Юрій Миколайович Щербак народився 12 жовтня 1934 р. у м. Київ. Закінчив Київський медичний інститут (фах – санітарний лікар). До 1987 р. працював у Київському науково-дослідному інституті епідеміології та інфекційних захворювань ім. Л. Громашевського, брав участь у боротьбі з епідеміями холери та іншими захворюваннями на території України й Узбекистану. Доктор медичних наук. З 1989 до 1991 року – народний депутат Верховної Ради СРСР, входив до опозиційної Міжрегіональної депутатської групи. 1987 року був одним з організаторів екологічного руху, пізніше – засновником Партії зелених. У 1991-1992 рр. працював міністром охорони навколишнього середовища України, згодом – Надзвичайним і Повноважним послом України в Ізраїлі (1992-1994), США (1994-1998, з 1997-го – за сумісництвом у Мексиці) та Канаді (2000-2003). Засновник Української екологічної академії наук. Член Ініціативної групи «Першого грудня».
Дебют у літературі – повість «Як на війні» (1966), потому були роман «Бар’єр несумісності» (1971), збірка оповідань і повістей «Маленька футбольна команда» (1973), збірка віршів «Фрески і фотографії» (1984), роман «Причини і наслідки» (1986), повість «Чорнобиль» (1987) та романна трилогія – «Час смертохристів» (2011), «Час Великої Гри» (2012), «Час тирана» (2014), «Мертва пам'ять. Голоси і крики. Книга підсумків і пророцтв» (2021).
Автор книжок публіцистики – The Strategic Role of Ukraine (1998), «Україна: виклик і вибір. Перспективи України в глобалізованому світі XXI століття» (2003), «Україна в зоні турбулентності» (2010) та політологічного дослідження «Законотворчість: міжнародна діяльність Верховної Ради України і парламентарів світу» (2008). На його рахунку також п’єси «Сподіватись», «Стіна», «Наближення», «Відкриття», «Допит» і сценарії до фільмів «Ранкові острови» (1966), «Роки і секунди» (1968), «Шлях до серця» (1970), «Острів співучих пісків» (1981), «Відкриття» (1982), «Державне ставлення» (1983) та ін.
Лауреат премій ім. Ю. Яновського та ім. О. Довженка.
Живе в Києві.
«Приємно мати справу з пунктуальними людьми», – привітав нас на вході до своєї квартири Юрій Щербак. Отже, моє припущення підтвердилося: колишні посли і міністри не люблять, коли на призначену зустріч запізнюються. Я відразу ж нагадую господареві, що розмова буде довгою, на що письменник відповів без ентузіазму: «Подивимося, як піде». Після першого запитання про його останній роман відстороненість у нашій розмові зникає: «Я думав, ви, як багато хто з журналістів, мої книжки не читали», – пояснює Щербак.
Читання і його останніх романів, і його біографії направду викликає подив. Складно серед життєписів українських інтелектуалів ХХ століття знайти такі, які б не були затінені комуністичним минулим, покаянними листами, підтримкою антиукраїнських режимів, соцреалістичними творами чи непослідовністю у діях і судженнях.
Юрія Щербака від докорів сумління врятував його основний фах – лікаря-епідеміолога, а разом з тим – доля його брата Миколи, якого засудили за націоналізм. Тому засліплення ідеями комунізму в Щербака ніколи не було, а робота в науково-дослідному інституті епідеміології та інфекційних захворювань дозволила лишатися осторонь політичних процесів і навіть не стати членом комуністичної партії.
Виділяється на тлі проминулого часу і Щербак-письменник. Він увійшов в українську літературу з міською прозою і новими – медичними – темами. Потому ще будуть сценарії фільмів, публіцистика, документальна повість «Чорнобиль» і приголомшлива заява 1991 року про те, що Юрій Щербак більше не буде займатися красним письменством і зосередиться на політиці. Протягом наступних двадцяти років виходитимуть його публіцистичні статті, але художнього тексту Щербак не напише жодного. І, схоже, цей час, який вмістив у собі і членство в опозиційній Міжрегіональній групі у Вер- ховній Раді СРСР, і участь у Русі, і створення Партії зелених, і роботу першим міністром охорони навколишнього середовища незалежної України, а згодом – Надзвичайним і Повноважним послом в Ізраїлі, США та Канаді, був йому потрібний, щоби повернутися в українську літературу з новими романами-антиутопіями про українське майбутнє. Тривале життя за кордоном вплинуло на нього і як на людину. Юрій Щербак уміє цінувати свій час, не любить розпорошуватися на дрібниці, в усьому дошукується першопричини і не повторює таке звичне для українців «а ось у них не так, як у нас». Для нього світ не обмежується Україною. Хоча без неї йому би бракувало повноти і сенсу.
Я не люблю спогадів. Часто вони пишуться людьми, які хочуть підкреслити свою роль в історії
Розпорядок мого дня залежить від того, чи я пишу щось зараз, чи відпочиваю. Я недавно закінчив свій роман-трилогію, який, якщо скласти докупи, нараховуватиме півтори тисячі сторінок. Працював над ним близько п’яти років, і тепер, коли він вийшов друком, чогось фундаментального не пишу. Це був дивний стан найвищої завантаженості роботою, входження у проблематику. Багато думок до мене приходило вночі – напівснів, напівхимер, напівреальних речей. Вставав десь о пів на восьму – я не ранній птах. Вставати о п’ятій, як відомі класики соцреалізму про себе розповідали, мене не приваблює. Раніше працював по ночах, але тепер уже не можу, стало важче. Після сніданку брався за роботу. Є багато прозаїків забобонних: їм для роботи потрібні якесь особливе крісло, стіл, обстановка... Я це можу зрозуміти, але, в принципі, я не дуже вибагливий, тому що писав і на дачі, і за кордоном. Працював десь до дванадцятої або тринадцятої, потім робив перерву й о сімнадцятій знову повертався до роботи – до дев’ятнадцятої-двадцятої. Це міг бути дуже інтенсивний процес: я щодня писав п’ять-десять сторінок. А пишу я від руки, лише потім це набирається на комп’ютері.
