Володимир Рутківський


8 жовтня 2015 р. Київ

Уже з перших хвилин спілкування, ще телефоном, Володимир Рутківський стає вам близьким і рідним, ніби ваш турботливий дідусь, який боїться вас образити чи відмовити вам у вашому проханні. Письменнику геть не з руки зустрічатися з нами у Києві, але він викроює кілька годин на інтерв’ю поміж відвідинами лікаря і виступом на фестивалі дитячої книги – щоби всім приділити увагу.

Якби українські книжки більше пропагувалися серед вітчизняних читачів і влада докладала хоча б мінімальних зусиль для їхнього просування за кордоном, прізвище Рутківського цілком заслужено опинилося б поруч із найвідомішими сучасними дитячими письменниками. Попри історичну основу в його тетралогії про джур чи в «Синіх Водах», написані ці твори так, що зможуть захопити не тільки українського читача.

Тексти Рутківського вирізняються простотою: не знайдете в них ані обтяжливих описів, ані заплутаних родинних зв’язків, ані дат на кожній сторінці. Повернення до історії потрібне одеському письменникові не лише для того, щоби нагадати маленькому читачеві про маловідомі чи забуті сторінки минулого його країни, але й щоб увести у вітчизняний літературний обіг власних героїв, на яких хочеться рівнятися і яких можна обговорювати в колі друзів. Хоча слова «героїзм» і «славне минуле» – не зі словника Рутківського: йому не властиві ні пафос, до якого так легко вдатися в історичних творах, ні пишномовство. Письменник узагалі ощадливий на слова і навіть речення. Для найменших читачів слід писати просто, говорить він, а десь-не-десь візьме і вставить якесь призабуте слово – щоб діти і вчилися, читаючи. Але жодного нав’язування і моралізаторства: головні життєві приписи, переконаний Рутківський, мають проявлятися в діях героїв, а не в повчальних словах автора.

Цілком можливо, що колись він напише і про те, як лишатися вірним своєму шляху, навіть якщо все і всі навколо вимагають, аби ти із нього зійшов. У радянський час Володимира Рутківського не друкували як «ідейно незрілого» автора, щоправда, радо видавали російською мовою в Москві. Але він не перестав писати ні тоді, ні на початку незалежності, коли надрукуватися стало ще складніше. Перша частина його знаменитих «Джур» вийшла, коли письменникові виповнилося сімдесят, і вже після цієї публікації були перемоги в найавторитетніших конкурсах і Шевченківська премія, якою рідко відзначають доробок дитячих авторів. Хоча дивує в біографії Рутківського найбільше не це. Коли читаєш його «Потерчат», розумієш, що секрет його захопливих історій – в їхній невигаданості, в проживанні кожного епізоду самим автором. Такі історії і таке життя даються не всім письменникам. Тільки тим, хто має особливий слух. І відкрите серце.

Не можу сказати, що ми з Одесою чужі. Ми з нею вітаємося, але не більше

Коли я приїжджаю до Києва, це завжди такі божевільні дні. Маю тут відвідати масу друзів, книгарень, Музей літератури, Національну бібліотеку для дітей… А так мій звичайний день дуже нудний. Я прокидаюся і насамперед повинен зробити зарядку (все-таки я колись трохи вважав себе спортсменом). Тим часом дружина робить сніданок. Поснідавши, сідаю до роботи. Раніше працював і по шість годин, а тепер час такий, що й півтори години вистачає. Далі можуть бути прогулянка, читання, дзвінки друзів – живу, як усі. А коли працював журналістом, писати мені не було коли. У ті роки мій день був удвічі напруженішим. Коли всі колеги поверталися додому й лягали спати, я приходив з роботи, години до третьої писав свої літературні речі, а о сьомій вставав, щоби встигнути на роботу. Якщо ж у голову приходив якийсь рядочок (а я ще тоді був поетом) або задум твору, я їх десь занотовував і вже під час відпустки кидав усе і їхав дописувати в Будинок творчості в Ірпені. Ми там колись із товаришем домовилися щодня писати по віршу. То легко, коли вже маєш заготовки.

Перед собою я щирий. Я лаю себе і ніколи не хвалю. Зарозумілість до мене ніколи не пристане. Мене весь час били, били – дійшло до того, що навіть тепер, коли популярність з’явилася, коли сказали, що я нібито талановитий, я все одно весь час собі думаю, що то якась одна людина так вважає, а зараз прийде хтось інший і скаже: «Та який ти талановитий – ти ж халтурник!».

А який я в житті, запитуйте краще дружину. Бо, як похвалиш самого себе, буде незручно, а як полаєш – за віщо? У житті я намагаюся навіть нікому не говорити, що я літератор. Колись виступав в одній школі перед учнями (на жаль, вона була недалеко від нашого будинку), а наступного дня виходжу з дому і чую крик через дві вулиці: «Здрасьте, писатель! – всі навколо починають озиратися, де ж той письменник. – Обождите, хочу с вами поговорить! Что вы сегодня написали – роман или повесть?». Звідтоді у школах біля свого дому стараюся не виступати (Сміється).

