Євгенія Анатоліївна Кононенко народилася 17 лютого 1959 року в Києві. Закінчила механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка та французьку філологію Київського інституту іноземних мов. Працювала програмісткою в Українському науково-дослідному гідрометеорологічному інституті та на залізниці, вчителькою французької мови, науковою співробітницею Українського центру культурних досліджень.
Авторка поетичної збірки «Вальс першого снігу» (1997), книжок короткої прози «Колосальний сюжет» (1998), «Без мужика» (2005), «Новели для нецілованих дівчат» (2006), «Повії теж виходять заміж» (2005), «Зустріч у Сан-Франциско» (2006), «Книгарня “ШОК”» (2009), «Кат» (2014), повістей «Російський сюжет» (2012), «Симбалайн» (2015), романів «Імітація» (2001), «Зрада. ZRADA made in Ukraine» (2002), «Жертва забутого майстра» (2007), «Ностальгія» (2013), «Останнє бажання» (2015), «Камінна оргія» (2021), книжок для дітей «Інфантазії: за мотивами поезій Клода Руа» (2001), «Неля, яка ходить по стелі» (2008), «Неля сходить зі стелі» (2009), «Бабусі також були дівчатами» (2010), збірок есеїстики «Героїні та герої» (2010), «У черзі за святою водою» (2013), «Слово свого роду» (2019), «Нескінчені розмови» (2024), публіцистики «Леся Українка. Драма усвідомлення Тіні» (2023).
Твори перекладені 10 мовами світу. Сама письменниця перекладає із французької та англійської мов, зокрема переклала твори К. Руа, А. Ерно, Е. Візеля, Е. Нелліґана, М. Барбері, Г. Гамільтона, Ф. Лабро, А. Гавальди тощо.
Лауреатка премій ім. М. Зерова (1993) та «Гранослов» (1997). Живе в Києві.
«Моя симпатія більша до французького кіно, ніж до американського», – зізнається письменниця Євгенія Кононенко. Насправді цей умовний кіноподіл можна застосувати до всіх людей, особливо тих, які мають стосунок до творчості: комусь подобається стежити за повільним розгортанням на екрані людських історій, за зустрічами, розставаннями й необов’язковими поверненнями, тоді як для інших важливі дія і гостросюжетність. Франкофільство Євгенії Кононенко насамперед пов’язане з її другою освітою французького філолога, власне, і в літературу 1990 року вона прийшла саме як перекладачка. Світ французького кіно надзвичайно суголосний і з прозовими текстами Кононенко, в центрі яких завжди опинялися звичайні побутові історії, які проживала з кінця 70-х більшість українських жінок і чоловіків. А все ж насамперед – жінок, бо саме вони, починаючи вже з першого оповідання письменниці «Драні колготи», лишалися її головними героїнями, тож не дивно, що критики відносять творчість Кононенко до «феміністичного дискурсу сучасної української прози».
Попри те, що й сама Євгенія Кононенко неодноразово писала літературознавчі дослідження, і навіть попри її першу математичну освіту, вона дуже не любить робити якісь самоозначення і самохарактеристики. «Хай це роблять інші», – повсякчас каже письменниця під час інтерв’ю – чи не найкоротшого за всю історію нашого проекту.
А проте не можна сказати, що вона закрита й нікого не хоче впускати у свій власний світ. Якраз навпаки: Кононенко гранично чесна і навіть безпощадна в розмові про своє минуле і головні життєві відкриття. Але при цьому вона ощадлива на слова, що проявляється і в її текстах, серед яких переважають оповідання, повісті й «маленькі» романи і в яких не відшукаєте довгих описів, пояснень і авторських відступів – лише сюжет і нічого зайвого, що могло б відволікати читача. А сюжети ці, як писала Євгенія Кононенко в одному зі своїх ранніх віршів, сповнені «невиправдано великої туги», щему за минулим, в якому в житті багатьох її героїнь щось не зрослося і не склалося. Разом з тим остання збірка короткої прози письменниці «Симбалайн» дає читачеві надію на щасливий фінал, на те, що всі травми, нереалізованості, тиск батьків і минулих стосунків можна подолати і піти далі.