Нині розпорядок дня приблизно той самий, але в мене дуже багато часу забирає інтернет. Я настільки до нього звик, що не можу зранку не подивитися новини, бо тоді почуватимуся непевно. В мене стандартний набір – п’ять українських сайтів, два російські, два польські і, коли треба, американські. Це моє щоденне меню, і мінімум дві години я витрачаю на вивчення новин та аналітики зранку і так само ввечері перед головними телевізійними випусками. Я дуже часто даю різні інтерв’ю і коментарі з міжнародних питань для українських видань, вряди-годи буваю на телебаченні. І якщо працюю над якимись оповіданнями в цей час, то десь о десятій вечора сідаю ще писати. Якщо дуже ввійшов у матеріал, то перед сном дивлюся, як виглядає написане, звіряю його зі своїми відчуттями.
Будинок, в якому ми живемо, побудували за індивідуальним проектом німецькі військовополонені в 1953 році спеціально для письменників. Тут жив Остап Вишня, піді мною – Платон Воронько, ще нижче – Степан Олійник, у цьому під’їзді – Василь Козаченко, у другому – Юрій Дольд-Михайлик. Вважалося, що всі лауреати Сталінської премії мали тут жити. Тепер ми вже не лауреати, і я в цьому під’їзді – останній письменник.
У нашій квартирі раніше жив Олекса Полторацький, редактор журналу «Всесвіт». Телефон тоді стояв у передпокої, і коли ми робили ремонт, знайшли пристрій для підслухування. Полторацькому на ті часи дозволялося зустрічатися з іноземцями, тому його контролювали. Був він дуже заляканий тим режимом, ходили чутки, що навіть «стукав» на письменни- ків. Але все те покоління втрачене. Частина того страху і на мою ґенерацію перейшла: не було просто ні Драчеві, ні Павличкові... Всіх тягали до КҐБ, і всі жили під постійним тиском.
Маю українське коріння від батька і польське – від матері. Мій батько був інженером-математиком. Він мав геніальний почерк, тяжів до порядку і раціональності. Батько викладав вищу математику, був конструктором різних шляхових механізмів. Натомість мама була дуже емоційною і відкритою. Мій розхристаний докторський почерк від неї. Вона вміла відчувати мистецтво і мала вражаюче гарний оперний голос. У 30-ті треба було обирати поміж сім’єю і кар’єрою, і мама обрала сім’ю. Вдома часто збиралися її подруги-співачки. Мама ще любила малювати. Так у мені поєдналися раціональне й емоційне. У порівнянні з моїми друзями-літераторами я справді раціональна людина. Але якщо порівнювати із вченими, я ірраціо- нальніший за них. Це позначилося і на моїй творчості.
Брат був старшим за мене на сім років і завжди мене захищав. Він побував на Прикарпатті у 1947 році і побачив там справжню збройну боротьбу УПА. Микола встиг мені про це розповісти. У 1948 році його заарештували як члена молодіжної організації ОУН – слабенької, її студенти створили, які любили Україну. В тому році були великі «жнива»: тодішнє МҐБ вело запеклу боротьбу з УПА в західних областях, і в Києві в цей час посадили тисячі студентів. Так ніби було розкрито оунівську організацію в університеті. Брата відправили в табори на сім років. І цей час утрачено для нас із ним. Я тоді майже закінчив медінститут, сформувався як людина... Коли брат повернувся, то не завжди нам вдавалося відновити ту сув’язь, яка нас раніше єднала. Потім ми стали однодумцями, хоча я заснував Партію зелених, а брат був членом Республіканської партії Лук’яненка. За Радянського Союзу його так і не реабілітували, але він усе одно став видатним біологом і створив Музей зоології, який носить тепер ім’я брата. Реабілітувала його незалежна Україна.
Всі мої українські почування великою мірою пов’язані з братом, хоча батьки мої теж ненавиділи більшовиків. Батько боявся щось про це сказати, але перед смертю зізнався мені, що бачився з Юрком Тютюнником, який у радянський час вважався непримиренним ворогом народу. А ще мама розповідала, що в 1928 чи 1929 році вони зустріли на розі Фундуклеївської і Володимирської сивого діда з бородою, який поклав руку на голову моєму братові. То був Грушевський.
Така історія нашої сім’ї. Спогади брата нині видані. Тепер я думаю, що треба обов’язково і мені написати мемуари про нього і нашу сім’ю. Хоча, в принципі, я не люблю спогадів. Часто вони пишуться людьми, які хочуть підкреслити свою роль в історії. Особливо я ненавиджу спогади, в яких зводять рахунки зі своїми ворогами. Письменники цим грішать.
З дружиною ми вже відзначили «золоте» весілля. Марія приїхала до Києва з Польщі вивчати біохімію. Ми познайомилися у 57-му на якійсь вечірці, де танцювали рок-н-рол. У 1955 році цей танець з’явився в Америці, а за два роки його вже танцювало елітарне товариство в Києві. Мені дуже подобалося. Я джаз обожнюю, грав колись на фортепіано.
Стосунки між чоловіком і жінкою спочатку тримаються на захопленні, на сексі. Потім – на близьких стосунках, коли з’являються спільні інтереси і діти. Одні процеси ідуть вгору, інші завмирають. Важливими є схожі погляди. Мені пощастило, бо ми з дружиною завжди мали багато спільного. Я пишався, що її брат був у «Солідарності», передавав мені газети. А згодом у Гданську я зустрічався з Лехом Валенсою.
Дітей у нас двоє. Ярослав – лікар-кардіолог, завідує відділенням в Інституті кардіології. Донька Богдана теж закінчила медінститут та інститут менеджменту. Якийсь час працювала в Америці, але повернулася в Україну і працює у WHO – Всесвітній організації здоров’я. Маю двох онуків від неї, які живуть над нами. Син Ярослава Юрій – студент архітектурного факультету.