Де ви бачили злого дитячого письменника? Може, заздрісні бувають, але злі – точно ні. Я ніколи не вибатькуюся («Лаюся». – Авт.). Якось батьки не прищепили мені цієї «радості». Для мене сказати негарне слово – це проти моєї природи. Не можу також когось бити. Не те, що крові не люблю, просто рука не підіймається на живе створіння – воно ж таке, як і я.

Я не так довго жив над славетною річкою Сулою, але до сьогодні вважаю, що там найкращі місця у світі. Моя рідна Велика Бурімка названа так на честь колишнього легендарного града Римова, де стояла богатирська застава русичів. Але сьогодні не хочу туди їздити. Штучне Кременчуцьке море залило все, що я бачив у дитинстві. Хоч там нині і зробили Національний природний парк «Нижньосульський», але все, що мені було дороге в тих краях, знищено. Якщо раніше там були трави до пояса, то тепер земля перезволожена через повені й на місці луговини – сіра пустеля. Мене часто туди запрошують, я перепитую, як там той, як той, але більше туди не приїду. Не хочу розчаровуватися. Краще берегтиму свій дитячий образ.

Своїх батьків я описав у «Потерчатах». Це документальна повість, хіба що про потойбічний світ – це вже трошки вигадка. Мати моя була дуже сильною. Пригадую, як я вже студентом приїхав на канікули додому і треба було перенести якусь колоду, то вона взялася за товстий кінець, а ми із братом – два спортсмени – парилися над тонким. Тож була вона справжня українська жінка. Часом могла нам і потиличників надавати (Сміється).

А в батька я пішов упертістю. Він був поляком. 1921 року вся його родина повернулася на Батьківщину, в Україні лишилися тільки мій семилітній батько з дідом, які мали приїхати пізніше. Але за цей час кордон закрили, а згодом стало ще гірше – не можна було сказати чи написати, що в тебе є родичі в інших країнах, бо за таке жорстоко карали. Батько тричі міняв прізвище і скрізь зазначав про себе: «круглий сирота, родичів за кордоном не маю». Але були люди, які знали правду. Тому на четвертому курсі Київського університету, побачивши хлопця зі свого села, батько був змушений перейти на заочне навчання і тікати на околиці Київської області. Він мало кому довіряв: навіть нам про своє справжнє походження сказав тільки перед самою незалежністю, коли можна було не боятися, що за це покарають. До цього я весь час дивувався, чому він постійно їздив у Житомирську область, щоразу нам говорячи, ніби їде у Ксаверівську комуну, куди його взяли як сироту. Згодом я дізнався, що батько весь час шукав сліди своїх родичів, але так і не знайшов… Оскільки його як комуніста, який приховав своє походження, могли жорстоко покарати, вдома за радянської влади на цю тему ніколи не говорили. Це було покоління, «виховане» Голодомором і 37-м роком. Я взагалі тоді не зустрічав людей старшого віку, які б лаяли радянську владу.

Я не люблю говорити про сім’ю. Памперси показувати – це не моє. Ми з дружиною разом уже дуже довго: чи то тридцять, чи то сорок років. Я радію, що в моєму житті є така людина. Вона першою слухає мої твори і може іноді про них сказати хоч і не багатослівно, але досить дошкульно. І добре, що вона вважає мене найкращим письменником світу. Це приємно (Сміється).

Я не думаю, що варто говорити про якісь жіночі й чоловічі ролі в житті. На першому місці має бути сім’я, а вона не складається окремо з чоловіка і жінки. Шлюб тримається на довірі й дружбі. Ти просто завжди знаєш, що твоя найближча людина не зробить тобі нічого поганого. І так само ти не зробиш нічого поганого їй.

Наші діти – моряки. Син – «дід» по-морському, тобто стармех. Онук нещодавно закінчив Київський інститут транспорту, працює другим механіком, теж плаває.

А взагалі, діти і дитячий письменник – це трошки складна справа. Діти страшенно галасливі, носяться скрізь, а я цього не люблю. Точніше так: я вже цього не люблю. Раніше любив. Зараз мені хочеться, щоб було тихо й щоб дітки сиділи й уважно слухали діда-письменника. Треба, звісно, так уміти їм розповідати, щоб вони сиділи слухняно. Але іноді мені це не вдається, і я починаю нервувати.

Я не можу сказати, що ми з Одесою чужі. Ми з нею вітаємося, але не більше. Море – не моя стихія. Моя стихія – це невеличка ковбаня в річці десь біля болота. Все там моє: я покупаюся, щось підберу, щось перенесу, рогозу трошечки поїм. Море ж таке велике, та ще й солоне.

Одеса мені жодного великого зла не зробила, навпаки – підняла як людину, і я її за це поважаю. Але, знаєте, є батько, а є вітчим. Вони обоє рідні, але по-різному. Одеса для мене – вітчим, точніше, вітчимка – «мачуха» якось дуже грубо звучить.

Навіть московські критики сказали, що вони походи́ли по всіх семінарах і дійсно – «самый высокий уровень у украинцев»

Коли я приїхав до Одеси, там було багато корінних одеситів з особливим мовним шармом – молдавсько-вінницько-єврейською говіркою і трішечки великоруською. Але оця вінницька, українська, складова в тій суміші переважала. Тому я там завжди дуже спокійно розмовляв українською. Якогось особливого літературного середовища натоді в Одесі не було, хоча була ж Одеська філія Спілки письменників. Її тодішній голова – армійський розвідник Євген Бандуренко – весь час розмовляв українською і ходив у вишиванці. Таким же був і поет Володимир Гетьман, який під Брестом у перші дні війни потрапив у полон і двічі тікав із концтаборів. А ще сформувалася могутня професорська купка в Одеському університеті, представники якої розмовляли тільки українською. То була міцна гвардія! І навіть коли в Одесу приїжджали Рильський чи Тичина, вони не вважали себе класиками, а були нарівні з одеситами.

