Людмила Василівна Таран народилася 2 березня 1954 року в смт Гребінки на Київщині. 1976 року закінчила філологічний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка. Працювала вчителькою, провідною науковою працівницею Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського, керівницею прес-центру Національного університету «Києво-Могилянська академія», редакторкою часопису «Українська культура», оглядачкою газети «Вечірній Київ», старшою науковою працівницею Українського центру культурних досліджень Міністерства культури тощо.
Членкиня українського ПЕН, Асоціації українських письменників та громадської організації «Жінки та засоби масової інформації», Київського Інституту гендерних досліджень.
Авторка збірок поезій «Глибоке листя» (1982), «Офорти» (1985), «Крокви» (1990), «Оборона душі» (1994), «Колекція коханок» (2002), «Книга перевтілень» (2004), книжок прози «Ніжний скелет у шафі» (2006), «Любовні мандрівки» (2007), «Дзеркало Єдинорога» (2009), «Артеміда з ланню та інші новели» (2010), «Прозорі жінки» (2015), «Остання жінка, останній чоловік» (2016), «Крила Магдалини» (2017), «Молодіста» (2021), «Айвенко, або чоловіки — це…» (2021), «Скандал» (2024), а також збірок літературно-критичних статей «Енергія пошуку» (1988), книги інтерв’ю «Гороскоп на вчора і на завтра» (1995), «Яблуня» (2017), добірки статей та розмов «Жінка і чоловік: долаючи стереотипи» (2002). Виступила упорядницею й авторкою статей до видань «Жінка як текст» (2002), «Тіло чи особистість?» (2007) і «Жіноча роль» (2007). Її тексти виходили в антологіях «З непокритою головою. Українська жіноча проза» (2013), «Лісові хлопці. Проза про УПА» (2016), «Воєнний стан: антологія / есеїстика» (2023) та ін.
Поезії та новели перекладені англійською, литовською, польською та чеською мовами.
Лауреатка мистецької премії «Київ» ім. Є. Плужника (2005), а також премій ім. О. Білецького (1996) та ім. В. Мисика (1996).
Живе в Києві.
26 березня 2015 р., Київ
На одній зі своїх відомих фотографій Леся Воронина сидить у дерев’яному кріслі гойдалці з улюбленим американським кокер-спанієлем на колінах. Достатньо лише раз поглянути на цю світлину – і у вас не виникне жодних сумнівів, що перед вами письменниця, до того ж – письменниця дитяча. Найважливіше, що це фото аж ніяк не було постановочним. Те ж саме крісло, яке дісталося нашій героїні у спадок від мами, стоїть перед робочим столом в її київському помешканні, з вікна якого можна побачити бані Покровського монастиря і місця її дитинства в комунальних квартирах. Від мами у пані Лесі залишилася і старовинна музична шкатулка. Письменниця запускає її механізм – і видобутий ніжний звук стає прекрасним супроводом нашого знайомства зі світом дитячої літератури.
Помешкання Лесі Ворониної підтверджує – тут живе великий поціновувач книжок для дітей. Ще перед вхідними дверима вас зустрічає ілюстрація литовської художниці Сіґуте Ах, а вже в самій квартирі ви не зможете відірвати очей від колекції різноманітних фігурок равликів, метеликів, слонів, котів, овечок і робіт відомих ілюстраторів на стінах, серед яких відразу впізнаєте манеру Катерини Штанко – з нею Леся Воронина створила найбільше спільних книг. Численні вази з квітами нагадують, що недавно Воронина відсвяткувала свій шістдесятирічний ювілей, з нагоди якого в Національному музеї літератури України відкрилася її персональна виставка – з книжками, рукописами, відгуками читачів, нагородами, ілюстраціями і світлинами, з-поміж яких одна зовсім рідкісна. На ній дід пані Лесі – Прохор Воронин – у колі колег з літературного угруповання «Плуг», з якого і починається письменницький родовід нашої героїні. Як і її дід, а згодом і батьки, Леся Воронина теж матиме справу зі словом, що правда, відразу ж вирішить, що писатиме лише для дітей, наповнюючи перші роки їхнього життя захопливими історіями про казкових нямликів і хлюсів, таємних супер агентів і підступних синьомордів, даруючи їм можливість читати своєю мовою першорядні книжки – з детективними сюжетами, важливими ідеями та істинами, які читач визбирує з переконань і вчинків героїв, та аж ніяк не з дидактичних настанов автора.
