражає сьогодні. Саме життя мене вражає більше. Я дивуюся тому, як мистецтво мало освоює оцю складність, жорсткість і жорстокість самого життя. Мені здається, що у цьому біда нашої нації – ми не маємо сили осягнути те все, що нам пропонує світ в образі, приміром, цієї російської війни чи польської дружби. Все це треба осягати, бо інакше ми нічого не зможемо збагнути.

Я намагався розуміти всі покоління. Для мене й досі молоді і той самий Юрій Андрухович, і Оксана Забужко. Я читаю їх з великою цікавістю, і мені приємно чи на виставу піти, чи розібратися, чому вони дивляться на певну ситуацію так або інакше. Читаю Жадана, ходив на виставу за його книжкою, але текст мені сподобався більше.

Поколінням, які прийдуть після мене, я би хотів сказати, що життя – це найдивовижніша штука, яка трапилася в їхньому житті. Ви могли б його і не мати. Кожен з нас був сперматозоїдом (живчиком по-українськи) серед мільйонів-мільйонів інших і міг не потрапити в лоно матері. Саме вам випало потрапити на цей світ, використовуйте це щастя – бути на світі людиною. А молодим поетам порадив би бути мудрішими, талановитішими, щасливішими за мене. Хоча радити нікому нічого не потрібно. Кожна талановита людина сама собі винюхує свою дорогу до світу і людей.

Багато всього започаткував, тепер намагаюся все доробити – якісь фільми, п’єси, мемуари. Як завжди на фініші, хочеш опанувати те, чого не встиг протягом своїх попередніх років. Я думав, що я спринтер, а виявилося – стаєр. Я цього не знав раніше (Сміється).