На жаль, з тих моїх знайомих майже нікого не лишилося. А молоді літератори в Одесі ставляться до мене, як до батька чи дядька, який може і лозиною побити (Сміється).

Зі старшого покоління я найбільше поважав Тичину. 1946 року мого батька, який тоді був військовим і служив у Києві, хотіли перевести на Далекий Схід. А він же був учителем фізики, тож вирішив піти зі своєю проблемою до міністра освіти, яким тоді був Павло Тичина. І той одразу добився, щоб батька звільнили з армії. «Нам спеціалісти тут потрібні», – сказав Павло Григорович і врятував нашу сім’ю.

Пізніше в Ірпені на семінарі молодих авторів нам сказали, що до нас у гості приїжджає Павло Тичина і нам слід для нього щось підготувати, бо йому, старенькому, буде приємно послухати молодих. Я поважав Тичину не лише за допомогу батькові, але й за його «Івасика-Телесика». Так мені подобалася ця його казка, що я написав свою. Був тоді керівником спілчанської студії по роботі з молодими Анатолій Хорунжий, такий добрий чоловік – хоч до рани прикладай, але теж трішки заляканий владою. І ось Анатолій Мефодійович перед зустріччю попросив нас прочитати вірші, які ми приготували для Павла Григоровича. Доходить черга до мене – і я читаю свого «Івасика-Телесика».

Обпікає пошерхлі губи
Споловілий гіркий полин…
Мій Івасику, друже любий,
Із дитинства мого прилинь!
Ти мені розповісти мусиш
Всім моїм ворогам на зло,
Як летіли байдужі гуси
Над тобою і над селом.
Як останні танули сили,
Калатали дзвінки небес,
І мале гусеня спустилось
І на крила взяло тебе.
Як звивалось гадюче тіло
І прокльоном з землі лилось,
А гусятко твоє летіло,
Ледве дихало, та несло.
І воно не боялося згуби,
Бо летіло у кращі дні.
Мій Івасику, друже любий,
Як потрібне воно мені!

Я тоді був наївним і навіть не зрозумів, що створив контрреволюційний, як на той час, вірш. Це вже пізніше мені говорили: якщо я написав про «кращі дні» – значить, мені радянське життя не подобається. Але Анатолій Мефодійович усе відразу вловив і попросив пошукати інший вірш.

І ось настає день приїзду Павла Григоровича. Він мав прибути о десятій ранку. Вся наша група: я, Ігор Калинець, Борис Демків, Олекса Опанасюк, – нарвали квітів на клумбі сусідської дачі й пішли його зустрічати. Годину чекаємо – немає, а всі ж казали, що Тичина – пунктуальна людина. Раптом біжить Женя Дудар і кричить: «Павло Григорович уже давно приїхав!». Тичина був настільки скромним, що зайшов через «чорні» двері. Нарешті почалися читання. Тичина знаходив добре слово для кожного:

то рима чудова, то задум оригінальний, то виконання прекрасне, то тембр голосу неповторний. Доходить черга і до мене, але тут Хорунжий перескакує моє ім’я і викликає іншого поета. Коли всі вже прочитали свої тексти, я набрався нахабства і сказав: «Павле Григоровичу, мене пропустили, можна і я вам свій вірш прочитаю?». На що Тичина: «Читайте, читайте, голубе! Я вас із радістю послухаю!». Ну, я і вжарив «Івасика-Телесика». І ось коли я дочитав той свій вірш, Павло Григорович довго сидів задумано і раптом сказав: «Чарівне місто Одеса!». Я так і не зрозумів: чи чарівно-пришелепкувате чи якесь інше (Сміється).

Того ж дня Анатолій Мефодійович по секрету розповів, що в Тичини зараз дуже складне становище. Незадовго до того, перебуваючи як міністр на Прикарпатті, він виступив перед інтелігенцією і сказав: «Усе у вас тут чудово, зелено, всі сільради такі чепурні, та тільки над ними прапори вицвіли, треба їх поміняти». Зразу ж у тій його фразі почули, що треба радянські прапори замінити на жовто-блакитні. І тоді я зрозумів, чому він так ухильно сказав про мене.

На семінари в Ірпінь я їздив чотири роки поспіль. Одного разу приїхали до нас Козаченко, Збанацький і Гончар. Починається їхня зустріч з молоддю: «Ви наша надія й опора…», – а тоді раптом класики забажали разом з нами пообідати. В Ірпінському будинку творчості письменників є велика їдальня, тож ми швидко всі столи зсунули в один довгий ряд і почали їх накривати. Я чомусь у будь-якій компанії був завгоспом – розставляв чарки і розливав напої. І так я нарозставлявся тих чарок, що мені не вистачило, тож довелося взяти гранчак. І ось бере слово Гончар: вип’ємо за те й за те, ви такі талановиті, обов’язково всі станете членами Спілки… «Крім Рутківського, – раптом каже Олесь Терентійович. – Він же Спілку проп’є! Погляньте: всі починають з чарочок, а він уже за гранчака береться» (Сміється). Я йому пояснювати, що не вистачило чарок, а він: «Та розумію! Вас у першу чергу приймуть».

