Василь Герасим'юк


У цій знаменитій бібліотеці Музею літератури, в якій свого часу працював Іван Франко, Василь Герасим’юк безліч разів читав власні вірші, хоча ще частіше записував сам у ролі ведучого каналу «Культура» інтерв’ю з українськими інтелектуалами і митцями.

Нині він опиняється в іншій ролі й відразу ж говорить: «Запитуйте про що завгодно, хіба про особисте говорити не буду». Вже під час розмови з’ясується, що розповідати про найближчих людей гуцулу не дозволяє кодекс честі. Але не захоче поет відповідати і на деякі запитання в нашому традиційному «Цитатнику»: давати означення словам Герасим’юку нецікаво, адже вони «значать тільки те, що значать», як узагалі йому нецікаві будь-які награність, нещирість та імітація – і в поезії, і в житті.

Небажання вдягати маски і когось із себе вдавати на багатьох справляє враження, що Василь Герасим’юк мало кого впускає у своє життя, що він недовірливий і відсторонений. Із такими характеристиками під час нашої розмови поет погодиться і навіть вкаже на їхні причини, разом з тим багато хто з письменників, які прийшли в літературу після вісімдесятників, називають Герасим’юка одним із найвідкритіших і найдоступніших з його покоління: когось із них він видавав, працюючи у видавництвах «Молодь» і «Дніпро», когось підтримав, очолюючи журі конкурсу для молодих літераторів «Гранослов», з кимось просто спілкувався як з рівним, провадячи таким чином, за словами Маріанни Кіяновської, дуже важливу «роботу в культурі».

Якщо говорити про роботу Василя Герасим’юка в літературі, то вона має дуже чітку межу – поміж раннім періодом «Кахлів» і нинішнім часом «Сухої різьби». Насамперед так називаються однойменні поетичні цикли Герасим’юка, хоча поза тим це ще й найточніші маркери його творчих пошуків. Герасим’юкова поезія першого періоду до певної міри нагадує гуцульську кераміку: для обивательського ока її сюжети надміру прості, але при уважнішому огляді за кожним із них можна простежити сліди важливих ритуалів, звичаїв, легенд і дуже реальних історій із недавнього минулого Карпат. На зміну захопленню кахлями прийшов нинішній час сухої різьби – найвищого і найточнішого мистецтва гуцулів, яке вимагає від майстра особливої гостроти зору.

Тексти Герасим’юка – така ж «суха різьба» для читача, така ж вища планка, яку зможеш узяти не тоді, коли прочитаєш твори безлічі інших авторів, а радше тоді, коли навчишся бачити і відчувати всі ті пласти, з яких може складатися вірш. Хтось у Герасим’юкових текстах відшукає насамперед, як писали в анотації до його першої збірки, «карпатський колорит» з його незмінними смереками, космацькими отавами й горніми попелищами, але поет застерігає: «Не забувайте ще про генетичний запас, бо від генетики не втечеш». Народившись у час, коли знищували останні осередки УПА, маючи з одного боку діда-січового стрільця, а з іншого – повстанського командира, Василь Герасим’юк на генетичному рівні відчув, що він не може бути в поезії сам за себе, бо ж за ним завжди лишаються «предки вбиті й потяті». «Ти ще не маєш права забуть, // ти ще не зможеш. // Тут або служать, або стережуть», – десь тут і ховається ключ до того, чим є для нього поезія, як її слід сприймати, та передовсім – у чому полягає Герасим’юків кодекс честі.