Є багато людей, які після того, як уже можна було вільно говорити, зараховували себе до дисидентів і казали, які вони круті
Щоденників я не веду. З дитинства мене привчили не робити ніяких особистих записів, бо все могло бути використано проти тебе. В мене були обшуки. І у брата були. Я мав велике листування з польськими друзями, з німецькими – і каґебісти все загребли, хоча в тих листах нічого не було. Відразу скажу: я не був дисидентом. Є дуже багато людей, які після того, як уже можна було вільно говорити, зараховували себе до дисидентів і казали, які вони круті. Я цього не робитиму. Я мав свої погляди, ненавидів комунізм та більшовицьку владу з чотирнадцяти років і прекрасно розумів, що відбувається. Але дисидентом не був. Після арешту брата мама благала мене не займатися політикою. Я обіцяв їй.
Під час війни ми з сім’єю були в Росії. Коли німців розбили під Москвою, ми це сприймали як перемогу наших. Тоді не було проблем з радянською владою, бо ворогами вважали німців. Але ми жили в родині російських інтелігентів у Сизрані – жінка була вчителькою, а чоловік – великим антирадянщиком. Брат знайшов у нього на горищі багато дореволюційної і білогвардійської літератури. В цій родині був син – абсолютно золота дитина, дуже обдарований. У 41-му він десь заявив: «Казали, що армія наша непереможна, а міста летять, як карткові будиночки». Його заарештували і відправили в табори на лісоповал. Коли ми там були, прийшло повідомлення, що він помер. Нещастя родини Большакових стало і нашим нещастям.
Одного разу, коли мама стояла в тих довжелезних чергах біля МҐБ і передавала братові якісь продукти, їй повернули казанок, в якому вона їжу приносила, а там – братовим почерком написано «Мені ОСО дало сім років». «ОСО» – це «особое совещание». Слідчий ще нам нічого не сказав, а ми вже все знали. І пригадую, як тут, де нині «Мандарин-Плаза» в Києві, було відділення пошти, на яке я носив передачі, щоб переслати у Потьму Мордовської АРСР. Дозволялося дві передачі на місяць. Я пам’ятаю, яка там стояла черга з таких, як я...
Сьогодні молоді люди не можуть цього навіть уявити, бо це ж наче минула епоха. Але вона може повторитися, тому що все, винайдене проти людини (я у своїй трилогії про це написав), усі злочинні «досягнення» нацизму і комунізму живуть і будуть застосовуватися в майбутньому. Коли загнати людей в рамки якогось режиму, автомати на них навести, відразу проявляються найгірші риси, які є в народі. Так що це не минуле, на жаль, а ймовірне майбутнє. Окупація Донбасу російськими терористами це доводить.
Коли у 58-му я організував у себе вдома першу в Києві виставку абстракціоністів, скрізь ходило повно стукачів. А в 59-му мене із друзями затримали і намагалися з нас «склеїти» організацію. Поясню. Ось ми зараз із вами сидимо і розмовляємо. Через місяць заарештовують вас, не дай Боже, потім мене – і нас в’яжуть в одну організацію. Це абсолютно чекістський принцип. Гестапо пошукало б, хто з нас винний насправді. Німці жорстоко діяли, але шукали вину, а не масовку. У 59-му пов’язали дуже багатьох, се- ред них і блискучого літературознавця Мирона Петровського1. Оголосили про це в газетці «Сталинское племя», яка згодом стала «Козою» – «Комсомольским знаменем». Заголовок був – «Конец литературной забегаловки». Мирон їздив у Москву, бо писав книжку про Корнія Чуковського. І через те його звинуватили, що він від нашої групи їздив до Пастернака, проти якого тоді велася жахлива кампанія. Ця справа знищила будь-які мої ілюзії щодо можливості співпраці з комуністичною партією.
Багато кон’юнктурників всіма силами лізли в партію. Тоді кар’єру не можна було зробити, не будучи членом КПРС. Я ж про літературну кар’єру не думав, хоча ходив на письменницькі збори, які відбувалися у стилі сталінських проробок. Збирали письменників у клубі Кабінету міністрів навпроти Спілки, і бідні літератори сиділи і слухали, що ті всі стукачі говорили. Я потрапив туди вперше, коли проробляли Драча і Вінграновського - жах! Геніальний Микола виходить і виголошує: «Я – вірний солдат партії!» Нащо йому перед пігмеями виправдовуватися? Але так було...
Моя лікарська діяльність мене якоюсь мірою захищала. По-перше, вона рятувала від багатьох неприємностей, бо я просто часу не мав ходити скрізь, а зі своїм характером обов’язково вліз би в якусь історію. Драч, Дзюба, Жиленко, Дрозд, Гуцало – це ж усе мої друзі були. Але я був «доктором», як називав мене Євген Гуцало, і стояв дещо осторонь. І тому не потрапив під прямі репресії. Хоча у списках «неблагонадійних» таки був.
Хтось складає нині списки шістдесятників – не вірте їм. Тому що номером один серед шістдесятників був Віталій Коротич – лікар, зрадник України, який живе в Москві, і взагалі непорядна людина. Ми з ним – це дві паралельні долі. Одного підтримувала система, він був лауреатом усіх премій, членом ЦК. А я сидів у лабораторії, друкував одне оповідання на рік, і мене нікуди не випускали. Але об’єктивно він – шістдесятник, бо його вір- ші були надруковані і набули популярності саме в той час. І тепер його викреслюють. Частину людей не згадують, бо кожен пише про свої політичні угруповання. Мені від того смішно, тому що я трактую шістдесятництво як колосальний міжнародний процес. У 60-ті були війна у В’єтнамі, бітни- ки і хіпарі. Це були люди протесту проти системи. У 68-му – студентська революція у Франції, молодіжні заворушення в Польщі, Празька весна. Я знав багатьох українських лікарів, інженерів, які не ходили на мітинги, але були шістдесятниками, бо чекали змін. Це перше повоєнне покоління, яке повстало проти системи – що в Америці, що в Радянському Союзі. Просто скрізь була своя специфіка. Якби в мене був час і сили, я б написав про це книжку.
