Неперервність голосу. Від авторки
Повертаючись до початку
Я завжди любила інтерв’ю з письменниками не менше, ніж їхні книжки. На моє переконання, розмова з письменником може бути такою ж самою літературою, як і роман, оповідання чи вірш. Якщо вмовити на відверте спілкування, якщо зуміти розговорити і правильно відтворити. А головне – якщо змогти почути.
Інтерв’ю з письменниками не є для нашого книжкового ринку новим жанром. Сьогодні ми можемо говорити не лише про постійну присутність розмов з літераторами в медіапросторі, але й про повноцінні книжкові проекти: «Гороскоп на вчора і на завтра» Людмили Таран (1995), «Закон піраміди» Людмили Тарнашинської (2001), збірки інтерв’ю Тараса Прохаська для серії «Інший формат» (2003-2004), «33 герої укрліт» Ірини Славінської (2011), «Як вони пишуть» Сергія Козака (2013). 2011-го вийшла добірка розрізнених інтерв’ю з Олесем Ульяненком, а 2014-го – перша перекладна книга-інтерв’ю, присвячена одному письменникові, – «Український палімпсест» польської журналістки Ізи Хруслінської, героїнею якої стала Оксана Забужко. Згодом також вийшли переклади наступних книжок Ізи: “Господи, Ти відкриєш уста мої” – книга інтерв’ю з Йосифом Зісельсом (2017) – та “Розмови про Україну” з Ярославом Грицаком (2018).
Цінними для мене також стали архівні розмови Василя Овсієнка з колишніми політв’язнями радянського періоду (серед них – і письменники), що, на жаль, і досі не вийшли окремою книжкою, та збірка інтерв’ю з українськими інтелектуалами Боґуміли Бердиховської та Олі Гнатюк «Бунт покоління» (2004).
Нині важливо також згадати й інші книги розмов, які з’явилися після початку “RECвізитів”:
- Summa – проєкт Євгенії Нестерович та Юрія Іздрика (2016);
- “Ціна питання: 27 інтерв’ю Євгенію Стасіневичу” (2017);
- “Ворохтаріум. Літературний тріалог з діалогом і монологами” Ореста Друля, Юрія Андруховича та Олександра Бойченка (2018);
- нашу книжку розмов з Тарасом Прохаськом “Сотворіння світу” (2018);
- “Розмови з інтелектуалами” Анатолія Дністрового (2022);
- “Слова і кулі” – збірку розмов з письменниками-військовими та волонтерами (2024) та ін.
Перелік невичерпний, але, безперечно, й досі не можна сказати, що цей жанр на наших теренах уже усталився і що ці видання охоплюють усіх знакових українських літераторів, а головне – знайомлять нас не лише з їхніми книгами, але й із ними самими. Водночас – за це останнє десятиліття з’явилося чимало відеопроєктів, у рамках яких виходять і великі розмови з письменниками, – десять років тому і цей формат здавався неможливим і “нерейтинговим”.
Проєкт «RECвізити» почався для мене 2008-го – року, коли не стало Юрка Покальчука. Звісно, ніхто ніколи не замислювався про вік Пако: він був ровесником не для одного покоління, усім здавалося, що його енергії і натхнення вистачить ще на кілька десятиліть. І ось тоді, коли він так раптово відійшов, я взялася перечитувати і передивлятися всі його інтерв’ю, щоби відшукати в них не лише тексти-концерти-переклади-мандри-опікування Прилуцькою колонією-політичні переконання, а передовсім – його самого. Що він найбільше любив? Чого боявся? У що вірив? Хто були його вчителі?
Мене довго мучила думка, чому ж за його життя не було записано великої відеорозмови, чому жоден із телеканалів не зробив цього? Ми не маємо таких великих розмов з Тичиною і Рильським, які відійшли в 60-ті, бо це був час з іншими технічними можливостями, але так само не маємо – з Бажаном і Вільде, яких не стало у 80-ті. Людина-епоха Григорій Кочур, який навчався у Зерова і сам став учителем для шістдесятників і навіть вісімдесятників, помер 1994 року. Ще важче збагнути, чому не були записані архівні інтерв’ю із Дроздом (не стало 2003-го), Вінграновським (2004-го), Римаруком (2008-го), Кожелянком (2008-го), Ульяненком (2010-го), Жиленко (2013-го)... І хоча в рамках багатьох телепроєктів усе ж було зафіксовано чимало важливих розмов з письменниками, список наших утрат непростимо великий.
Хто говорить
Восени 2013-го ми з фотографом Олександром Хоменком прийшли записувати Анатолія Дімарова. Тоді ще не було жодних думок про книги, але було бажання зберегти голос, позицію, погляди, переконання людини, яка багато в житті пережила й обдумала. Анатолія Андрійовича не стало через вісім місяців після нашого інтерв’ю.
Я не знаю, чи воно останнє, для мене значно важливіше, що його було записано... Потому я склала список майже з п’ятдесяти письменників, чиї думки мені хотілося зберегти. Серед них були не лише старші автори, але й представники пізніших поколінь, усі ті, кого вже можна запитати про сенс життя. Десь так я означувала собі головну ідею цього проєкту протягом цих років, коли ми в позаробочий час, на вихідних, у перервах між іншими справами, підлаштовуючись під розрізнені графіки письменників і письменниць, їхні відмови і їхні ствердні відповіді, записували наших героїв та героїнь у робочих кабінетах, музеях, бібліотеках і кав’ярнях. Перші двадцять розмов стали для нас певним підсумком, що ось це вже зроблено і можна рухатися далі, але разом з тим було відчуття, що ці інтерв’ю мають бути опубліковані, бо сказане в них може на щось вплинути і щось змінити.