Ми залишаємо цю квартиру вже майже опівночі – після теплих посиденьок з канапками і вином на кухні письменниці. Вдома знаходимо в кишенях своїх пальт цукерки, підкладені нам невідомим дбайливим чарівником.
Я з дитинства сприймаю світ у найдрібніших деталях
Звісно, я могла б розповісти, як зранку, прокинувшись, підходжу до вікна і дивлюся, як сходить сонце, моє серце тріпоче і... Та насправді оте «сонечко» починає з такою силою сліпити очі, що я, мружачись, закриваю жалюзі, але встигаю побачити Покровський монастир і згадати, як звідти йдуть бабусі після чергової московської «політінформації» і говорять про «украинских националистов, бендер и фашистов». Потім біжу на кухню і п’ю каву, після чого вмикаю комп’ютер і перевіряю листи. Недавно син силоміць присадив мене на фейсбук – навіть не знаю, чого я раніше так пручалася.
Раптом зрозуміла, що це ознака мого прихованого бажання залізти в нірку і захиститись від нових контактів. Чомусь була переконана, що коли заб’ю голову новою інформацією з усіх тих соцмереж, то вона витіснить з моєї пам’яті якісь інші, набагато важливіші знання, спогади, враження. Знаєте, так, як це буває з комп’ютером, коли його пам’ять перевантажують і він починає «глючити», викидаючи потрібну інформацію. Тепер знаю, що це безглуздо – сховатись від новітніх технологій неможливо. Якщо я не йду цього дня на ефір, вдома вмикаю якусь хорошу радіостанцію – найчастіше польську. Коли ж я працювала на ранкових ефірах радіо «Культура», мені треба було вставати о шостій і бігти на тролейбус. О такій ранній порі я завжди помічаю щось цікаве. Ось недавно побачила, що за ніч гастрономчик у підвалі, який раніше називався просто «Продукти», обклеїли вишиваними наліпками і перейменували на «Свинина від постачальника. Ферма “Едельвейс”». Я відразу ж уявила ту ферму, по якій ходять гламурні свинки і нюхають квіточки.
Я з дитинства сприймаю світ у найдрібніших деталях. Коли була малою, варто було подивитися на незнайому людину, як відразу ж уявляла, що з нею відбудеться далі. Це був ніби такий стоп-кадр: мить – і в голові ціла завершена історія, наче я «зчитувала» якусь інформацію. Мені здавалося, що це вміють усі люди, що в їхніх головах, як і в моїй, увесь час крутяться «живі картинки». Здається, я тоді пам’ятала кожен день свого життя і, не напружуючись, могла його згадати в усіх найменших подробицях. Але потім ця здатність зникла, хоча моя цікавість до людей і світу лишилася.
Ось кілька днів тому, коли зустрічалася зі слухачами дитячої літературної школи, побачила хлопчика, який будь-що хотів привернути до себе увагу і їздив по кімнаті на коліщатках, вмонтованих у кросівки. І в голові в мене відразу ж склалася історія про цього малого півника, якому страшенно хотілося, аби веснянкувата дівчинка, що сиділа на сусідньому кріслі, врешті зрозуміла, який він класний. Я досі можу з дітьми говорити їхньою мовою і розумію їх. Але страшно не люблю, коли дорослі граються в такі речі. Часом, коли бачиш, як хтось старший удає дитячу безпосередність, починає кривлятися й фальшувати, стає сумно і соромно. Дуже важливо не проґавити той момент, коли ти можеш стати пародією на самого себе. Мене вразив лист блискучого письменника-фантаста Террі Пратчетта, написаний після того, як у нього виявили хворобу Альцгеймера і він вирішив попрощатися з усіма у притомному стані. У тому тексті не було жодної пози. Знаєте, колись мені здавалося, що люди не можуть брехати перед смертю, але потім зрозуміла, що навіть у такі моменти часто позують і грають самих себе.