Долати буденність, яку пані Євгенія називає прямим шляхом до старості, письменниці допомагають подорожі. На стінах у кімнаті, де вона зазвичай пише і перекладає, висять карта історичних місць України, політична карта світу, а ще – карта зоряного неба. Для повноти картини слід додати старовинні родинні ікони на робочому столі, кота Поля на ліжку і звичайний завіконний пейзаж одного з подвір’їв Києва – найбільшої любові й головного героя творів Євгенії Кононенко.
Для мене завжди було найважливішим особистісне зростання – і в коханні, і в професії
Я завжди дуже цікавилася своїм родом, особливо по лінії матері. Це були корінні кияни, і я знаю всі місця, де вони жили. Але багато іншого я про них не знала. Доводиться вмикати активну уяву, щоб здогадатися, що ж там було. Мені хотілось потрапити туди, куди мене мої батьки не пускали, розгадати родинні таємниці. Для мене мій рід – це провідник у попередні епохи, можливо, темні й підступні. І в підвалини людської психіки, які теж доволі темні.
Мого прадіда після того, як на нього як комуніста донесли сусіди, забрали німці, хоча він не був оґолтєлим комуністом, а в партію, як і багатьом у ті часи, йому довелося вступити. Прадід був головою кооперативу, той будинок і досі стоїть на розі Павлівської і Тургенєвської. Узагалі, мене дуже цікавить період окупації Києва. Причому не так тема звірств німців (про це вже багато писалося), як міжособистісні стосунки того часу. Моя мати в ті роки майже не виходила з дому. Правда, вона брала уроки в якоїсь учительки музики і носила їй продукти, аби та не померла з голоду. Уявляєте, під час окупації вона ходила вчитися гри на фортепіано! Але, коли я її запитувала про ті роки, мати уривала свою розповідь на півслові. Тепер я вже розумію, чому.
За останні роки зник престиж, з яким завжди пов’язували шлюб. У мої студентські роки це було великим нещастям, якщо дівчина закінчувала університет незаміжньою. А держіспити варто було складати вагітною, бо так ти мала більше шансів отримати гарні оцінки. На моєму математичному факультеті дуже мало дівчат думали про кар’єру, а ось про одруження мріяли всі. Тепер престиж шлюбу зменшився, і я зустрічаю все більше жінок, які хочуть досягти професійних висот, але при цьому не забувають і про особисте життя. Дітей тепер теж народжують значно пізніше. Звичайно, все можна поєднувати, і тут важливо вміти організувати своє життя. Я знаю дівчат, які мають усі умови для успіху, але нічого не досягають. Узагалі, сьогодні дуже багато людей не знають, чим вони хочуть займатися у житті. Для мене ж завжди найважливішим було особистісне зростання – і в коханні, і в професії.
Мені й досі здається, що я лишаюся поза всіма літературними колами й поколіннями. Недавно у Львові Віктор Неборак влаштовував читання поетів-вісімдесятників. Теоретично я теж могла з ними там бути, але в ті роки я працювала програмісткою, а потім народжувала дітей. Перші журнальні публікації моїх оповідань з’явилися в середині 1990-х, а серйозно друкуватися я почала вже на початку 2000-х, тож виходить, що ні до вісімдесятників, ні до дев’яностиків я себе віднести не можу. Але я собі й без того якось існую і пишу далі.
Більшість моїх друзів – із дописьменницького життя. З кимось, звичайно, я ходжу на каву, а з кимось (не зі своєї ініціативи) посварилася. Товаришую хіба з Людою Таран, але вона в літературу ввійшла давніше – насамперед як поетка.
Ніколи не думаю, з чого починаються мої тексти, бо це роздумування вбиває в мені бажання працювати далі. Письменник не повинен докопуватися до причин – він має просто писати. Усі мої сюжети з поточного життя – з кінця радянського часу і до початку незалежності. Я навіть сама люблю відзначати: тут у мене є мобілки, а тут їх ще немає, тут герої користуються електронною поштою, а тут – ще ні. Протягом останніх десятиліть відбувалася дуже стрімка зміна реалій, і вона, звичайно, відбилася в літературі.