Потім ці ж троє ще сказали, що їм так сподобалося наше товариство, що вони з нами і Новий рік хочуть відсвяткувати. І таки приїхали. Класиків було тоді, може, шість-сім, усі з дружинами, і ми ото цілу ніч валяли дурня. Але якоїсь важливої розмови з кимось із них, яка би вплинула на мою творчість, не пригадаю. Хто я тоді такий був? Провінціал, який тільки починав писати. Київський початківець міг їх часто бачити, кошик десь допомогти піднести, потім би класик запитав у нього, чи він щось пише, попросив би почитати… Я ж хіба що якось в Одесі виступав перед Рильським, але нас там багато було: ми більше слухали і мовчали.

Ближчі контакти у мене склалися з молодшим поколінням. Це були прекрасні люди, відверті, щирі і, що я особливо любив, уміли підкусювати одне одного. Я товаришував з Вінграновським, Гуцалом, Дроздом, Олійником, якого вважав своїм другом. Якось ми (Олійник, Коротич, Гуцало, Лубківський, Осадчук, Горлач, Зленко і я) поїхали на IV Всесоюзну нараду молодих письменників Радянського Союзу. І ось на тій нараді наша делегація була визнана найкращою. Навіть московські критики сказали, що вони походили по всіх семінарах і дійсно – «самый высокий уровень у украинцев».

Усі ці люди були для мене не просто блискучими письменниками, а насамперед друзями. Зайшли ми якось у книгарню «Сяйво», а там уже стоїть Дрозд. Вибираємо ми там щось, вибираємо, і чомусь ніхто не купує книжок Володі. Врешті він не втримався: «Хлопці, чого ж ви не купуєте? Я ж для вас писав, щоб ви читали і вчилися» (Сміється). Але коли йому не треба було себе подати саме як письменника, він був чудовою людиною.

Як і Женя Гуцало. Щоправда, кілька років поспіль траплялася з нами в Ірпені одна й та ж кумедна ситуація, пов’язана з ним. Скажімо, сьогодні ми маємо виселятися зі своєї кімнати, але виїжджати плануємо аж під вечір. Повертаємося зі сніданку, а на порозі сидить Гуцало і щось пише. «Мені сказали, що я буду жити в цій кімнаті, коли ви виберетеся», – відповідає Женя на наше здивування. Я йому кажу, що треба почекати. «Шкода», – говорить Гуцало, і до вечора сидить і пише на нашому порозі. І тільки ми залишали нашу кімнату, він на наших очах туди заходив. Ну, але то таке. Женя був дуже товариським.

Ой, Микола, ой, Вінграновський! Поїхали ми якось у Казахстан на Шевченківські читання. Часи були тоді дефіцитні, тому треба було для наших дружин щось таке особливе привезти. І ось під час великої перерви Юрко Сердюк, який дуже дружив з Вінграновським, запропонував усім разом піти в універсам і там щось вибрати. Але Микола відмовився: «Не буду я ходити по таких місцях! – мовляв, він вищий від того. – Ви йдіть, а я вас тут почекаю». Став він на такий бугорок перед центром, де ті читання відбувалися, руки на грудях склав, у далеч дивиться. І ось повертаємося ми через годину, впевнені, що Микола втомився нас чекати і кудись пішов. Дивимося – а він і далі стоїть на тому горбочку, тільки в інший бік дивиться. Ох, ця його поза! Він умів себе подавати – і в слові, і в жестах. Незрівнянний був у всьому.

Із Григором Тютюнником ми були не дуже близькими знайомими. Але, коли він приїжджав, скажімо, з Толею Косматенком на виступи в Одесу, я кидав роботу і з Борисом Нечердою йшов показувати їм місто. Часто порівнюють наші тексти для дітей, але ні, в Тютюнника я не вчився, бо він же був моїм ровесником. Я навіть не знаю, чому Григора вважають дитячим автором, – як і мене в багатьох текстах. Він був просто письменником, а вони бувають лише або хороші, або погані. Ну що таке дитячий письменник? Та в моїх творах дитина займає стільки ж місця, скільки і в реальному житті! Чому через це мене вважають дитячим автором, не знаю. Те ж саме і з Тютюнником, та, мабуть, і з Гуцалом, і з Вінграновським. Але завважте одне: найблискучішими письменниками є саме вони – дитячі.

