Тарас Богданович Прохасько народився 16 травня 1968 р. в м. Івано-Франківськ. Закінчив біологічний факультет Львівського університету ім. І. Франка. Брав участь у Революції на граніті в Києві 1990 року. Працював в Івано-Франківському інституті карпатського лісівництва, вчителем біології, барменом, сторожем, радіоведучим, журналістом у львівській газеті «Експрес». Нині друкує колонки на сайті «Збруч» та в газеті «Галицький кореспондент». У 1992-1994 рр. був «мандрівним» співредактором журналу «Четвер».
Знявся у короткометражних фільмах «Квіти святого Франциска» (1993) та «Втеча в Єгипет» (1994). Автор прозових книжок «Інші дні Анни» (1998), «FM Галичина» (2001), «НепрОсті» (2002), «Лексикон таємних знань» (2003), «З цього можна зробити кілька оповідань» (2005), «Порт Франківськ» (2006), «БотакЄ» (2010), «Одної і тої самої» (2013), «Бо так є» (2021), «Бурчак» (2023), «Люна» (2025). У співавторстві з Мар’яною Прохасько видав книжки для дітей «Хто зробить сніг» («Дитяча книга року ВВС-2013»), «Куди зникло море» та «Як зрозуміти козу». Автор серії інтерв’ю з українськими інтелектуалами «Інший формат». Представник «станіславського феномена» в українській літературі. Твори перекладені польською, німецькою та англійською мовами. Лауреат премій «Смолоскип» (1997), журналу «Корреспондент» (2006, 2007), Польського інституту в Києві ім. Дж. Конрада (2007), ім. Ю. Шевельова (2013), ім.Т.Шевченка (2020).
Живе в Івано-Франківську.
Схоже, що на столітній ювілей Тараса Прохаська не слід чекати на багатотомне видання його творів у дорогих шкіряних палітурках. Тарас пише мало, друкується рідко, а поза тим в українській сучасній літературі немає письменника більш кристалізованого, більш відповідного цьому покликанню. Бо все, що робить Тарас Прохасько, все, що він говорить, те, як він живе і навіть думає, – є найчистішою літературою.
Тією, яка пропонує читачеві матриці, що накладаються на пережите і ще не до кінця осмислене, тією, яка є для когось заскладною, бо оповідає про єдність усього з усім, а разом з тим – тією, яка є настільки ж простою, як те, що кожна людина має дихати, а кожна рослина – рости. Прохаську пощастило рано усвідомити, що його спосіб життя і думання є наскрізно літературним, але в жодному разі не була випадковістю його біологічна освіта, бо ж, слухаючи письменника, починаєш думати, що врешті-решт література й біологія – це одне й те ж, одне й те саме намагання відшукати близькість поміж найподібнішим і найвідміннішим.
І кожна розмова з Тарасом – це теж література, яка стає такою недосконалою, коли переходить на папір, адже не передає ні його паузи, ні інтонації, ні усмішки, ні того щирого намагання відповісти на кожне ваше запитання, яке може не стосуватися нічого актуального, бо ж Прохаська можна запитати про стілець, на якому він сидить, про повітря, яким він дихає, про каву, яку п’є зранку (перепитала – таки з грейпфрутом), – і все це буде найщирішою літературою.
Перед інтерв’ю Тарас Прохасько випалює сигарету біля входу до київського Музею Тичини. Каже, що в житті палить рідко, але через хвилювання мусив запалити, хоча й розумів, що це не допоможе. І вже в цей момент почалася його література.
Творення і віддавання твореного має бути порівну
Я вважаю своїм життєвим успіхом те, що не ходжу на роботу. Коли гуляв із псом, я помічав, що вже о сьомій або восьмій ранку купа людей кудись ішла. Часом я собі думаю, чи вдале моє життя. І от хоча би тому, що я не ходжу на роботу, в мене є життєве досягнення. Я більш-менш вільний.
Найбільше часу забирають хатні клопоти, часом я виходжу кудись пройтися чи з кимось зустрітися. Крім того, кілька разів на тиждень пишу колонки для різних видань, але то вже переважно під вечір. Таке моє життя – дуже просте, але разом з тим дуже складне, бо треба дуже багато всього тримати в голові. Я, скажімо, роблю сім йогуртів, і через кожні кілька днів треба подбати, щоби знову були молоко і закваска. Треба ще думати про купу всяких препаратів, які інтенсивно вживає мама. Багато дрібного в голові, але я з’ясував собі, що в ті найгірші дні, пов’язані з найтрагічнішими і найдраматичнішими подіями лютого 2014-го, мені було найлегше з усіх членів родини, тому що я не міг тільки стежити за щохвилинною зміною інформації, бо мусив ще подбати про обід. Виявилося, то страшенно помічне, коли є якісь завдання життєзабезпечення. Тоді легше на голову. То не якісь міщанські радощі: най собі там діється, що хоче, а я буду обід робити. Але коли зайнятий якимсь господарством, почуваєшся легше, ніж коли просто співпереживаєш у безсиллі.