Уперше побачена в Карпатах бензокосарка вбила в мені дуже багато поезії, тому що косовиця в горах – це суцільна поезія

Як і безсмертний Павло Тичина, я встаю десь о п’ятій ранку, а вже о пів на шосту п’ю першу каву. Потім можуть бути різні сценарії дня. Я веду на телеканалі «Культура» програму «Діалог», в якій насамперед хочу зафіксувати наших патріархів. У нас думають, що сучасне телебачення – це страшна динаміка, тоді як навіть у сусідній Польщі такий же канал дозволяє собі довгі розмови з митцями, протяжні джазові концерти і, що особливо важливо, вони можуть поїхати великою командою на черговий Каннський кінофестиваль і записати там десятки розмов і коментарів. У нас же немає ресурсів навіть на поїздку в Білу Церкву – до дев’яностосемирічного Віктора Міняйла. До цього у мене був подібний проект на радіо – програма «На межі тисячоліть». Я ніколи не користувався якимись попередніми записами і сценаріями – працював у такому імпровізованому форматі, проте завше добре знаючи співрозмовника, що лишилось зі мною й на телебаченні. Так ось, якщо на цей день не заплановані зйомки, можуть бути монтаж, або планування, або якісь літературні заходи (дуже рідко). А такого, щоби я сідав за стіл і щось щодня писав, у мене немає: я ж не прозаїк, який повинен постійно працювати у своєму кабінеті. Деякі поети теж дотримуються подібного темпоритму, але я належу до тих, які виходжують, виговорюють свої вірші. З одного боку, це бадьорить, замінює навіть фіззарядку, а з іншого – саме в русі до мене прийшли мої найкращі ідеї й задуми.

Я би міг сказати, що Карпати для мене пов’язані з якимись легендами, демонологією, але насправді найважливішими, найщемкішими завжди є деталі. Мій вірш про «тєжко гонорних» закінчується косовицею – моментом справжнього благоговіння. Пригадую, як у якомусь американському фільмі в першій половині 80-х я вперше побачив бензокосарку. Хто ж знав, що не мине якихось і двадцять років і вони з’являться в Карпатах? У тому фільмі воно гарно виглядало, але в горах – із тим бензином, димом смердючим, до того ж, тут це не впорядкований газон, а поле з патиччям, кущами, камінням – жодної краси не лишалося. Вперше побачена в Карпатах бензокосарка вбила в мені дуже багато поезії, тому що косовиця в горах – це суцільна поезія. Гуцули косять у поклоні, тоді як уже на Покутті, та й скрізь на Східній Україні, – випроставшись. Косовиця – це завжди великі площі, а крім того, ти переміщаєшся не на рівній місцевості, а під гору. Сам ти ніколи все не скосиш, а треба скосити всю площу відразу, тому що вся трава має лягти, а потім її потрібно буде ще обертати під сонцем, громадити, добре сушити і складати в копиці… Тож, щоб усе це скосити за раз, господар запрошує всю родину й друзів – на толоку. І ось вони стають косити один за одним – і це схоже на такий косарський клин. Важливо також, що косовиця починається вдосвіта, коли тільки встає сонце і ти ще чуєш, як тріскає роса – від коси і навіть від твого дихання… Я у цьому виріс, мене тато вчив косити. А тепер уявіть косовицю з бензокосарками! Толока ніби лишається, хоча косарів уже треба менше. Я спеціально якось пішов на таку косовицю, щоб почути весь цей противний гуркіт і побачити справжній театр абсурду. Коли косиш косою, ти у постійному напруженні, в тебе м’язи працюють, з тебе піт стікає, а як тільки сповільниш ходу, тобі можуть п’яти «прикосити» («пекти у п’яти»), тоді як із бензокосаркою ти собі спокійно стоїш і нікуди не поспішаєш. Звісно, ти можеш поговорити, але хто тебе почує? Не лише інші не почують, а й ти сам себе не чуєш.

Звичайно, кожне покоління нарікає, що все погіршується. Технічний прогрес не потребує мого водевілю, тим більше сміхотворних плачів. І тут не йдеться про те, що одні етичні норми замінили іншими. Ні, я просто говорю про найбільшу на землі поезію – поезію, яка зникає. Те ж саме з гуцульською музикою. Справжні музики ніби й досі є, але таке враження, що попса їх поступово замінює. У вірші «Повінь восьмого року» я розповів реальну історію, яка поєдналася в моїй уяві з фантасмагоричним кораблем із фільму Фелліні. Уявіть музик, які сидять на весіллі за окремим столом, аж раптом земля під ними починає рухатися і спливати вниз – прямо в ріку. Я вже далі не пишу, чим це закінчується, але наприкінці у вірші з’являються пластикові пляшки, які вистрибують із каламутних бурунів. Виляски цих пляшок у гірських ріках – як попса замість гуцульських мелодій.