Точно можу сказати, що ніколи поштовхом до писання нового тексту у мене не ставала помста чи бажання зобразити когось негідником. Хоча, прочитавши моє оповідання «Півтора Григорюка», знайомі чоловіки зазвичай запитують: «Так це про мене?».
Моя математична освіта допомагає мені виходити за рамки філологічного кола. Відповідно, мені доступна ширша проблематика
Мабуть, моя література «своя для своїх», адже більшість моїх читачів – це інтелігенти чи напівінтелігенти. У моїх текстах можуть з’явитися слюсарі, сантехніки чи будівельники, але найчастіше це все одно люди, які раніше були філологами чи програмістами і яким довелося з певних причин змінити фах. Звичайно, моя математична освіта допомагає мені виходити за рамки філологічного кола. Відповідно, мені доступна ширша проблематика. Завдяки цьому досвіду я, наприклад, можу писати детективи без проколів. І ще я завжди дуже гостро реагую на фальшиві деталі. Письменник зовсім не зобов’язаний знати все, але іноді бувають абсолютно неправдиві вставки, які краще було б чимось замінити. Ще наші автори дуже люблять додавати всякі модні деталі – сорочки Brioni, люксусові машини. Я це називаю порногламуром.
Безперечно, сучасна українська література значно цікавіша за радянську. Я колись починала, але так і не змогла дочитати хоча б одну книжку Павла Загребельного – мені ставало нудно. Єдиний твір в українській радянській прозі, який я читала із задоволенням, – це «Бар’єр несумісності» Юрія Щербака. Його останні романи про «смертохристів», незважаючи на футуристичний треш, теж добре читаються. Уже в незалежні роки мені, звичайно, сподобалися «Рекреації» Андруховича, а пізніша «Московіада» – ні. Ще в Жадана вірші дуже добрі, а ось із Забужко якось у мене не склалося. Я знаю, що є ті, кому її творчість близька, і можу збагнути, чому подобаються «Польові дослідження з українського сексу», однак «Музей покинутих секретів», як на мене, – це задовгий і погано структурований текст. Але публічна постать Забужко дуже цікава: її хочеться осмислювати, і вона провокує багато нових думок.
Я би не змогла лишити у своєму житті тільки переклад чи літературу. Мені би було шкода так себе обмежувати. А ось чого мені дійсно бракує, це замовлень на переклади віршів. Кілька років тому я перекладала твори канадського поета Еміля Нелліґана, і мені шкода, що на це видання ніхто з українських критиків не відреагував. Я не кажу, що кожна моя книга має бучний успіх, але прозові твори помічають, а тут – жодної реакції.
Переклад для мене – це робота зі своєю мовою. Якщо ти чогось не розумієш у чужій мові, ти можеш до когось звернутися за порадою, хоча таке буває рідко, а ось знання рідної мови має бути з тобою завжди. Нещодавно я переклала збірку оповідань канадської письменниці Еліс Манро. Вона так будує свої фрази англійською, що їх потрібно сильно змінювати, інакше українською вони будуть дуже кострубатими. Напевно, це не випадково, що саме мені запропонували її перекладати, бо Манро теж віддає перевагу коротким текстам, до того ж їй важливе внутрішнє життя жінки. Я спочатку хотіла насмикати для перекладу різні її оповідання, але правовласники цього не дозволили, тож я обрала книжку «Забагато щастя», бо саме туди входить оповідання, яке дало назву збірці, – про математика Софію Ковалевську. Мене вона дуже цікавить, як і взагалі цікавлять жінки в природничих науках.
На мою думку, найважливіше в перекладі – аби емоції читача збігалися з тими, які би він дістав від читання оригіналу. Я переконана, що іноді можна пожертвувати буквою, щоб зберегти дух перекладу, якщо, звісно, не можна зберегти і те, і те. Можливо, це вплив Григорія Кочура. Якось я порівнювала його переклади п’яти сонетів Верлена, і вони всі виконані з різними підходами. У нього не було однієї школи, але була мета – створити добрий сонет для українського читача, а не дотримуватися правил перекладу.