Я вчився на своїх дітях жити, бути собою. Здається, мені було двадцять три роки, коли з’явився перший син. Але це виявилося страшенно добре.
В мене є одна товаришка, яка має трьох дітей, і між ними всіма різниця в сім років. І вона говорить, наскільки їй кайфовіше бути мамою, коли вона вже старша і більше розуміє. В мене не було такого, щоб мені перешкоджали діти. Я завжди знав, що то моя найвдаліша пригода у цьому світі. І от що справді вдалося, так це те, що ми по-справжньому подружилися. Так сильно, що я часто не можу подумати щось по-батьківськи стосовно них.
Тобто найбільше, що вдалося, – це взаємна любов. Я говорю не самовпевнено, бо я це знаю – і про них, і про себе. І, думаю, любов – це найкраще, що можна дати дітям. Мої сини були любленими дітьми. Любленими не в тому сенсі, що всьо мали. Часто я не міг навіть якогось цукерка для них купити. Найважливе, чого вони мене навчили і що вдалося мені передати їм, – оце співпереживання, оця близькість. То є справжня вартість, заради якої можна відмовитися від погоні за дуже багатьма речами, які, на перший погляд, видаються ефектнішими й ефективнішими.
Абсолютна свобода полягає в тому, щоби вибрати міру своєї свободи
Я й досі перебуваю у своєму дитинстві. Рідко згадую про нього публічно, бо давно хочу про нього написати книжку, але постійно відкладаю, бо розумію, що кожен додатковий день мого життя робить її кращою. Підозрюю, може так статися, що я взагалі її не напишу, бо ж люди відходять несподівано. Є в тому закономірність, що на світі знайдено страшенно багато скарбу, який було припасено на «чорну» годину. Його не використали, бо власники померли швидше, ніж зрозуміли, що ось це нарешті «чорний» день. Так і з писанням буває. Анджей Стасюк мені розказував, що так трапилося з Річардом Капустинським. Він думав написати книжку про своє минуле, але все йому здавалося, що ще не час. Врешті, письменник помер, а книжки немає. Але це означає, що мені страшенно важливе те дитинство, якщо я все чекаю, коли буду здатніший про все це написати. У ньому були закладені дуже важливі речі, зокрема й естетичні. Я дуже прив’язаний, скажімо, до старого Франківська, мене страшенно непокоїть, що пропадають якісь хатки, причому не внесені до списку ЮНЕСКО, але вони мені важливі не тому, що старі і що так було колись, а просто тому, що мені подобається той тип хаток, а ті, які приходять на зміну, не подобаються. Мене навіть нервує сучасна штукатурка. Вона така гладенька і так паскудно сонце відсвічує... Речі взагалі своєю естетикою формують дуже багато наших поглядів на світ. Якщо я полюбив у дитинстві старі меблі, то не можу тепер полюбити нові. Те, на що ти дивишся, до чого доторкаєшся, постійно на тебе діє. Кожен погляд на щось провокує якийсь обмін матеріями. Тобто стара шафа щось мені дає, коли я на неї дивлюся. Хоча я собі таке придумав, що, позаяк ці речі мене сформували, мені тепер не шкода їх втратити. То так, як книжку, яку прочитав двадцять разів, можеш легко віддати ще комусь, бо ти вже її знаєш. Тому з мене так само вже неможливо витравити ту стару естетику, а самі речі – як щось наділене формою – мені вже не потрібні.
У повторюваності є великий зміст. От я собі так подумав, що я сім тисяч разів ходив із собакою гуляти, і то зовсім інакше, ніж вийти два, три чи п’ятдесят разів. Я часто згадую образ мішка. Людина дивиться на якийсь мішок, обмацує його, вирішує, що нормально – підніме. Закидає на плечі, йде десять хвилин, п’ятнадцять, а потому раптом той вантаж стає якісно іншим – від оцього тривання. Пам’ятаю, як двадцять років тому в Юрка Іздрика були якісь депресивні настрої: вже всьо написано, сказано, перелюблено. А я вдавав із себе дуже мудрого і казав: «Дивися, шматочок хліба на кожен день – це теж ніби то саме, але щодня той шматочок інший.