Я зустрічала мало людей, які нічого не вдають.
Влітку мама відправляла мене з садочком «на дачу», і це був страшний досвід, коли тебе відривали від найрідніших людей і ти опинявся в руках виховательки-садюги Ольги Іванівни. В мене збереглися фото, на яких я лиса – всіх дітей перед тим, як відправляти в той табір, стригли «під нуль». І ти нічого не можеш зробити і живеш із цим постійним відчуттям невідворотності – Ольга Іванівна могла зробити з тобою що завгодно... Тоді й почали з’являтися мої історії, тобто письменницею я стала через Ольгу Іванівну (Сміється). Я ніколи не могла спати під час тихої години, а вихователька ходила між рядами розкладачок і пильно приглядалася, чи не ворушаться наші повіки. Коли ж помічала, що хтось не спить, ставила на годину в куток, а перед тим щипала страшенно боляче, «з вивертом», так, що надовго лишався синьо-чорний синець. Ось тоді я й винайшла такий фокус: щоб не поворушити повіками, треба перестрибнути в іншу реальність. І я вигадувала фантастичні історії про те, як навчилася літати й піднімаюся над високим парканом, що загороджував нашу «дачу», опиняюся в лісовій гущавині, де по стежці повзе жук-рогач, смішно ворушачи лапками, де ростуть цілі галявини суниць, і їх можна насилювати на травинку, щоб потім подарувати мамі. У тих мріях з’являвся чарівник – маленький чоловічок у кумедній шапочці з дзвіночком, і варто йому було похитати головою, як дзвіночок дзвенів і кожне моє бажання могло здійснитися. Згодом у мене з’явилася група фанів, які теж удень не спали і слухали мої історії. Та в нашу групу проник «ворожий елемент» – ябеда Лєнка, яка про все доклала Ользі Іванівні. Як же вона тоді розлютилася і як страшно тягала мене за волосся, що вже встигло трохи відрости! В ті літні місяці ми з подругою Маринкою мріяли, що, коли станемо дорослими (а всі дорослі, як я тоді думала, всевладні!), наловимо в дуже гарну шкатулочку ос (спочатку думали про бджіл, але ж ні – вони хороші, бо роблять мед), приїдемо до Ольги Іванівни і скажемо: «А у нас для вас подарунок!» І ось коли вона відкриє ту шкатулку і її покусають оси, ми стрибнемо на чарівний килим, піднімемося в повітря і втечемо. А вона казитиметься від люті, бо не зможе нас зловити. До речі, в тому дитячому «концтаборі» я навчилася дружити на все життя – там це був єдиний спосіб вижити.
Все, що я робила і роблю, було б неможливим без Жені
Мій дід, письменник Прохор Воронин, помер ще до мого народження, в 1940 році. Бабуся Ліза вважала його класичним невдахою, який не вміє заробляти гроші, і життя їхнє в Харкові в письменницькому будинку на Холодній горі було зовсім невеселе. У цій великій комуналці мешкали також Юрій Яновський, Іван Микитенко, Сергій Пилипенко, Олександр Копиленко. Хрещеним моєї тітки був Гнат Хоткевич. Багатьох з тих людей розстріляли в 30-ті як «ворогів народу»... Знаю, що дід також дружив зі Степаном Васильченком, ще до революції друкував свої нариси й оповідання в газеті «Рада». Нещодавно знайшла в архіві його блискучий переклад українською роману Квітки-Основ’яненка «Пан Халявский». Його українська мова була дивовижною! Діда не встигли розстріляти, бо 1937 року їхня родина переїхала з Харкова до Києва, а в 40-му дід помер.
Знаєте, як дід «посмертно» допоміг мені вступити до університету?
В мене було мало шансів стати студенткою, бо ще зі школи мене «пасло» КДБ, адже я співала в «націоналістичному» хорі «Гомін», носила квіти до пам’ятника Шевченка і листувалася з «українською буржуазною націоналісткою» з Бразилії Вірою Вовк. І ось на вступних іспитах з української літератури мене почали «валити». Я вже майже попрощалася з університетом, аж тут один з екзаменаторів запитав, кого я знаю з українських новелістів. Я почала згадувати: Стефаник, Мартович, Черемшина... «А ви знаєте новеліста початку ХХ століття Прохора Воронина?» – «Та це ж мій дід!» – «Я так і подумав – у вас така природна українська мова». Я була врятована.