Я вирішив писати українською, але краще, ніж соцреалісти
Буде банально, якщо я скажу, що як письменник я виростав на книжках Ремарка. У другій половині 50-х на нього була мода: після ХХ з’їзду ста- ло вільніше дихати і з’явилися його романи. Я тоді ще зачитувався прозою Генріха Бьолля. У Варшаві познайомився з творами Орвелла. В мене там був друг Флоріан Неуважний – прогресивний польський комуніст, літературознавець, який писав дисертацію про Маяковського. Це він підібрав для мене купу антирадянської літератури. І я там начитувався, бо розумів, що в Союзі його не перекладуть. І досі Орвелл для мене є одним з найважливіших авторів. І Джойс – це нарівні з Біблією. «Улісса» я прочитав повністю, хоча спроби робив кілька разів. У 50-х ми діставали довоєнні випуски журналу «Интернациональная литература», і в них я знайшов тексти Дос Пассоса й уривки із Джойса. З другого боку, моя українська едукація – це Підмогильний. Мені його Валерій Шевчук дав прочитати. Для мене тоді було проблемою,як російськомовну стихію міста перекласти українською в літературі? І тоді я зрозумів, що така ж проблема стояла перед Винниченком. Тепер уже цієї проблеми немає, бо нині все ж половина Києва українською говорить. Десь ми знаходили ті примірники заборонених книжок, які не вдалося знищи- ти більшовикам. Головними розповсюджувачами такої літератури в той час були Іван Дзюба та Іван Світличний.
Можу назвати багатьох попередників, на плечах яких я стою як письменник. У дитинстві я прочитав чимало творів Володимира Владка – про космолети, зорелети... Він був дуже інтелігентною людиною. Приходив до мене в гості сюди, вже постарілий... Це, звичайно, і Жуль Верн, і Достоєвський. Толстой був для мене едукацією християнства. В Будинку творчості письменників в Ірпені, куди я регулярно їздив, щоб щось писати, я знайшов у бібліотеці унікальне видання творів Льва Толстого. Я прочитав там не художні тексти, які можна було знайти і в радянських виданнях, а релігійні. Ті твори на мене справили грандіозне враження. Я усвідомив, що Толстой дійсно зруйнував Росію. Колись я не розумів, чому його звинувачують у цьому, але це правда. Він показав усю абсурдність існування держави, її механізмів. І ця тема лишається мені близькою – прочитайте третій роман з моєї трилогії. Випробування людини владою – одне з найважчих. Майже ніхто не витримує.
У 44-му в Києві з періодики виходили «Зірка», «Пионерская газета» і книжечки такі дешеві про різні воєнні пригоди. Серед них була «Тайна профессора Бураго» Шпанова – і саме з неї я здер прізвище одного з героїв свого першого роману. Під впливом цієї пригодницької літератури я взявся писати щось своє. Це був десь п’ятий клас. І писав я, здається, російською мовою. Перші мої серйозні тексти з’явилися у фельдшерській школі після сьомого класу. Люди ж хотіли сміятися, а не слухати тільки про сталінські п’ятирічки. Ще один важливий винахід радянської доби – «жива газета». В нашій школі вчитель української мови редагував таку «газету». Всі учні збиралися в актовій залі, на сцену виходили юні дописувачі і зачитували свої твори, присвячені школі. Я для тієї «газети» писав фейлетони про своїх однокласників. Ті тексти вже були українською мовою – у стилі «Вишневих усмішок» Остапа Вишні. Ніколи не думав, що житиму в будинку, де він мешкав. Я ще застав тут його дружину Варвару Маслюченко, з якою ми іноді прогулювалися по нашому подвір’ю, і вона часто розповідала жахливі історії про заслання чоловіка.
Велетенську роль у моєму мовному визначенні зіграв Григорій Кочур. Він часто бував у Будинку творчості письменників в Ірпені і давав читати мені різні книжки. Я тоді якось йому сказав: «Я ненавиджу цю вашу українську літературу! Всі ваші «класики» – це брехня і соцреалізм!» На що Кочур відповів: «Добре! То зробіть її кращою!» Вперше від нього я почув про неокласиків і письменників «Розстріляного Відродження». А потім хтось іще мені сказав, що російська література без мене обійдеться, бо вона вже і так відбулася. Я в це повірив і вирішив писати українською, але краще, ніж соцреалісти.
Перша моя повість «Як на війні» – з такою жорсткою поетикою. Я не люблю українське поетичне слово у прозі. Вся його суть у фразі «Ген на обрії бовваніли корпуси інституту кібернетики». Правда, абсурдно звучить? Я називав це стилем театру Франка: «Гей, моя батьківщи-но-о-о! Колгоспні лани неозорі!» Всупереч цьому в мене виробився власний жорсткий іронічний стиль.
Нещодавно в «Ярославовому Валу» вийшла збірка моїх ранніх оповідань «Повернення блудного сина». Після 1968-го десять років в Україні не видавали моїх книжок. Я лише міг надрукувати в журналі «Вітчизна» одне-два оповідання на рік. І ось тепер я їх зібрав – і вийшла дивовижно чиста книжка, що мене самого здивувало. Там немає майже сексу в тому нашому сучасному розумінні, коли всі хочуть показати, як вони знають усі фізіологічні таємниці. Але там є інше – справжні почуття. Тепер через стільки часу я можу їх оцінювати об’єктивно, бо вже встиг забути. Там є і «Хроніка міста Ярополя», і оповідання «Маленька футбольна команда», «Повернення блудного сина» – це дуже важливі для мене тексти. В останньому мати повідомляє синові, що його батько, з яким у нього були не дуже добрі стосунки, помирає. І він – блудний син – приїздить і просить прощення. І в цей час чує, як батько, марячи, починає звертатися до своєї матері українською. І в сина прозріння: батько теж блудний син, бо не розмовляв усе життя рідною мовою. Але батько не помер, вони знову почали сваритися, син поїхав – і все стало на свої старі місця... Ці оповідання не можна назвати сюжетними, але дія в них є. Можна ж написати оповідання про те, як Вася покохав Асю, потім він кудись зник, із нею щось трапилося... А можна написати, що Вася сидить з Асею, розмовляє і під час тієї розмови відбувається щось таке, що міняє і героя, і його погляди на ту дівчину. Тепер я перечитав ті свої оповідання і впевнений, що навіть сьогодні є в них щось таке, що може торкнути душу читача. Хоча прозаїчна начинка, деталі життя там радянські, бо ж усі тексти написані до 1991 року.