Я – прихильник стрункого сюжету, який дзвенить, як дамаська шабля

У радянські часи закордонних авторів, чиї книжки ми могли дістати, було дуже мало. На мене насамперед вплинув Марк Твен, а все тому, що його твори просто першими до мене потрапили. А ось книжкою, яка мене сформувала, стала брошура «Как делать стихи» Маяковського. Коли мені було сім років, ми жили при школі. І там у кінці коридора була висока шафа, яку називали бібліотекою і в якій іззаду відійшов дикт: ми туди просували руку і діставали книжки. Там дивний був підбір. Передовсім російська література – «Первые радости» Федіна, «Петр І» Толстого... З українських пригадую книжки Трублаїні й «Дуже добре» Копиленка. Були якісь вірші Тичини, але вже ідеологічні – «Партія веде»…

Переважали ж у тій шафі книжки німецькі, які лишилися після окупації. Що то були за видання! На відміну від радянської сірятини, в них було мало тексту і багато кольорових малюнків. Я тоді ще читати не вмів, але любив роздивлятися ілюстрації. Мій молодший брат часто мене просив розповісти, що в тих книжках написано. Я дивився на малюнки і вигадував свої історії, в яких усе зводилося до шматка хліба: ось так ми з тобою заживемо, як оці два хлопчики, а потім приїде татко і привезе нам мішок… «А знаєш, що буде в тому мішку? – у брата загоралися очі. – Там буде хліб, чорний, гарний такий. А потім ще цукерки…», – на десятому місці я обов’язково називав пулімьот, щоб у німців стріляти. А книжку Маяковського я поцупив 1945 року, і до цього часу вона зі мною. Мені сподобалися його неймовірні порівняння. Виявилось, що поезія починається не зі слів, а з шуму в голові. Я й досі пам’ятаю рядок: «…Чтобы // врассыпную // разбежался Коган, // встреченных // увеча // пиками усов», – я ледь не посивів від такого о´бразу в тому віці! Як же це так – один чоловік «врассыпную разбежался»? Тоді я зрозумів, що поезія – це щось таке, чого в житті немає, але воно куди сильніше за те, на що можна натрапити в реальності.

Нині я себе поетом уже не вважаю. Поезії треба повністю себе віддавати. Я б, можливо, продовжував бути поетом, але так сталося, що я опинився у неблагонадійних списках. Усі мої вірші розглядали «під мікроскопом»: креслили кожен рядок і кожне слово. Здається, це була книжка «Повітря на двох», в рукописі якої не було жодного незміненого рядка. Ну, кому б сподобалося випускати у світ такі тексти-каліки?

Вірші для дітей теж пробував писати. Казали, ніби вони непогані, але й їх не друкували. І тоді я узяв пляшечку вина, поставив навпроти себе келих для уявної Поезії і сказав: «Ну, що ж, час прощатися, дорога»… Але вірші потім писалися ще дуже довго, аж поки тепер, на схилі віку, я зрозумів, що вже ні´коли писати поезію. Для неї ще настрій треба добрий мати, а в мене весь час забирає проза. То каторжна праця.

Головним дитячим письменником для мене, звісно, є Мілн. Господи, та ніхто ж так вільно не живе на світі, як Вінні Пух! Не подобається мені в цій книжці хіба що, як Вінні тягнуть сходами і він б’ється об них головою – це для мене зажорстоко. Патетично ставлюся до «Маленького принца», але це вже зовсім інша класика. Обожнюю Толкіна за те, що він відкрив нам такий неймовірний світ.

Колись вважав, що найкращі українські твори для дітей написав Микола Трублаїні. Я був закоханий у його «Лахтака» і «Шхуну “Колумб”». Тепер же почав перечитувати і відразу зупинився: там сухе слово і відчувається конструювання сюжету.

Звісно, Нестайко – найзначніший український письменник усіх часів. Але мені не подобається, що його гумор штучний. Ось треба йому було, щоб читач отут гигикнув – і він додавав туди якусь смішну ситуацію. Я ж прихильник ситуативного, асоціативного гумору, який проскакує мимоволі, а не спеціально вводиться. Із сучасних наших українських авторів я закоханий у «Дітей переступу» Наталі Савчук (Марченко). Вона задумала таку собі українську сагу в дванадцяти книжках. Якщо їй вдасться зробити заплановане, це буде нарівні з «Володарем перснів».

«Гаррі Поттер» став для мене несподіванкою. Коли книжки Джоан Ролінґ уже були світовими бестселерами, я вирішив дізнатися – чому. Перші три романи сприйняв скептично: дуже розтягнений сюжет, багато необов’язкового і невмотивованого. А я ж прихильник стрункого сюжету, який дзвенить, як дамаська шабля.

До речі, з цим «Поттером» у мене трапилася кумедна історія. 2007 року виходить перша частина моїх «Джур» і критики починають говорити, що це чудовий твір, заснований на нашій історії, але насправді це дуже добра копія «Гаррі Поттера». Мовляв, у Ролінґ є Гоґвортс, а в «Джурах» – Вовкулацький кут, там є Дамблдор, а в мене – дід Кудьма, там молодий чарівник Поттер, а тут – Санько, там листоноші-сови, а в мене у цій ролі вовки. Але це брехня! Я написав першу історію про джур десь 1991 року, а через чотири роки їх надрукували в журналі «Однокласник». Тоді як перший том «Гаррі Поттера» вийшов англійською мовою 1997 року. Тож хто у кого зідрав? (Сміється.)

Коли я написав свій перший твір – повість «Ганнуся», – київські редактори лише хитали головою: «Дружба дорослого з дитиною! З такою дружбою далеко можна зайти!». Щось подібне говорили і про «Бухтика з тихого затону»: «У той час, як весь Радянський Союз бореться з релігією, Рутківський нам підсовує всяку чортівщину!». І, як результат, – розгромний висновок без будь-яких пояснень. Тож я переклав свої тексти російською і повіз до Москви – може, хоч там пояснять, на що я слабую. А там, нічого не пояснюючи, видали «Ганнусю» накладом у сто п’ятдесят тисяч примірників, «Бухтика…» – стотисячним. А ось українських редакторів я «пробив» лише за два роки до здобуття незалежності.