Коли мені було тринадцять років, я познайомилася в Ірпені з Вірою Вовк, яка приїхала на кілька місяців в Україну з Бразилії. Я відразу ж зрозуміла, що пані Віра – зовсім інша людина, ніж усі, кого я досі знала. Вона була абсолютно вільною, нічого не удавала, нічого не боялася і, на моє щастя, вибрала мене супутницею й подружкою у своїх прогулянках по Ірпеню. Розпитувала про школу, про те, що я читаю і як сприймаю все, що навколо мене відбувається. А мені розповідала про свої мандрівки, пригоди, які з нею траплялися під час тих подорожей, про індіанські племена і про українців, які мешкають по всьому світу, але не забувають своєї мови і культури, читала власні вірші й переклади. Пані Віра жила на другому поверсі в одному з корпусів Будинку творчості, і «люди в цивільному», які весь час крутилися навколо неї, нібито через ремонт приставили до її балкона драбину. Я тоді, звісно, нічого в тих «шпигунських іграх» не розуміла, а просто користувалася тією височенною драбиною, щоб крадькома занести їй у кімнату букети квітів. Вона страшенно дивувалася – звідки з’являються на її письмовому столі ті чудові букети лісових дзвіночків, ромашок, маків і волошок? А одного разу в Ірпінь приїхала компанія людей, схожих на Віру Вовк. Згодом я зрозуміла, що серед них мали бути тодішні активні члени Клубу творчої молоді , більшість з яких за кілька років заарештували як «націоналістів» і «ворогів радянської влади»: Надійка й Іван Світличні, Алла Горська, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба... Нині ми говоримо про них як про мучеників, а тоді це були сповнені радості буття і якоїсь внутрішньої гідності люди.
Хоч я і виховувалася в україномовній родині, та, як і всі тодішні діти, росла з роздвоєною свідомістю, бо Київ говорив російською. Свою українськість я відчула саме завдяки Вірі Вовк. Кілька років після нашого ірпінського знайомства від пані Віри з Бразилії приходили листи, а коли на початку 70-х почалося «полювання на відьом», Україна стала для неї недосяжною майже на два десятиліття. Я й досі зберігаю її листівку із зображенням гори Корковаду в Ріо-де-Жанейро, на якій пані Віра написала: «Лесенятко, я вірю, що колись ти обов’язково приїдеш до мене в Ріо, ми побуваємо біля статуї Христа-Спасителя і пройдемося вздовж океанського берега на пляжі Копакабана». І я приїхала туди... через сорок три роки, і ми піднялися на Корковаду, і я на власні очі побачила все те, про що розповідала мені того далекого ірпінського літа Віра Вовк.
У неї й сьогодні лишилася та ж фантастична творча енергія і любов до землі, яку вона мусила покинути ще юною дівчиною і з якою ніколи не розлучалася.
Перші мої казки у видавництві «Веселка» відхилили, звинувативши їх в «абстрактному гуманізмі». Особливим етапом у моєму житті була робота в дитячому журналі «Соняшник». Створивши 1991 року зовсім новий дитячий часопис, ми хотіли, щоб наші діти відчували, що їх люблять, що український журнал – найкращий, найцікавіший, надрукований на чудовому папері, проілюстрований гарними, дотепними малюнками. Ми відмовилися від принципу вторинності, і головним завданням «Соняшника» було переконати читачів, що в Україні існує власна дитяча література будь-яких жанрів. Саме в «Соняшнику» були надруковані мої перші пригодницькі й фантастичні повісті, там з’явився і мій іронічний детектив «Суперагент 000». Читачі щоразу просили написати продовження, ось чому звідтоді кожна моя історія зазвичай складається з кількох частин і перетворюється на такий собі книжковий серіал. А іноді я просто в якийсь момент відчуваю, що ще не все сказала про своїх героїв, а далі вже вони самі починають мене кликати: «Воронина, ану сідай і швидко дописуй наші пригоди!» У «Соняшнику» я познайомилася з чудовими художниками Катериною Штанко та її сином Володею, з Олегом Петренком-Заневським, Катею Білетіною й Анатолієм Василенком. Якось до мене в редакцію прийшла брати інтерв’ю Ірен Роздобудько, яка тоді працювала в дитячій редакції Українського радіо. Поспілкувавшись з нею, я відчула, що ця людина дуже точно розуміє дитячі інтереси й захоплення, знає їхню психологію, і запитала, чи не пише вона казок. І я рада, що саме для «Соняшника» Ірен написала свою першу казку українською. В нашому журналі друкувалися і зовсім молоді, і відомі письменники: Зірка Мензатюк, Галина Малик, Сашко Дерманський, Юрій Бедрик, Іван Андрусяк, Андрій Кокотюха, Роман Скиба і ще багато інших талановитих поетів, прозаїків і художників.
