Сергій Вікторович Жадан народився 23 серпня 1974 р. у м. Старобільськ на Луганщині. Закінчив факультет українсько-німецької філології Харківського педагогічного університету ім. Г. Сковороди (ХНПУ). 1991 року разом з Р. Мельниковим та І. Пилипчуком створив літературне угруповання «Червона фіра». 2000 року захистив дисертацію на тему «Філософськоестетичні погляди Михайля Семенка». 2000-2004 рр. – викладач кафедри української та світової літератури ХНПУ. Автор поетичних збірок «Генерал Юда» (1995), «Цитатник» (1995), «Пепсі» (1998), «Балади про війну і відбудову» (2001), «Історія культури початку століття» (2003), «Марадона» (2007), «Ефіопія» (2009), «Вогнепальні й ножові» (2012), «Життя Марії» (2015), «Тамплієри» (2016), «Антена» (2018), «Список кораблів» (2020), «Псалом авіації» (2021), «Скрипниківка» (2023), а також книжок прози «Біґ Мак» (2003), «Депеш Мод» (2004), «Anarchy in the UKR» (2005), «Гімн демократичної молоді» (2006), «Ворошиловград» (2010), «Месопотамія» (2014), «Інтернат» (2017), драматургії «Хлібне перемир'я» (2020), «Вишиваний. Король України» (2021) та ін.
Переклав тексти М. Свєтліцького, Ч. Буковскі, П. Целана, Б. Брехта, А. Хадановіча та ін. Твори Жадана перекладені німецькою, англійською, шведською, італійською, угорською, польською, хорватською, чеською, литовською, білоруською, російською та іншими мовами. Упорядник антологій «Два міста», «Готелі Харкова», «Декамерон», «Метаморфози». Пісні на слова С. Жадана виконують гурти «Lюк», «Мертвий півень», Kozak System, «Контрабас», «Калєкція», «Ойра» та ін. Сам письменник співпрацює з гуртом «Собаки в космосі», з яким записав альбоми «Спортивний клуб армії», «Зброя пролетаріату» та «Бийся за неї». Жадан є автором п’єс для вистав театру-студії «Арабески» («Веселого Різдва, Ісусе», «РАДІОШАНСОН: вісім історій про Юру Зойфера» і «Червоний Елвіс») та Національного академічного театру ім. І. Франка («Гімн демократичної молоді»).
Лауреат премій «Бу-Ба-Бу», «Книги року BBC», Дж. Конрада-Коженьовського, Bru¨cke Berlin, Jan Michalski Prize for Literature, літературної премії Центральної Європи Angelus, премії імені Василя Стуса, премії Ганни Арендт за політичне мислення та ін.
З початком російського широкомасштабного вторгнення до України Жадан займався волонтерською діяльністю, проводив благодійні концерти на підтримку Збройних сил України, зокрема підрозділу «Хартія», який згодом перетворився на 13-ту бригаду особливого призначення Національної гвардії України.
У березні 2022 року Комітет літературознавчих наук Польської академії наук висунув Сергія Жадана на Нобелівську премію з літератури. У 2024 році письменник мобілізувався до лав 13-ї бригади Національної гвардії України «Хартія» та запустив інформаційно-музичне мандрівне «Радіо Хартія».
Іноді я думаю, що причина його успішності – в умінні бути відкритим і уважним. Андрій Бондар недарма називає Сергія Жадана «Моцартом людської комунікації»: Сергій знайомий з безліччю літераторів, музикантів, режисерів і художників, завдяки чому долучається до різних міжмистецьких проектів та організації концертів і фестивалів, і так само він – найзатребуваніший письменник у наших медіа. Жадан дуже рідко відмовляється від інтерв’ю. Принаймні я зіткнулася з цим лише одного разу – на початку нашої розмови Сергій по телефону пояснює німецькому кореспондентові, що в цей момент не зможе з ним поговорити, оскільки має інше інтерв’ю. І це насправді не полегшує, а навіть ускладнює роботу журналіста, бо, схоже, немає тем, на які Жадан би ще не говорив. Але при цьому за тридцять хвилин він встигає сказати стільки, як інші його колеги за три години. Він застібається на всі ґудзики, коли його запитуєш про родину, і готовий говорити про найдрібніші деталі, які стосуються його текстів. Він не розкриє вам душу, якщо ви запитаєте про дітей чи Бога, але з радістю покаже свої записники з недописаними віршами.