Оповідання народжуються всередині мене спонтанно, ніби з нічого. Якщо ж казати про романи, то я щоразу збираю колосальну кількість підготовчих матеріалів. Намагаюся не покладатися лише на пам’ять. Якщо писав про Рим, в якому бував, усе одно перевіряв інформацію. Дуже люблю, щоб усе було достовірно. Я проробляв море матеріалу – енциклопедій, сайтів... Колись я був в Ірландії і відвідав унікальну виставку, присвячену Джойсу. Всі тексти він попередньо детально розписував своїм таким дуже точним почерком – виникала ціла архітектоніка роману з усіма його лініями. Я ж плану заздалегідь ніколи не складав – писання йшло спонтанно.
У мене трапилася колись жахлива історія. Я сидів у лабораторії, і тут заходить до мене такий непоганого вигляду чоловік у коричневій дублянці, шапка ондатрова – на той час це супер. А я страшно чутливий до психів. Мене ж запрошували на кафедру психіатрії – я завжди з-посеред п’яти-семи людей вирізняю психа. Бачу, що й цей чоловік близький до того. Каже він мені: «Розповідайте, коли у вас був зв’язок з моєю дружиною? Я все знаю!» – ну, тут я уже задумався (Сміється). Нікого немає поруч, а тут псих цей – приб’є і піде. І раптом він розповідає про одне моє оповідання, а я починаю згадувати, коли його написав. «Яка дружина? Я з нею не знайомий», – не розумію я. Але той чоловік продовжує: «Вона була на вашому літературному вечорі, і герой ваш збирає дитячі залізниці – так само, як і я». Далі він перераховує інші деталі, які збігаються з його життям і життям його дружини. На щастя, я згадав, що те оповідання написав років за п’ять до тієї зустрічі, і мені вдалося його переконати. За якийсь час підійшла до мене на якомусь вечорі не відома мені жінка, яка сказала, що то був її чоловік. Вона вибачилася за нього. Але я вже не став з нею ближче знайомитися, бо страшно ж було (Сміється). Так що ось такі бувають наслідки літературних творів.
Я більше не міг чути, що українська література нецікава, і вирішив написати трилер зі стрімким кіносюжетом
Мені бракує філологічної освіти. Я ось не знаю, треба ставити -а чи -у в родовому відмінку іменників чоловічого роду. Я закінчив сім класів київської школи, там була прекрасна вчителька української мови. Вчив українську і потім у фельдшерсько-акушерській школі, але курс був дуже обме- женим. І я це розумію, іноді навіть якусь лексичну обмеженість відчуваю. І тому я пристосовував свій стиль до своїх міських можливостей. Є прекрасні письменники, які вживають половину слів, малозрозумілих пересіч- ному українцеві, – всі ці карпатські діалекти, полонізми... Я ціную тих людей, які розкошують у мові. Рафіновану інтелігентську українську знайдете в романі Слабошпицького «Що записано в книгу життя» про Коцюбинського. Я коли її читав, згадував статті українських письменників 1910-1920 років. Але разом з тим існує середньоукраїнська літературна мова.Мені здавалося, що її цілком достатньо для того, щоб висловити думки моїх героїв, переважно киян.
Ще я поділяю мову на офіційну і літературну. Ставши політиком, я навіть заздрив людям, які вміли писати казенними словами, хоча й не змогли б написати жодної сторінки художнього тексту. Але в дипломатії не те що кожне слово, кожна кома важать! Тому письменники, які пішли в політику, верзли чортзна-що, бо звикли до іншої мови, а це небезпечно. Коли ж я нарешті навчився писати тією офіційною мовою, довелося вибивати з себе стереотипи і казенні штампи, щоб повернутися в літературу. З іншого боку, деякі з цих «надбань» – мову офіційних документів – я використав у своїй трилогії.
Велику роль у тому, що я розчарувався в літературі і після 1991-го двадцять років нічого не писав, відіграв білоруський письменник Алесь Адамовіч. Ми з ним познайомилися в Москві на зборах народних депутатів, а потім разом літали в Канаду на якусь конференцію. І весь час він мені казав: «Юро, вся ця література нинішня нікому не потрібна. Це повинна бути надлітература». Він наводив приклад своєї скандальної статті, в якій написав про командира підводного радянського човна. Його герой відмовляється випустити ракету, щоб помститися ворогу і перетворити ворожий Захід на радіоактивну пустелю. Він не помстився і в такий спосіб зберіг земну ци вілізацію. Все політуправління радянської армії заявило тоді, що Адамовіч – зрадник, бо ж радянський командир має за будь-яку ціну виконати наказ.
Під впливом тих розмов я почав думати про надлітературу, а в цей час на наших очах розвалювався Радянський Союз. Коли ще таке можна було по- бачити? З одного боку, я такі пристрасті пережив, коли спілкувався із Сахаровим, Єльциним, Собчаком. З іншого – тоді почали обговорювати правду про пакт Молотова-Ріббентропа, відбулися звірства у Тбілісі, де грузинів убивали саперними лопатками, жахливі вбивства в Таджикистані. Це був киплячий казан, і тоді ж прибалти ввічливо вийшли з Союзу. Бачачи це все, про яку літературу можна було думати?
Я свого часу начитався дореволюційного журналу «Нива». Там стільки оцієї прозової полови, але жодного імені тих письменників ви сьогодні не згадаєте. І непогані вони реалістичні речі писали. Тепер теж багато радянської літератури зникає у нас на очах. Така логіка історії. Залишиться тільки найкраще.