Так само з найприємнішими речами – всі вони вже були, але чи від того ти перестанеш їх робити?»
Ще я думав про таку річ, як вада багатоканального телевізора, який породжує ілюзію надзвичайно мерехтливого життя: тут якийсь скелелаз, тут бах – уже дискотека в Ріо-де-Жанейро, потому бабах – хтось ще щось робить. І ми собі думаємо: шкода, що я не вмію лазити, а згодом – як хотілось би бути на тій дискотеці! – і нам невтямки, що то були різні люди, що той скелелаз, як і ми, не був на дискотеці. Добре це показує програма Олімпійських ігор. Кожен спортсмен поклав своє життя на якусь маленьку ділянку в спорті: ось цей скаче в довжину, а проплисти швидко він уже не зможе. І щоби ми щось побачили вражаюче, він мав робити одне й те ж саме сотні разів. Тому я добре знаю, що в одноманітності немає нічого поганого.
Я не хотів би писати так, як я можу прочитати в інших письменників
Перший мій написаний текст був оповіданням, яке забракував Іздрик для «Четверга». Воно було страшенно дурне, дитинне – про художників різних напрямків – абстракціоністів, символістів... Друге оповідання теж було дурнувате – про те, як наближався очевидний кінець світу й один дядечко придумав носити з собою отруту, щоб учасно себе вбити. Але у нього стався перелам і він зрозумів, що немає чого боятися, і викинув ту отруту в туалет. Потому ж зрозумів, що то може зашкодити якимсь щурам і почав усе те вичерпувати. Іздрик його теж забракував, хоча сказав, що дуже добре написано, але що за бздури? За третім разом я написав оповідання «Спалене літо» у формі такого щоденника – й Іздрик сказав: «Це вже може бути». Мені було двадцять один-двадцять два роки.
До того, як я сяду писати, ніякого тексту в моїй голові не існує. Я не можу придумати наперед, що напишу ось такий абзац, – усе народжується тільки тоді, коли я пишу. А писати мені тяжко, бо я борюся за свободу, за уявлення про те, яким має бути текст і кожне речення, можливості якого обмежують недобре сформульовані думки в моїй голові. Бо кожна з цих думок вільніша від абсолюту, записаного на папір. Писати – значить відсікати, лишати одну травинку з купи сіна, яке є в голові. Я кілька разів думав записувати свої думки на диктофон. Але коли говорю сам до себе вголос, я впадаю в якусь страшну кічуху. Я починаю говорити, як казали мої діти, мов найдешевша ДДК – категорія, яку вони придумали, коли були ще малі, – «дуже дурне кіно». Коли немає живого спілкування, я продукую самі штампи. Хоча, може, такі повісті добре продавалися б, але мені вони не подобалися б.
Часом мені буває встидно, коли зі мною поводяться просто як з письменником: що я – не маю нічого іншого у цьому житті?
Чужі книжки ціную передовсім за передані думки. Мені дуже залежить на способі викладу. Якщо мені не сподобалися кілька рядків чи абзаців, немає сенсу читати далі таку літературу. Звісно, коли ти читаєш, щоби щось запізнати, тобі не йдеться про виклад. Хоча я переконався, що немає жодної книжки, яку би не варто було прочитати. Якщо абстрагуватися, то найщасливішим я почуваюся тоді, коли виразно, загострено відчуваю свій зв’язок зі світом. Що є ось цей потік життя, а я є в ньому. Що у житті кожного є життя всього. Коли щось якимось чином мені про це нагадує, я тоді дуже щасливий. І так само і з книжками: коли я відчуваю, що немає окремо мене і світу, а я є у світі і світ є в мені, тоді це мій текст. Так, свого часу мені страшенно радісно було читати Довлатова, Данила Кіша, Грабала...
А деякі книжки настільки добре написані, що аж боляче їх читати, так, наче відчуття сексуальні – коли біль і радість. Таке відчуття від читання текстів Шульца: вони настільки мені пасують, що аж поболює. Страшенно люблю читати Борхеса. Важливим для мене був Гемінґвей, хоч я і не навчився писати, як він. А взагалі я не прочитав страшно багато тих книжок, які вважаються важливими або обов’язковими.