Історія про джур починається, коли моїм героям по дванадцять років, наприкінці ж їм уже далеко за сімнадцять. Так що я не знаю, чому цю тетралогію називають дитячою. Я чотири роки подавав першу частину Івану Малковичу, доки він її нарешті не видав. І це він запропонував, щоб «Джури» стали серіалом. «Та ви що, смієтеся? – не погоджувався я. – Я ж уже все, що було в моїй голові, виклав у цій книзі». А потім мені написалося продовження про характерників, і Малкович запропонував так і назвати – «Джури-характерники», – таке трохи мавпування під «Гаррі Поттера». Все – дилогія була, більше писати я не збирався.

Але за півроку Малкович телефонує знову: «Пане Володимире, ви ж знаєте, що козаки брали Очаків. Може, напишете щось про джур і взяття Очакова? Я ще мрію і про четвертий том – “Джури і підводний човен”». Щоб він більше не наполягав, я швиденько написав третю частину, але відразу і про взяття Очакова, і про підводний човен. Іван Антонович поморщився, але видав. Трилогія здобула Шевченківську премію, а за якийсь час Малкович знову поцікавився, над чим я працюю. Я розповів, що хочу написати про своє дитинство, в якому було безліч цікавих звірів, без яких я не міг жити, – собачка, котик, кролик, підстрелений орел, якого батько приніс додому, щоб вилікувати… Мій світ тоді був обмежений тином, але таким багатим на події! Малкович розпитує далі, а я кажу, що хочу про все це розповісти від імені цуцика: за якусь провинність його посадили на ланцюжок, вільного часу у нього стало доста, тому він вирішив стати письменником і записати найцікавіші випадки з його, цуцикового, життя. Назвати я хотів ту книжку просто – «Спогади Кудлатика». «Добре, добре, – каже Малкович. – А як ви дивитеся на те, щоб назвати “Джури і Кудлатик”?». Та як же це можна було зробити, якщо я хотів написати для найменших читачів, а джури – то вже майже здоровенні дядьки? Виручив той-таки Кудлатик, який, виявляється, в одному з минулих життів був козацьким вовком. Він і розказав про подальшу долю героїв трилогії, а заодно й про вічне життя, і про те, що нинішні українці хоробростю не поступаються своїм дідампрадідам: книжка писалася в перші місяці війни на сході.

Оскільки дитина ще тільки починає життя, вона передовсім повинна знати своє, рідне

Текст для дітей, як і поезія, починається з шуму в голові. По-перше, довго шукаєш, до чого б прикипіло серце. Це може бути що завгодно. Ти можеш себе змушувати написати зранку про те і про се, але за якийсь час написане перестає тобі подобатися. Хоча ні, не все: ось є вдалий шматок, а тут є цікава фраза… І починаєш думати, як і до чого його краще припасувати. Я, приміром, люблю присульські болота, я б там проповз, а там би проклав гатку… Добре, а якби це був не я, а який-небудь Грицик, допустимо, чи Санько? І взагалі, чому тільки степовики нападають, а козаки лише обороняються? Тож питання поставлені і треба на них відповідати.

Я скажу грубо, але відверто: для мене не існує читачів. Якщо текст дописаний і він мені подобається, тільки тоді подумаю, чи приймуть написане мною інші. Взагалі, коли сідаю писати, в мені переважають не страх і азарт, а цікавість: я хочу дізнатися, що там було далі. У процесі ж писання так захоплююся, що іноді видається, ніби моєю рукою водить хтось інший.

Звісно, я пишу ті книжки, яких мені бракувало в дитинстві. Я дуже любив слухати різні легенди і билини. 1946-го, коли батька перевели до Києва, він повів нас до Печерської лаври, де, як я тоді довідався, лежали мощі Іллі Муромця. І тоді мені подумалося: «Чому це Муромця вважають російським богатирем, коли він усе життя воював під Києвом? От би був якийсь письменник, який би взявся написати щось про його подвиги! Не билини, які важко читати, а щось нашою мовою». Я ріс, а такий твір мені все не траплявся. І десь 1985-го, коли вже ідеологічні шори ослабли, я згадав про цю свою дитячу мрію. До неї додалася й інша: от би ще згадати про мою річку Сулу! І тоді швиденько написалася «Сторожова застава».

Про тодішніх українських радянських редакторів нічого не скажу, а ось у редакторів московської «Детской литературы» я дещо взяв. Так, захищаючи власноруч мною перекладену російською «Аннушку», редакторка Лідія Гульбінська послалася на те, що вона написана у стилі гайдарівської «Блакитної чашки». Із цього я зробив висновок, що недостатньо просто писати – потрібно рівнятися на еталони. Ще більше взяв я від Римми Єфремової. Якось вона схвально зауважила: «Дивна річ. Коли я читаю ваш текст, мене тягне до олівця, але коли я вимовляю його вголос, ні до чого прискіпатися не можу!», – із цього я зробив висновок про значущість розмовної інтонації.