Ви легко зможете вирізнити стиль його прози чи публіцистики, ритм, в якому він читає вірші, настрій його текстів, потенційних прототипів його героїв, декорації майбутніх історій... Щоби охопити історію самого Жадана, потрібно побачити повні зали людей, які приходять послухати його поезію чи пісні гурту «Собаки в космосі», стати свідком того, як у кінотеатрі під час перегляду «Поводиря» Олеся Саніна глядачі радісно вигукують «О, це ж Жадан!», угледіти його на котрійсь із харківських вулиць або в котрійсь із кав’ярень і попросити разом сфотографуватися (чи взяти автограф, чи порадитися з приводу теми дипломної, чи запитати, над чим тепер працює). І, звісно, читати його тексти – як одну цілісну книжку, яку він пише все життя, додаючи до неї нові поетичні і прозові розділи.
Якби мій тато мав рок-групу, я не впевнений, що ходив би на його концерти
Я зазвичай не займаюся якимись саморефлексіями і не роздумую про себе: а яка я людина? а чим я займаюся? Мені здається, що якась надмірна увага до самого себе виглядає дещо дивно. Точно можу про себе сказати, що мені важко лишатися вдома. За якийсь час я починаю відчувати брак енергії. Дорога мені цікава тим, що вона дозволяє тобі автоматично все міняти – настрій, ритм, графік, рід занять. Сідаючи в потяг чи заходячи в термінал, ти знаєш, що зараз усе зміниться і ти не зможеш далі сидіти і ні на кого не звертати увагу. В дорозі завжди є певна інтрига. Ти ніколи не можеш передбачити, як усе відбуватиметься.
Навряд чи про мене можна сказати «людина Донбасу». Взагалі не розумію цього словосполучення. Я знаю так багато різних донбасівців, що, якщо їх посадити в одній кімнаті, ніколи не подумаєш, що вони з одного регіону. Донбас – це такий казан, в який звозилися, зселялися надзвичайно різні люди – з різних регіонів, з різними ідеями, бажаннями, темпераментами і характерами. Відповідно, це дійсно така гримуча суміш.
Література 20-30-х – не найгірший контекст, з якого можна було виростати
Якби я поїхав навчатися не в Харків, а в Луганськ, усе було б інакше. Цілком можливо, що набагато краще і цікавіше. Безперечно, чимало речей у твоєму житті залежать від знайомств із конкретними людьми та конкретним середовищем. На початку 90-х місто було куди депресивнішим, ніж сьогодні. Совковий спадок, соціальні й політичні зміни, економічні кризи – все це позначалося на атмосфері, характерах людей і житті Харкова.
Я приїхав до міста 1991 року й відразу ж почав спілкуватися з представниками літературно-політичного середовища. Пам’ятаю виступи в Харкові Бориса Чичибабіна, Василя Борового, Степана Сапеляка – вони з їхнім табірним минулим були для нас представниками зовсім іншого світу. Згодом я познайомився з художником Валером Бондарем, який багато чого розставив по місцях у моїй голові. Я побачив, що можна займатися мистецтвом і не бути представником ґетто, навпаки, почуватися досить комфортно в урбаністичному середовищі. Це був для мене зовсім інший типаж «українства», якщо сказати так пафосно. Я завжди говорю, що він – мій учитель, мабуть, так і є. Він пояснював мені, як можна поєднувати речі герметичні з речами більш масовими, національну складову – з, умовно кажучи, космополітичною. І перш за все – як можна лишатися собою у цьому світі, але разом з тим не бути чужим людям. Це, зокрема, стосувалося і мови. Для Валера це взагалі був такий другорядний момент – він природно ковзав з мови на мову, багато всього знав, багато читав.
Українські школярі, які закінчили школу 1991 року, вже були знайомі з терміном «Розстріляне Відродження», вже тримали в руках і книги Хвильового, і Куліша, але, так чи інакше, це була просто література, яку тобі пропонували у школі. Натомість, коли ти приходиш у Літературний музей і тримаєш у руках журнал «Нова ґенерація» або оригінально видані книжки того ж Хвильового, чи Семенка, чи Свідзінського, абсолютно інакше все це починаєш сприймати. Це ж не просто був запах паперу, це був запах історії! І всі ті речі раптом стають для тебе дуже особистісними і переходять з категорії «історія літератури» в категорію «література». Безперечно, ми всі захоплювалися цими іменами, цим періодом, досліджували його, писали про нього, та й узагалі – для нас то були декорації, серед яких ми почали існувати. Ідучи вулицею, ми завжди пам’ятали, хто з письменників в якому будинку жив, працював чи зупинявся. Все це було частиною нашої персональної історії. І мені здається, що література 20-30-х – не найгірший у цьому плані контекст, з якого можна було виростати.