Я вірю в безсмертну душу, але більше нічого про свою віру сказати не зможу. Очевидно, у православ’ї є багато продуктивних ідей, але ми бачимо, як вони втілюються на практиці – між реальним православ’ям і великою ідеєю є дуже великий розрив. Звичайно, в молоді роки я була атеїсткою, але сьогодні дуже сумніваюся в атеїзмі. На моє переконання, це теж віра, хоча жоден атеїст із цим не погодиться. Момент, коли я зрозуміла, що у щось вірю, був дуже банальним. Я дивилася по телевізору інтерв’ю з Мати Терезою, яка відвідала Радянський Союз. Журналіст Генріх Боровик говорив, що він – атеїст, у нього науковий світогляд, тому, мовляв, нам з вами, католичкою, буде важко порозумітися. Мати Тереза відповіла йому запитанням: «Але ж ви вірите, що треба все одно робити добро, навіть якщо цього ніхто не оцінить і за це не дадуть орден?». Боровик погодився: «Так, я визнаю цю ідею». «Значить, ви вірите в Бога», – сказала Матір Тереза. Я пам’ятаю, як мене вразили її слова, хоча вона ж не агітувала за Трійцю чи непорочне зачаття.
Біблія для мене теж більше елемент культури, ніж віри. Мої батьки переймалися, щоб я знала легенди й міфи Давньої Греції, але чомусь у ті роки всі вважали, що біблійні історії знати непотрібно. Я вам говорила, що дуже хочу перекладати вірші, але також серед моїх перекладацьких мрій – книжка «Жіноче начало буття» французької біблеїстки Аннік де Сузенель. У її трактуванні все людство є жінкою стосовно Бога – в широкому, а не біологічному сенсі. Також завдяки їй я зрозуміла, що Біблію потрібно читати лише в оригіналі, а івриту я в цьому житті вже не вивчу. До речі, Аннік де Сузенель 1922 року народження і нещодавно видала нову книжку. Я за таку старість.
Повну версію інтерв’ю читайте в «RECвізити. Антології письменницьких голосів» (Книзі ІІІ).
ЛЮБОВ – це Бог. Дуже просте означення, але для розуміння цієї простоти потрібно прожити життя.
«СВОБОДА» – маніпулятивне слово, яким можна назвати все що завгодно. Я ціную внутрішню свободу. Якщо вона є, тоді людина навіть у дуже жорстких зовнішніх умовах знайде для себе оптимальну стратегію поведінки. Саме на цю внутрішню свободу насамперед і посягали в радянські часи.
Не менш маніпулятивне і неоднозначне слово «ПАТРІОТИЗМ». Для мене насамперед – це зв’язок з унікальною українською культурою. Але нікуди не подітися від того, що для її збереження ми повинні мати бодай якусь державу. Тому я прекрасно розумію, що без неї не обійтися, хоча я ніколи не коментую політичних подій. Політика – це не патріотизм, а комерційний проект.
МУДРІСТЬ – це мета життя. Потрібно прагнути піти із цього життя мудрим. А мудрець – це той, хто примиряє протиріччя, тому він ніколи не бере участі у конфліктах і насамперед перебуває в мирі із самим собою.
ДОЛЯ – це можливість себе реалізувати, прожити своє життя. Разом із життям нам дається і доля. Якщо людина завершує свій шлях із образами й ненавистю, значить, долю свою вона не прожила. Хоча це такі високі слова, але справді дуже мало хто проживає свою долю. Іноді обставини штовхають людину на ті чи інші вчинки, доля ж – це свідомі кроки.
Замість того, щоб думати про СЕНС ЖИТТЯ, я намагаюся його реалізувати.
Проблем і трагедій нікому з нас не уникнути. Все те, що сприяє особистісному зростанню, те, що не ламає людину, а робить її сильнішою і мудрішою, має сенс. Я за опір злу на рівні мудреця, а не на рівні героя. Герой скаже катові: «Ти – негідник! Ти закінчиш, як собака!». А мудрець запитає: «На що ти, хлопче, витрачаєш священний дар свого життя?». І ці слова швидше сприятимуть тому, що кат зміниться, ніж гнівні звинувачення з боку героя. Тому сенс життя якраз і полягає в тому, щоб досягти мудрості.