Дописавши «Час смертохристів», я думав, що книжка вже закінчилася. А мене читачі почали запитувати: а що ж було далі? І я задумався: що ж може бути далі після ядерної зими? Якщо добрі запаси сала і картоплі, то Україна виживе. А потім у своїх роздумах пішов далі: з чого починається відродження повністю зруйнованої країни? Цікаво, що тоді в Україні ще не було такого руху волонтерів, як сьогодні, а в моєму романі з’являються люди, які ходили по домівках і допомагали постраждалим. Уже коли в мене був один герой, мені легше було його проводити через різні випробування, які закінчилися його диктаторством. До речі, прототипом Ігоря Гайдука став колишній військовий аташе з питань оборони України у США генерал-полковник Ігор Смешко. Це умовно, але він від цього не відмовляється (Сміється). В останньому моєму романі звучить тема військового перевороту. Вона як ніколи актуальна сьогодні.
Я навмисне так динамічно писав свою трилогію, щоб читач постійно був у напрузі і йому було цікаво. Якщо ви прочитаєте книжку моїх оповідань, побачите, що все будується зовсім на інших принципах. Сюжетність з’являлася у «Хроніці міста Ярополя», а до того я писав зовсім іншу літературу. Але мені урвався терпець, і я більше не міг чути, що українська література нецікава. Тоді я вирішив написати трилер зі стрімким кіносюжетом. Я ж до того сценарії і п’єси писав, так що як працювати з сюжетом, добре знаю. У процесі роботи над трилогією мені доводилося часом себе примушувати писати саме так. У першій книжці, може, аж забагато екшену і карколомних подій. Читачі скаржилися, що їм було важко читати ті всі документи, а я ж хотів показати, як працюють таємні і дипломатичні служби. Хотів мову офіційних документів зробити елементом художнього твору.
Я видав трилогію і більше не хочу писати про майбутнє, хоч це якоюсь мірою не так і складно. Адже змінюються засоби комунікації, ґаджети, дрони з’являються нові, а характери героїв майже не змінюються. Почитайте Шекспіра – ті ж самі пристрасті: кохання, заздрощі, ревнощі, боротьба за владу.
А з іншого боку, з того жанру дуже важко вийти, бо я настільки глибоко вже занурився в майбутнє... Якби було потрібно, я міг би писати і далі. Але хочу повернутися до нашого часу. Він дуже дивний, повністю сюрреалістичний. Лише уявіть, що за шістсот метрів звідси на головній вулиці Києва кров лилася, дим валив і я постріли чув з Майдану, а в той же час люди сиділи в кав’ярнях і поводилися так, наче нічого не відбувалося... Я придумав про це оповідання, може, це буде щось більше – якась повість невелика.
Я – нереалізована людина, як і все моє покалічене покоління. Це може здатися вам кокетством, але справді те, що я зробив, це minimum minimorum. Треба все було раніше писати. Я став вільною людиною тільки після того, як залишив дипломатичну службу. Скрізь був невільним: не міг щось писати про нашу владу, бо ж теж був її складовою. В радянський час була жорсткіша цензура, коли письменників не друкували і фізично вбивали. І це все втрачений час. Бо по-справжньому треба було б реалізувати свої літературні здібності змолоду. Не йти, скажімо, в медицину, а піти в журналістику. Але що таке – радянська журналістика? Невільна, рабська, брехлива. Коли ж видав свою першу книжку, треба було писати далі, стати професійним письменником. Але я боявся до 1984–1985 років піти з медицини, бо вона мене ніби захищала. Але так я втратив час для писання. Можливо, моє щастя полягає в тому, що я не писав замовних речей, бо тоді б це знищило всі залишки моїх здібностей.
Олесь Терентійович був, з одного боку, письменником, а з іншого – радянським вельможею
Ми з Мушкетиком були на інавгурації Порошенка, і Юрій мене запитав: «Ви знаєте, чому вам не дали Шевченківську премію за «Чорнобиль» у 92-му?» А в мене зберігається лист Олеся Гончара, в якому він написав, який я видатний твір створив. Гончар був головою Шевченківського комітету і тоді, коли премію мені не дали, подзвонив, щоб перепросити: «У нас тут могутній публіцист Степан Колесник, ми змушені були віддати премію йому». А тепер Мушкетик мені всю правду розповів. Виявляється, після того, як я опублікував свою статтю про те, що зневірився в літературі, Гончару підсунув її якийсь літературний стукач: «Погляньте, що Щербак понаписував». Хоча я тоді висувався не як прозаїк, а як публіцист, але Гончар спохмурнів. «Викреслити його!» – наказав класик. І тільки тепер я про це дізнався.
Але Гончара чіпати більше не хочу. Олесь Терентійович був, з одного боку, українським письменником, який носив у собі біль за долю України, а з іншого – радянським вельможею, як і Корнійчук. Але в першому все ж більше порядності залишалося, хоч і дуже він властолюбним був. Я з Гончаром перетинався у президії Української Ради Миру – він підтримав нашу екологічну асоціацію «Зелений світ». Той же Олесь Гончар дав гарантію КҐБ, що я не втечу в Канаду, бо мене позбавили можливості виїжджати за кордон.
Вельможею був і Микола Бажан, якого я дуже люблю і світло згадую. Ми з ним часто зустрічалися біля пам’ятника Шевченку – він жив на тодішній вулиці Рєпіна. Ми гуляли, він розповідав різні цікаві історії. Бажан теж виріс у тій радянській системі цінностей, але був справжнім великим поетом.
Тепер, коли Спілка інша, люди інші, час інший, складно уявити, що може з’явитися літературний вельможа і буде твоє ім’я подавати в пози- тивних списках, звітах чи, навпаки, не буде. Тепер можеш писати все, що захочеш. І не треба чекати офіційного схвалення. Бо література владу не цікавить.
Був колись у моїй квартирі Григір Тютюнник – трагічна постать у нашій літературі. Він був селюком, який не звикся з містом. Григір ходив у такому селянському кожусі – неймовірний красень був з чорним чубом. Він поневірявся по кабінетах видавництва «Молодь», щоб його надрукували, а зграя літературних піраній споювала його. Понівеченим був і Євген Гуцало. Хоча коли він писав такі приємні пейзажні твори без різних соці- альних проблем, усе було в порядку. А коли ж створював жорсткі новели про повоєнне село, його починали розпинати. Можна було б грандіозний фільм зробити за тими новелами. Але хіба наш кінематограф здатний на це?