Безперечно, всі ті фестивалі, які ми з друзями робили в Харкові, – це таке культуртрегерство, коли ти, усвідомлюючи нестачу чогось, намагаєшся її чимось заповнити. Пригадую, як «Червона фіра» організовувала «Авангард-фест». До того ми побували в Києві і Львові на якихось вечорах, фестивалях, на тому ж «Вивиху» побачили натовпи людей, які приходили слухати поетів чи рок-музикантів, і нам дуже захотілося зробити щось подібне в Харкові. Валер Бондар нам підказав назву – він узагалі багато всього підказував і робив це дуже коректно: кидав якусь фразу, ми її підхоплювали і через день уже думали, що вона наша. Цей фестиваль ми робили кілька років поспіль – уперше це було 1994 року на подвір’ї Літмузею. Він був доволі банальний, але на нього прийшло близько ста людей, а тоді це був неабиякий успіх. Ми запрошували письменників і музикантів – кого могли й наскільки вистачало наших організаторських здібностей і фінансових ресурсів. Але для Харкова це все одно було щось таке свіже, бо нічого подібного до того не робили. Насправді це була така спроба вибудувати середовище довкола себе, коли тобі бракувало не лише якихось текстів, які ти намагався написати, але й слухачів, які могли їх почути.
Люблю поезію, яка не просто є емоційною імпровізацією, а має структуру, коли в автора є не лише серце, але й розум
Я люблю одних поетів, а навчався в інших. Мої улюблені поети, на моє переконання, на мене, як на поета, жодним чином не вплинули. Той-таки Семенко, скажімо, або російські футуристи, які для мене були дуже важливими. Це такий дивний процес, який я не можу пояснити. Вчився я на поезії шістдесятників, на віршах поетів 20-30-х років – Плужника, Антонича... Звісно, вплинули вісімдесятники. Це були живі поети, які писали в один з тобою час і які натоді справді були «на хвилі» – тоді вийшли, мабуть, найкращі їхні книжки – в Герасим’юка, Неборака, Римарука, Андруховича, Малковича, Ірванця. Саме вони багато в чому визначали те, що ми, молодші, починали писати.
Перші збірки видавати було дуже складно. Я пам’ятаю ті два-три роки, коли всі «червонофірівці» вже мали якісь доробки і намагалися видати їх, але на початку 90-х книговидання в Україні просто померло. Пригадую, як час від часу з’являлися варіанти, хтось обнадіював, ми весь час були в передчутті, що ось-ось отримаємо власну книжку. В моєму випадку все сталося досить спонтанно. Я надіслав один і той самий рукопис на два літературні конкурси, що було таким трохи шарлатанством. У результаті я переміг і в конкурсі видавництва «Смолоскип», і на «Гранослові». Так вийшли мої дві збірки «Цитатник» і «Генерал Юда», які великою мірою дублюють одна одну, хоча я спробував щось розвести, щось дописати. Відчував себе тоді дуже крутим поетом – у мене ж дві книжки! Але виявилося, що це нічого не значить, і вже наступну збірку було знову дуже складно видати. Та наступна моя книга взагалі дуже дивна. «Пепсі» вийшла під однією обкладинкою з книгою уже тепер покійного Вальтера Загорки – чеського автора, який жив у Нюрнбергу. Він фінансував це видання, в якому були вміщені тексти двох таких різних авторів. Але книжка вийшла – і Вальтер приїздив до Харкова, а я їздив до Нюрнберга. А потім з’явилися вже незалежні видавництва – «Кальварія», «Фоліо» – і все змінилося докорінно.
Для мене дуже важливою є критика. Коли про тебе говорять якусь гидоту, ясно, що це неприємно. Але якщо це конструктивна критика і вона справді спрямована на те, аби щось тобі пояснити, то за таке, навпаки, треба хапатися. Письменницьке око часто «замилюється», тому якісь елементарні речі ти можеш проґавити. Коло, якому я даю читати свої рукописи, доволі спонтанне. У ньому є навіть люди, в щирості яких я сумніваюся, але все одно не викреслюю. А є ті, які точно скажуть, що думають, а не те, чого я від них очікую. Я зараз дав свою нову книжку на редагування Сашкові Бойченку, якого страшенно ціную перш за все як критика, публіциста і перекладача. От його зауваження завжди по ділу.