Бути відчитаним – це прісно. Я не кажу, що хочу, аби мене читали обрані, але це мають бути люди з відповідними рецепторами

Вірші народжуються по-різному, але, як правило, кожен текст починається з музики. Буває, що мені хочеться проговорити якусь тему, але, доки не відчую мелодію, ритм, не беруся писати. Музику я ставлю найвище з усіх мистецтв. Іноді якийсь образ, інтонація важливіші за сам вірш, а трапляється, що весь текст пишеться заради якоїсь деталі. Часом вірш напишеться відразу, а може бути, що на нього піде кілька днів або ти неодноразово до нього повертатимешся. Перед смертю Олег Лишега гарно сказав, що поезія мусить бути дозованою. Це дуже мудро: поезію потрібно не тільки подавати порціями, а й творити так само. Прозу, переважно новели, я писав лише в шкільні та ще студентські роки, але давно усе то повикидав. У мене, звичайно, є плани повернутися до прози: я дуже хочу написати якийсь родинний епос.

Я переконаний, що багато хто не відчитає всі пласти, закладені в моїх текстах. Але хай так і буде. Нащо мені сьогодні популярність? Якби мені було років тридцять, я би ще про неї думав, а навіщо вона тепер? А по-друге, бути відчитаним – це прісно. Я не кажу, що хочу, аби мене читали обрані, але це мають бути люди з відповідними рецепторами. Свої абсолютно прозорі верлібри з гуцульськими невибагливими сюжетами я написав у часи пізньої брежнєвщини, коли все будувалося на брехні й не було на що обіпертися. То було абсолютне безобразне штукарство, за яке мене критикував найбільший речник тодішніх «сповідальників» Ярослав Мельник.

Коли вийшла моя перша книжка, я відвіз примірник батькам, і якось він потрапив до рук старшокласників сільської школи. Так ось, ті юні гуцули не зрозуміли, що то за хлопці у вірші з «Кахлів», які впіймали підлітка, підвели його до коров’ячого посліду і крикнули: «Їж!», – «малий злякався і з’їв балиґу, а в суботу помер».Ті учні звикли, що у віршах римується щось про перше травня чи восьме березня, й подумали, що, мабуть, у мене з головою проблеми. Тому я нормально ставлюся до того, що як тоді були ті, хто не відчитає, так вони є й тепер.

Але це правда, що, починаючи зі збірки «Поет у повітрі», в мої тексти легше проникати. Ти вже немовбито повикидав усе зайве, всі баласти, які заважали й тобі самому, й відповідно – читачеві. Це збіглося в часі з переходом в інше тисячоліття, і ти вже ніби один в ефірі. Хоча без усіх своїх попередніх віршів я би не добрався до цього місцеперебування. Ні, я не кажу, що високо злетів, але над чимось у самому собі таки піднявся. Я не міг далі залишатися у ХХ столітті. Це не гарантія, що я з нього вирвався, але я мусив поставити перед собою таку мету і викинути багато чого (навіть облюбованого) к чортовій матері.

Від Калинця я вперше почув «Елегію про співучі двері». Це не деталь для мене, а головна подія того часу

Декому відома історія моєї першої зустрічі з Ігорем Калинцем, але ніхто не знає деталей. Ми познайомилися в Прокураві, коли я зривав черешні під лісом на Прислопі. У той момент пан Ігор тягнув усохлу березу чи трепету, аби допомогти із дровами чоловікові, в якого він зупинився зі сім’єю.