Володимир Дрозд здавався самозакоханим. Дрозд увесь час казав про себе, що він – геній. Ми сміялися з того, бо він був генієм, але ж не треба про це весь час говорити. Правда, з іншого боку, не будеш казати – ніхто не повірить (Сміється). Думаю, це розвинулося у ньому від комплексу якоїсь неповноцінності, бо насправді він був надзвичайно талановитим, а в чомусь навіть і геніальним. Дрозд робив один крок назустріч партії і уряду – писав замовну дурну книжку про якогось псевдореволюціонера, – а далі знову брався за своє, за що його товкли. Це теж трагічна постать. Якби Дрозд жив у вільній країні, він би реалізувався набагато повніше. Останні його твори, як, наприклад, «Земля під копитами», – нарівні з найкращими світовими літературними зразками. Шкода, що сьогодні його ніби забули.
Нині літератори ведуть боротьбу за самовиживання, самоствердження і саморекламу. На жаль, це не дозволяє пам’ятати про літературні традиції і людей, які відійшли. До творів минулих років нині модно звертатися через кінематограф, телебачення – це єдиний можливий шлях для популяризації прози. На Заході багато письменників реалізуються цим шляхом. Бо добрий фільм привертає увагу до автора, і тоді читачі беруться й за інші його книжки. Ось, скажімо, я подивився фільм із Джоном Малковичем «Безчестя», а виявилося, що він знятий за книжкою букерівського і нобелівського лауреата Джона Максвелла Кутзее. Після цього фільму люди кинулися шукати першоджерело.
Кожен письменник самотній і забутий. В одному з романів своєї трилогії я зобразив пам’ятник невідомому письменнику. Це безглуздо, бо ж, якщо письменник невідомий, навіщо йому писати? Але в кожного письменника є відчуття, що він недооцінений. А з іншого боку, думаєш: а хто оцінений? Це може бути окрема розмова про долю української літератури. Я вважаю, що вона ще досі не склалася. В той час, коли російська література процві- тала, письменники стали матеріально незалежними, наша література була зведена до рівня провінційної, хоча і в нас були блискучі письменники. Так і досі, на жаль, залишилося – ми сидимо в ґетто. Почуття письменницької самотності екзистенційне, але так само – і соціальне. Доки не буде сильної української держави, не буде й літератури. Треба створювати лобі, сприяти перекладам на англійську, німецьку, працювати з Нобелівським комітетом. Але це буде, коли Україна утвердиться і стане процвітаючою країною, у що я вірю. Якщо не буде Третьої світової війни, це трапиться через десять- п’ятнадцять років – треба, щоб усі совки відійшли.
Не можу сказати, що дуже уважно читаю сучасних авторів. Просто в мене коло читання зовсім інше останніми роками. Я читав дуже багато політичної літератури англійською мовою, оскільки викладав курс геополітики в Києво-Могилянській академії. Тепер, коли тимчасово перестав писати, прочитав глибоку аналітичну американську книжку про Єльцина. Я його знав, маю фотографії з ним на пляжі – ми зустрілися колись в Юрмалі, ну і були разом у Міжрегіональній групі у Верховній Раді СРСР. А ще читаю про ранніх християн, про Антихриста. Я багато читав на цю тему, бо вона звучить у моїй трилогії. Також читав історію КҐБ та історію ЦРУ – це мені дуже цікаво. Мрію повернутися до Томаса Манна...
Нещодавно вдкрив для себе сучасного талановитого автора Олександра Клименка, який пише сюрчик такий, що мені і не снилося, ніби я можу таке українською мовою читати! Героєм першої його книжки став російський письменник Андрій Платонов (мова про книжку «Коростишівський Платонов», яка вийшла 2010 року у видавництві «Ярославів Вал». – Авт.). Дуже симпатичний хлопець, який грає джаз і живе в Луцьку. Є дуже добрі драматичні оповідання в Євгенії Кононенко, а Богдан Жолдак, як завжди, вражає своїм геніальним комедійно-трагічним суржиком.
Молодим письменникам раджу пам’ятати, що до них були письменники і після них будуть. Потрібно поважати ту культуру і літературу, якій вони служать. Я ненавиджу повчання. Тому свій шлях молоді автори мають шукати самі. Краще хай читають гарні книжки і не думають, що всіх, хто був до них, варто забути. Це невігластво, бо ж є культурна тяглість, без якої літератури просто не існує.
Моя лікарська філософія була антикомуністичною, тому що будь-який лікар має виступати проти насильства, вбивств і тортур. Я начитався в нашій інститутській бібліотеці журналів «Русский врач» – це було видатне явище в історії медицини. І там на останніх сторінках ішла хроніка, в якій зазначалося, що комісія у складі таких-то патологоанатомів і судових лікарів розслідувала злочини «чрєзвичайки» в Харкові. Вони викопували могили і дізнавалися про страшні тортури совдепії. Вся та інформація свідчила про неприйняття лікарями радянського режиму. Ніхто не цензурував той журнал, бо вважалося, що він науковий і його мало хто читає. А основні знання мої про радянську систему базувалися на тому, що епідеміологія дуже пов’язана з соціальними умовами життя. Весь час, коли я працював зі спалахами епідемій, доводилося мати справу з радянськими та партійними органами. Це все давало картину тієї країни, яка поступово йшла до своєї деградації. Особливо це було видно в Узбекистані під час величезного спалаху холери, коли начальство закрилося на дачі Кабінету міністрів і негайно зробило собі і своїм близьким вакцинацію, а населення кинуло напризволяще.