”Попри те, що у нас були дуже потужні попередники – вісімдесятники, кілька авторів з нашого покоління теж увійдуть у літературу
У студентські роки мені здавалося, що це нормально – поїхати і познайомитися з письменником, який тобі подобається. Так я спочатку поїхав до Львова і познайомився з «лугосадівцями». Я тоді просто взяв у редакції журналу «Березіль», в якому всі вони друкувалися, їхні адреси і поїхав до Львова їх шукати. В Івана Лучука я залишився на кілька днів, він, на диво, дуже прихильно до мене поставився. Іван показував мені місто, в якому я тоді побував уперше, водив мене по майстернях художників. У Львові я познайомився також з Віктором Небораком. Я тоді просто йшов по вулиці, побачив людину, схожу на Віктора, і вирішив до нього підійти. То був він. Потім Неборак мене познайомив з багатьма художниками і музикантами – приміром, з Тарасом Чубаєм.
Так само я згодом поїхав знайомитися з Юрієм Андруховичем. Він, по-моєму, не зовсім тоді розумів, що відбувається і що я від нього хочу, але досить приязно зі мною дві години поговорив. Це було якесь таке дуже побутове знайомство – ваші творчі плани і що вас надихає. Навіть не знаю, чи такі речі сьогодні можливі. Тепер є соціальні мережі, і ти можеш про все улюбленого письменника запитати у фейсбуці. Крім цих випадків, я не надто хотів знайомитися з людьми, чия творчість мені подобається, брати автографи, підходити і якось нав’язувати себе. Так спокійніше.
Сьогодні вже можна доволі об’єктивно говорити про покоління, до якого я належу в українській літературі. Це всі ті, хто дебютували двадцять років тому і друкувалися у «Смолоскипі» до початку 2000-х: Тарас Прохасько, Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Галя Крук, Назар Федорак, мій кум Андрій Кокотюха. Попри те, що у нас були дуже потужні попередники – вісімдесятники, які нас доволі сильно притиснули своїм авторитетом, кілька авторів з нашого покоління теж увійдуть у літературу як самобутні і першорядні. Від попередників ми відрізняємося, можливо, меншою травмованістю: ми все-таки не мали досвіду цензури, радянського номенклатурного конформізму, не мусили бути членами партії, співпрацювати з представниками спецслужб. Але разом з тим ми таке трошки загублене покоління – в хорошому розумінні. На нас просто ніхто уваги не звертав, окрім директора видавництва «Смолоскип» Осипа Зінкевича. Це пішло нам на користь, бо ж перед нами не було жодних зовнішніх чи внутрішніх обмежень, але з іншого боку – наше покоління теж було частиною радянської системи, в якій ми народилися і виросли.
Покоління, яке прийшло після нас, мені було набагато цікавішим десять років тому, коли тільки з’являлися перші книжки й антології його представників. Це було дуже потужно. А ось що тепер відбувається з двотисячниками, я не зовсім розумію. В мене таке враження, що в них за десять років нічого не змінилося. На моє переконання, останнє десятиліття – це золотий час для літератури: ти можеш робити, що хочеш, маєш достатньо можливостей, ресурсів і головне – аудиторію. Але літературний вибух і досі не стався. Можливо, страшні криваві події в країні змінять контури літератури, її голос. Я з великим інтересом стежу за тим, що пишуть нинішні двадцятилітні. Саме в середовищі наймолодших письменників зароджуються нові тенденції.
Повну версію інтерв’ю читайте в «RECвізити. Антології письменницьких голосів» (Книзі І).
ЛЮБОВ належить до тих речей, які найменше піддаються самоконтролю.
ПОЕЗІЯ – це життя мови. Доки існує поезія, доти мова не є чимось застиглим і внормованим. Поезія дозволяє тобі порушувати правила.
СВОБОДА – це можливість робити те, що хочеш, не заважаючи при цьому нікому іншому.
Слово «МІСІЯ» мені не подобається, тому що воно передбачає певну приреченість, доктринерство і догматизм, коли ти постійно думаєш не про те, що хочеш робити, а про те, що мусиш. Це якийсь фантом, який ти сам для себе вибудовуєш, а потім незрозуміло чому за нього тримаєшся.
ПАТРІОТИЗМ – це адекватне ставлення до того, чим ти був наділений при народженні: до Батьківщини, суспільства, країни, народу, мови, культури.
Адекватне – значить, без надмірної ідеалізації, але і без недоречного критицизму, себто з усвідомленням усіх плюсів і мінусів.
Я не знаю, в чому полягає СЕНС ЖИТТЯ. Якби я знав, мені було б нецікаво.
Я шукаю його ось уже сорок років.