Але, що цікаво, Калинець тягнув ту березу за верхів’я, а не за стовбур, як кожен зробив би. У цьому проглядав міський мешканець, а тут він ще й потрапив на око підпилому гуцулу, який саме косив траву неподалік. Я в той момент ще був на черешні й почув страшну лайку, зміст якої був такий: «Як ти тягнеш березу, ти що – напився?». Але пан Ігор на те відповів дуже культурно: «Я несу цю березу ґазді на дрова». Та гуцул не вгавав: «Ти ж можеш пару таких беріз узяти на плече й спокійно понести!». Згодом Калинець побачив мене на черешні, я йому нарвав ягід, а наступного дня його, пані Ірину й маленьку Дзвінку повів до свого діда. І тоді я вперше від Калинця почув «Елегію про співучі двері» Антонича. Це не деталь для мене, а головна подія того часу. Звичайно, Ігор Калинець також був (і лишається) важливим для мене поетом, хоча мій найближчий земляк Тарас Мельничук мене зачіпав дужче.

Карнавал у літературі 80-х сам по собі мені дуже подобався. Але у країнах з карнавальною культурою на нього відводиться певний час, тоді як у нас він продовжується досі, а отже, став для когось захисною маскою або засобом щось урвати. Тому нині в українській літературі, на моє переконання, триває свято імітаторів. Євген Маланюк колись сказав, що графоманам усе прощається, тому що їхній словесний свербіж природний. А ось справжнім письменникам імітація не прощається, бо ж вони, гади, знають, що почому, а все ж вдаються до підробки. Імітація може починатися з дуже простого – мавпування. У нас нині мало не всі початківці, начитавшись молодих поляків, почали писати верлібри. Цим займались і до них, але форма тоді визначалася не взоруванням на сусідів, і якби ж то тільки форма – навіть «понти» тепер із ближнього зарубіжжя (вектор тільки позахіднішав).

Ще в прозі можна обманути читача, але в поезії – ніколи

А взагалі, про молоду літературу завжди треба запитувати молодих. Якби в часи шістдесятників ви поцікавилися в Павла Тичини чи Миколи Бажана, що вони думають про нове покоління, чи сказали б вони про когось із його представників якісь цікаві речі? Я такого не пригадую. Попри те, що Бажан якраз підтримував Драча і Коротича, запрошував їх до себе, але я не переконаний, що він би сказав: «Ось ці підуть далі від моїх “Сліпців”». Хоча говорить, що їхнє покоління продовжило творчість письменників «Розстріляного Відродження». І я вважаю, що він має на це право.

Я міг уявляти, що чекає на Україну в майбутньому, але у всякому разі аж такого я не уявляв. У квітні 86-го я написав: «Усе цвіте, як не перед добром», – але я не хочу сказати, що мені вдалося щось напророкувати, як нині багато хто любить говорити. Сьогоднішні події ніхто не міг передбачити.

Мені тут пригадується, як Євген Маланюк «одомашнив» головного героя роману «Мелкий бес» російського письменника Федора Сологуба, чия мати була з полтавських кріпаків. Так ось, Маланюк назвав такого персонажа «дрібним хахлацьким бісом». Коли почалися в Україні всі ці страшні події, я спочатку думав, що це витівки ось цього «дрібного хахлацького біса». Для мене, як і кожного, хто сформувався в часи совдепії, сатанинською була велика червона пляма з написом «СРСР» на всіх картах світу. Проект «Незалежна Україна» – це, звичайно, «вікова мрія нашого народу» (на жаль, не всього), але «дрібний хахлацький біс» не давав (і не дав) їй нормально реалізуватися. Тепер, через чверть сторіччя після проголошення незалежності, я бачу, що це не зовсім «дрібний біс», бо він би просто напаскудив, а тут уже не жарти, а сатанинський розмах – «почерк» бачимо нині дуже чітко – і не тільки на сході України.

Дивлячись нещодавно в новинах цирк із деклараціями наших чиновників, я згадав, як ми з дружиною в центрі Франківська побачили на старому добротному будинку меморіальну дошку двадцятирічному Героєві Небесної Сотні Романові Гурику. І весь час, коли показували всі ті неподобства, переді мною були очі того хлопця. Здавалося, що коли після тої вистави на весь екран покажуть обличчя цього юнака, нарешті всім усе стане зрозуміло. Не стане.

Повну версію інтерв’ю читайте в «RECвізити. Антології письменницьких голосів» (Книзі ІІІ).