Я не люблю щось робити надто довго, тому такого, щоб читати якусь книжку три години, тепер немає. Дуже люблю читати зранку кілька сторінок. Читаю сидячи. Коли ж був дитиною, читав лежачи, ми навіть із братом уявляли, що рай – це летюче ліжко з книжками, які захочеш. Тепер же хіба що перед сном лежачи читаю кілька сторінок з «Історії Європи» Нормана Дейвіса. Дуже люблю читати в поїздах, і був час, коли я там набрався всякого паскудства, бо, їздячи між Львовом і Франківськом, часто купував щось таке на вокзалах, щоб не заснути, бо тоді провідники нікого не будили і я двічі проспав – доїхав до Чернівців. Під моєю хатою в дитинстві проїжджав поїзд – поміж двома ровами. Тому для мене поїзди є чимось таким органічним. І дуже люблю ще читати в хаті в Делятині, бо там усе таке позачасове, без щоденного мерехтіння, і тоді у книжці можна побути довше.
Мені не шкода часу. Я давно зрозумів, що час – це єдине, що ми маємо, що нам дано по-справжньому
Давно боюся, що хтось мене запитає, якими є мої життєві правила. Нарешті це сповнилося. Не знаю, як гарно відповісти. Я тепер не пам’ятаю, які правила я собі придумав. Правило «не нашкодь» – ще з дитинства, воно побудоване на австріяцьких правилах ХІХ століття, мовляв, живи сам і дай жити іншим, або не роби іншому те, що тобі не мило. Більше того, одна моя тітка була настільки радикальною гуманісткою, що говорила: можна робити все, що не зашкодить комусь іншому, тобто можна кинутися під поїзд, якщо це не зашкодить пасажирам. Але гуманізм може заводити на манівці, його замало, він багато речей навіть спотворює. Гуманізм побудований на антропоцентризмі – людина в центрі всього. А так не є, бо є вища сила.
Повну версію інтерв’ю читайте в «RECвізити. Антології письменницьких голосів» (Книзі ІІ).
ЛЮБОВ – це прийняття когось. Навіть закоханість є короткотривалою любов’ю, яка би мала стати нормальною, якби закохані прийняли іншу людину такою, яка вона є.
ЩАСТЯ – це заграти в бадмінтон, бо саме ця гра мені дарує оце загострене відчуття присутності зі всім і у всьому. Перше, що спадає на думку. Але розумію, що можна сказати глибше. Це відчуття присутності у світі, у житті. То можуть часом бути дуже неприємні штуки, але коли є відчуття, що це є життя, і ти – його частина, тоді є щастя.
ВІЙНА є виявом дурості. Я часом думаю про те, як сваряться в родинах, запалюються війною, хоча насправді все то пусте, бо нема такого, що не годен витримати. Але також я розумію, що війна є природною необхідністю, бо якщо така дурна річ двигає на себе купу людей, то ясно, що вона з якогось дива комусь потрібна.
Про СМЕРТЬ добре сказав Осип Турянський устами професора Сича, мовляв, для нас, звірят, усе є дуже просто – коли ми є, смерті немає, коли ж є смерть, немає нас. І там же сказано: найгірше, що придумала людина, – це не вбивати відразу, тому що звір собі жиє і навіть не відчує, як інший звір його уб’є. Люди ж придумали довгі підготовчі речі: поки на війну дійдеш, уже починаєш розуміти, що смерть буде. А може, ще й війни немає, а тебе вже поставили у військкомат на облік... Смерть для мене є великою втратою наразі. Втратою когось. Але я не бачу в тому, як вважається, непоправного горя, бо ще у вісім років через три дні після смерті дуже важливої людини життя для мене знову набрало звичайного вигляду. Я розумію, що відчуття смерті і втрати згладжується, минає. З іншого боку, я знаю жінку, яка щодня ходить на цвинтар до сина вже п’ятнадцять років і не може поїхати до Німеччини, куди її кличе донька, бо мусить бути тут. Чи має це стосунок до смерті, я не знаю. Крім того, я вірю в життя вічне і впевнений, що ніхто не зможе мені довести неправоту моєї віри, бо ще того не було, щоб хтось сказав, що він вмирав і видів, що всьо ся скінчило і що немає життя вічного.
В одному з перших своїх віршів (уявіть таку юнацьку поезію з пошуком орієнтирів) я дійшов до формули, що СЕНС ЖИТТЯ полягає в тому, щоби шукати, шукати і того сенсу не знайти. Це має бути то, що лишається поза пізнанням. Тобто є сенс жити, щоби шукати сенс життя. А тепер для мене прийнятним сенсом є те, що людині призначено пробути на Землі в тілесній формі певний час. І тоді достатньо просто жити і створювати собі якісь щоденні сенси.