Я був би іншою людиною, якби не пожив за кордоном. Я зрозумів, що світ не обмежується Україною. В Ізраїлі мене вразило, як їм удалося побудувати державу і відродити мову. Вони ж практично знищили їдиш, бо в основі цієї мови була німецька. Якщо ми в посольстві пишалися, як в Україні відзначають дні Шолом-Алейхема, то в Ізраїлі вже про нього майже не згадували – він відрізаний своїм їдишем від івриту. А друге, що мене вражало, – це їхня система безпеки. Я там знайомився з діяльністю розвідки і контррозвідки, побував на військових базах, бачив перші дрони двадцять років тому. І там же я заглибився у християнство.
Коли потрапив до Центру міжнародних досліджень в Америці, де Збігнєв Бжезінський працював (я був у добрих стосунках з ним та його сім’єю, вони нас із дружиною часто запрошували святкувати разом Новий рік), вражав масштаб їхніх інтересів: вони досліджували геноцид у Туреччині, конфлікт у Вірменії та Азербайджані, ісламські рухи та ситуацію в Африці. Але я там був настільки завантаженим, що справді не міг лишатися письменником. Майже щодня мені дзвонив міністр закордонних справ – давав доручення. Це була божевільна робота. Гіпертонія та діабет.
У Канаді було спокійніше, бо то був час плівок Кучми і престиж України у світі, на жаль, упав. Я зустрівся з відвертою обструкцією і постійними повчаннями. Але я там мав більше часу і міг ходити в бібліотеку, де вивчав політологічну літературу, якої б ніколи не прочитав в Україні.
Вадим Скуратівський у післямові до останнього роману з моєї трилогії написав, що Щербак помістив Україну у світовий контекст. І це правда. Чи був я у Венесуелі, чи Мексиці, чи Аргентині, чи Америці – я скрізь прокладав українські містки.
Дуже важливо побачити Україну збоку. Багато наших проблем – це наслідки нашої ізоляції. Але вже з’явилося покоління євроукраїнців. Метафора Мойсея не даремна. Нині ми є свідками неймовірного процесу формування української політичної нації. Найчастіше безліч поколінь живуть у тій структурі, яка виникла раніше і не змінюється. Ми ж бачимо катастрофічну зміну і не знаємо, що може бути попереду. Але народилося і багато позитивного – завдяки молоді.
Наступним поколінням я б хотів побажати розуміння, що вони теж колись стануть старими. Від старших людей часто відмахуються, але у них є досвід. І коли вони відходять, людина переживає, що чогось у тих старших не запитала. Зараз мені б хотілося багато про що запитати батьків, а їх уже немає. Зрозумійте: те, що сьогодні здається вічним, насправді минає. Єдиний закон, який працює і у природі, і у суспільстві, – це закон змін. Люди не завжди його усвідомлюють. Тому й лишилися і досі на Донбасі люди з радянською ментальністю.
Я почуваюся молодим. Можливо, те, як людина себе почуває, як сприймає дійсність, думає, обумовлене генетично. Є люди, які у тридцять років випалені, старі. В мене ж справжнє бурхливе життя почалося після п’ятдесяти. Хоча і стан організму гіршає, йде старіння – від цього нікуди не дінешся. Один з моїх найбільших учителів – Амосов. Він боровся-боровся зі старістю, та теж її не поборов. З віком безглуздо боротися. Але найважче повірити, що мені вісімдесят. Не можу!
ДОБРО – це дуже ємке і багатогранне поняття, бо ж може бути добро у словах, діях, а може бути приховане добро. Це ставлення до людини як до створіння Божого, якому не можна завдавати зла. Хоч де була б люди- на, хоч у яких умовах жила б, але проблиски, мікросимптоми добра в ній лишаються. Відомо, що найбільші злочинці народжуються в тому середовищі, де не було добра.
Не думаю, що поняття «ПАТРІОТИЗМ» вичерпується словами Семюела Джонсона, який сказав, що це останній притулок для мерзотників. Це абсолютно нормальне почуття, бо воно не передбачає ненависті до інших, ви- вищення над іншими. Це почуття гордості за свою землю. Всі розмови про наш буржуазний націоналізм нічого не варті в порівнянні з Мексикою, де кожна найзлиденніша людина вивішує біля свого будинку мексиканський прапор. Нам ще таке і не снилося.
Про ЛЮБОВ я написав цикл віршів «Що таке любов», він лише частково надрукований. Там я намагався показати любов як дуже таку мінливу кате- горію, бо ж може бути любов до якихось речей, явищ, жінки, матері... Любов до грошей призводить до страшних злочинів, а може ж іще бути любов до споглядання тортур. Тому саме слово «любов» мало що означає. Любов банальна, бо ж хтось скаже, що любить борщ. Тоді як хтось інший любить Бога і все Боже в собі.
Я складно йшов до ВІРИ В БОГА в атеїстичному суспільстві. Я не є таким вірянином, який дотримується всіх приписів. Такою була моя мама, її з батьком вінчав митрополит Липківський. Вона ж похрестила наших дітей.
Я прийшов до Христа через Толстого. Тільки після його текстів зрозумів, що таке Нагірна проповідь, а потім був на тій горі в Ізраїлі, де вона прозвучала. Згодом я зрозумів, що Творець дуже багато визначає в нашому житті, і навіть створив власну теорію. На моє переконання, Бог – це явище незбагненне для нас. Він існує, бо ж є багато речей, які вчені не можуть пояснити за допомогою матеріалістичних понять. Тоді як Христос – це посередник між людьми і Богом. Бог буває жорстоким – у нього свої критерії. У Христа ж були критерії людські.
Ніхто не знає, в чому полягає СЕНС ЖИТТЯ. Треба бути дуже самовпевненою особою, щоб на це питання відповісти. Мабуть, у самореалізації, але ж і злочинець може самореалізуватися і бачити у своєму способі життя якийсь сенс. Тому в кожного він свій. Але є вищий сенс життя. На мою думку, людина прийшла у цей світ для створення якихось цінностей. Хоча багато хто просто проживає нормальне життя. Навіть якщо людина народила дітей і виховала їх, це вже і є сенс життя. Необов’язково ставати лауреатами Нобелівської премії і писати симфонії. Сенс життя може полягати в нормальному існуванні на основі законів добра і віри.