Ця ж редакторка застерегла мене і від найбільшої помилки в моєму житті. Тоді я не міг знайти роботу в Україні, тому погодився на пропозицію працювати в «Детской литературе». І ось за день до подачі заяви Римма Миколаївна каже: «Ми з вами редагуємо вже третю вашу книжку. Тож чи не пора вам перейти бодай на середньоруське наріччя? А то все Україна та Україна…». «Але ж у мене жодного разу вона не названа», – боронився я. «Господи, та у вас же кожне слово дихає Україною!», – вигукнула редакторка. І тоді я зрозумів, що природу не перебореш. Потрібно повертатися додому навіть тоді, коли тебе там не чекають. Коли в Москві вийшла моя казкова повість «Бухтик з тихого затону», яку там дуже хвалили, в Одесі мені все одно ніхто не давав роботи. І тоді знайомі кіношники запросили мене, безробітного, на Одеську кіностудію. Обком шипів страшенно: кого ви взяли? Але мені пощастило там пройти цілу школу. Я вийшов на роботу в той час, коли завершували «Место встречи изменить нельзя», так що кілька разів перетинався з Висоцьким.

Та найголовніше – тоді ж виробилося ще одне моє письменницьке правило: літературний твір має бути подібний до кіносценарію, але про це ніхто не повинен знати. А взагалі я спочатку записую швидко все, що спадає на думку, а потім уже починаю із написаного щось робити: отам речення перероблю, там сюжетик поправлю – і десь уже другий-третій варіант є близьким до задуманого. А в шостій-сьомій версії я вже працюю з деталями.

Перше речення – фальшиве, бо саме воно прийде відразу в голови дев’яноста відсоткам людей. Тому як письменник я маю його викинути і шукати інше. Переді мною вже є якийсь план: я знаю, з чого почну і чим завершу, а середина ліпиться в процесі. Перше речення завжди є камертоном. І коли воно не вдається – хоч би що я писав далі, весь час повертаюся назад, аж поки не відчую: о, задзвеніло! І тоді вже я починаю бачити, як мій персонаж обертається, як він руку підіймає, куди йде…

Дуже не люблю командувати своїми героями. Я завжди даю їм можливість жити, як вони хочуть. Хіба що якісь настанови роблю: мовляв, ось те треба буде зробити моєму персонажу, те або те. А далі вони все роблять самі. Я лише слідкую за ними і записую. Ось тому мої герої не хотіли приймати соцреалізм у тих проявах, яких вимагали в радянський час. І не сказати, що я був свідомим противником соцреалізму, але якось так виходило: починаєш писати ніби за соцреалістичними приписами, а потім усе одно десь воно вилізе не тим боком.

У моїх творах немає такого – «вони поговорили й вирішили». Я завжди описую все в деталях – як вони поговорили і що вони вирішили. А ось таких загальних фраз я собі не дозволяю, бо в них немає ´образу. Деталі й о´брази – це найголовніше. У радянські часи дуже часто письменники зловживали ліричними відступами й характеристиками. Я цього не сприймаю. Свої ліричні відступи я пишу, так би мовити, з сідла. Ось їде герой на коні, раптом щось повз нього промайнуло, а тут гілка його ледве не збила, а там он кущ підозрілий, треба отуди завернути… Все вивчається на ходу. А не так, що герой вийшов, ліниво потягнувся і починає згадувати своє босоноге дитинство, потім два кроки зробив – і ще згадав, потім чотири зробив – згадав далі. Коли письменникові н´ічого сказати, він іде в описовість.

Я багато мандрував Україною і це дуже допомогло мені в роботі. Зазвичай письменники, щоб описати в тексті певне місце, їдуть туди вже чи не всоте і роблять якісь записи. Я ж, якщо в якомусь місці колись побував, більше туди не їжджу – спрацьовує пам’ять. Найкраще я знаю плавні, бо серед них виріс, тому там і відбувається більшість подій у моїх книжках.

Узагалі збирати матеріал для книжки – це не про мене. Я не прихильник того, що спочатку потрібно вивчати архіви. Я тоді буду як зашорена коняка: це обійди, про це не скажи – і ти вже не можеш розвернутися. Я технар за освітою, але ж, як і кожна нормальна людина, маю загальні знання про всі галузі. Тому я вирішив, що краще робити так. Я знаю про певний період чи подію, як і кожна людина із середньою освітою, – і пишу. Прибріхую, викручуюся, вилажу з усіх рамок, а потім, коли вже текст написаний і мені він подобається, сідаю за архів і звіряю: це відповідає фактам, це не відповідає, а цю дату можна обійти... Звісно, в тексті має превалювати історична достовірність. Це стосується і моїх «Джур», і «Сторожової застави», і «Синіх Вод» – усі вони відповідають основним історичним векторам. Узагалі моє покликання в літературі (правда, я його вже реалізував) – показати дітям багатство нашої історії, яка не поступається ні англійській, ні французькій, ні навіть американській з російською.

Можна сперечатися, потрібно чи не потрібно в дитячій літературі вживати наукові й іноземні слова. Але я переконаний, що, оскільки дитина ще тільки починає своє життя, вона передовсім повинна знати своє, рідне. Коли ж уже її обшир сприйняття дійсності переходить за межі батьківського тину, тоді можна додавати й іноземні слова. А ось наукові терміни я би взагалі заборонив уживати в текстах для дітей. Пиши так, як говорить дитина. Хай це буде словник із п’ятьма тисячами слів, але кожне з них має виблискувати і жити своїм життям.