Добрий і талановитий письменник сам відчує, про що можна говорити з дитиною, а про що – ні. Астрід Ліндґрен могла взятися за будь-яку тему. У «Братах Лев’яче Серце» вона написала про смерть, але так, щоб дитина змогла усвідомити, яким безцінними даром є наше життя і як треба його берегти. Так само Туве Янссон, розповідаючи дітям про фантастичних мумі-тролів та їхні неймовірні пригоди, насправді говорить з малими читачами про набагато складніші проблеми. Ота кумедна мумі-мама, котра завжди носить із собою торбинку з теплими шкарпетками, льодяниками й пігулками від кашлю, – приклад найтурботливішої, найдобрішої й наймудрішої мами, яка допоможе кожному, хто цього потребує, пережити найтяжчі життєві випробування. Мені нецікаво писати одновимірні пласкі історії. В моїх книжках завжди є динамічний, закручений сюжет з обов’язковою небезпекою і дивовижними пригодами, але, читаючи їх, діти мають не просто споживати цікаву історію, а разом з героями вирішувати складні завдання, розгадувати хитромудрі секрети, зрозуміти, як би вони вчинили на місці того чи іншого персонажа. Мої герої часто долають найнебезпечніших і найжорстокіших ворогів за допомогою сміху, бо коли ворог стає смішним, він втрачає владу над тобою, а ти перестаєш боятися, а, отже, зможеш перемогти. Зараз я хочу написати щось зовсім не схоже на те, що писала раніше. Це має бути повість для підлітків. А більше нічого не скажу. Щоб не зурочити. Ви ж знаєте, письменники – люди забобонні.
Повну версію інтерв’ю читайте в «RECвізити. Антології письменницьких голосів» (Книзі І).
ЛЮБОВ – це те, що робить двоногого ссавця з розвиненим інтелектом людиною.
ЩАСТЯ – це відчуття неймовірної радості просто від того, що ти живеш на світі.
СВОБОДА – це право мати власну думку, приймати власні рішення, а головне – не боятися їх відстоювати.
Думаючи про СЕНС ЖИТТЯ, я пригадала анекдот. Якось китайський селянин, зустрівши на дорозі мандрівного монаха, запитав: «О, мудрий монаше, скажи мені, у чому полягає сенс буття?» І монах відповів: «Ти маєш мандрувати три роки, три місяці і три дні, перепливти три широчезні ріки, подолати три бездонні провалля і здертися на найвищий вершечок гори. А там, на вершечку, ти побачиш святого, який сидить у позі лотоса серед вічних снігів. От він тобі й скаже, у чому сенс буття». І пішов той селянин, покинувши свій дім і родину, в далеку дорогу. І йшов він три роки, три місяці й три дні, і переплив він три ріки, і подолав він три провалля, і здерся він на найвищу верхівку. І побачив там святого, що сидів у позі лотоса. І запитав він його: «О, наймудріший з наймудріших! Скажи мені, у чому сенс буття?» І святий розклепив повіки і промовив: «Життя – це фонтан».
«Як?! – вигукнув селянин. – Я покинув геть усе, плив, долав, здирався до тебе, щоб почути, що життя – це фонтан?!» І тоді святий похитав головою, усміхнувся і сказав: «Значить – не фонтан!» (Сміється).