Нині я опановую нову галузь, в якій ще не знаю, як поводитися. Це буде література для найменшеньких. Мені б хотілося бути з дітьми від наймолодшого і до найстаршого віку, тому я й узявся за цю ділянку. Якщо для дванадцятирічних ти маєш писати, послуговуючись, скажімо, п’ятьма тисячами слів, то тут їх не більше, ніж тисяча п’ятсот, але кожне з них повинне бути для дитини відкриттям.

Ми звикли писати, що українці – це жертви, які добивалися всього героїчною смертю. Але герої – це ті, хто вижив, переміг і пішов далі

Немає нічого нуднішого, ніж писати для дорослих. І те їм не так, і це їм не так. Дітям достатньо того, що є в тексті, а дорослі звинувачують автора в тому, що він, згадавши, скажімо про Київ, заодно не згадав і про Львів. Але для дитини не можна писати без спеціального настрою. Тут такий спосіб, що от сяду й напишу якусь казочку, не підходить. Треба, щоб у твоїй голові щось тумкнуло, відкрилося, і тільки тоді можна писати. Якщо ж це просто робота, хоч і робота майстра, вона не буде творчістю.

Дитина спочатку має зрозуміти, що таке добре і що таке зле, і повірити, що добре завжди перемагає. І тут без казки не обійтися. Дитині не прочитаєш лекцію, і не покличеш до неї у дитсадок психолога, який би їй усе пояснив. Пригадую, як мене одного разу запросили в ясла. Читаю я їм віршики, а вони ж ще всі повзунки! Хтось по спині вже лізе, хтось за волосся хапає, хтось уже штани мені замочив, а я не знаю, як із ними говорити! То були найганебніші миті мого життя! І тоді я зрозумів, що казка – це єдиний спосіб наблизити дитину до пізнання світу. Тому починати потрібно тільки з неї. Правда, є такі давні страшні дорослі казки. Свою останню повість я теж написав у стилі жорстоких слов’янських казок. Головний герой там Змій Горнович. На початку повісті читач дізнається про зникнення двох учнів, а потім у кутку драконової печери ми бачимо їхні ранці, а на них кров… Тепер думаю, як цей твір сприймуть читачі.

Треба карати людей, які вживають слово «ідеали», коли говорять про дитячу літературу! Дитина не знає таких слів, тому не можна їй про такі речі говорити прямо. Треба так розповісти історію, аби дитина сама зрозуміла, що без тих чи інших цінностей жити неможливо. Гемінґвей ніколи не висловлював у своїх текстах те, що він хотів сказати, прямо: він відводив читача кудись убік, але відчуття того, на чому ж він хотів наголосити, все одно виникає. Дитячий письменник має бути, як куріпка, яка відводить своїх дітей подалі від гніздечка, щоб потім було приємніше, коли ти всетаки знайдеш загублене.

Що пізніше дитина буде дізнаватися про проблеми цього світу, то краще для неї. Ну, не треба дитинці в яслах розповідати, як погано може бути у світі, в якому вона живе. «Джуру і Кудлатика» я створив на противагу тим, хто вважає, що дитину змалку слід знайомити з проблемами і бідами нашого світу. Ліндґрен свого часу написала повість «Брати Лев’яче Серце», в якій діти йдуть на той світ із радістю – від поганого життя на Землі. Я завжди вважав, що то хибний шлях, хоча написана та повість блискуче. В останній частині «Джур» я показав, що Земля – найкраще місце для життя, і ще треба заслужити право тут народитися. А «службовими сходами» на тому світі ти піднімешся лише тоді, коли зробиш щось хороше тут.

Чомусь ми звикли писати, що українці – це жертви, які добивалися всього героїчною смертю. Але для мене герої – це ті, хто вижив, переміг і пішов далі. Мої персонажі не жертвують життям заради своєї землі, а б’ються за неї і піднімають дух тих, хто поруч із ними. Мені здається, що є недосконалою та земля, за яку треба вмирати. На ній мають народжуватися люди для успіху, а не для смерті. І в «Джурах», і в «Синіх Водах», і в «Сторожовій заставі» я хотів відтворити психологію переможця, якої дуже бракує українській землі. Ми весь час говоримо про жертви, але як довго ми ще будемо жертвувати? Треба ж колись зробити так, щоб майбутні покоління жили з переможним відчуттям, з вірою, що рідна земля їх не зрадить.

Я ніколи не завершу твір смертю героя. Навіть якщо вже над його могилою плакатимуть, я покажу, що життя на цьому не закінчується. У трагедії теж має бути оптимістичне продовження.

Я стараюся дивитися на життя очима дитини: ніби бачу його вперше, ніби немає у мене сімдесяти років за плечима. Хоча відчуваю, що на деякі теми, про які хотів написати, у мене вже немає часу. Написав би про Грюнвальдську битву. Років вісім тому був такий хоробрий, що обіцяв це зробити, але тепер уже пізно. І бачу, що трошечки вже почав повторюватися. А повторюватися я не хочу.