Ірен Віталіївна Роздобудько народилася 3 листопада 1962 р. у м. Донецьк. Заочно закінчила факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Працювала телеграфісткою, журналісткою у друкованих виданнях, оглядачкою і дикторкою на радіо, коректоркою, офіціанткою у ресторані, завідувачкою кіносалону в кінотеатрі, шпрехшталмейстеркою у цирку, головною редакторкою журналу «Караван историй. Украина». Викладає основи кінодраматургії в Київському національному університеті кіно, театру і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.
Лауреатка конкурсу «Коронація слова» як письменниця (2000, 2001, 2005) і як сценаристка (2011, 2020), переможниця «Гранд Коронація Слова» (2021), також Міжнародної літературної премії ім. Ю. Долгорукого (2005), Міжнародного літературного конкурсу «Дитячий Портал» (2007), премії імені Дмитра Нитченка (2022), премія імені Івана Огієнка (2023).
Авторка більше 30 книжок, серед яких романи – «Ескорт у смерть» (2002), «Ґудзик» (2005), «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя» (2006), «Зів’ялі квіти викидають» (2006), «Амулет Паскаля» (2007), «Якби» (2012), «ЛСД. Ліцей слухняних дружин», «Зроби це ніжно» (2013), «Ґудзик-2. Десять років по тому» (2015), «Метелик не кричить» (2020), «Неймовірна. Ода до радості» (2022), «Знак потраплянців» (2023) та ін., творів для дітей – «Коли оживають ляльки» (2007), «Пригоди на острові Клаварен» (2011), «Арсен» (2012), автобіографічних «Переформулювання» (2007), «Мандрівки без сенсу і моралі» (2011), «Одного разу...» (2014) та двох збірок поезій. Низку романів Роздобудько екранізовані. Створює колажі і графічні роботи, якими часто ілюструє власні книжки. Вишиває бісером, малює на склі і грає на гітарі.
17 років прожила у шлюбі з поетом Ігорем Римаруком (1958-2008). Нині заміжня за бардом Ігорем Жуком. Живе в Києві.
30 січня 2014 р., Київ
Навколо цієї письменниці існує безліч вигаданих стереотипів. Примножує їх робота головним редактором ґлянцевого журналу, не забуваймо і про додаткові образи – авторки, яка щороку видає дві-три нові книжки, сценаристки, на рахунку якої вже кілька відзнятих фільмів, і гарної жінки, яка любить кардинально змінювати зачіски і колір волосся. Але все це не про Ірен, передовсім тому, що такі стереотипи ні на грам не пояснюють всю її багатовимірність.
Того січневого ранку на вулицях Києва всі намагалися бігати і ні на мить не зупинятися – морози були не для прогулянок. У таку погоду особливо добре сидіти на маленькій затишній кухні творчого подружжя Ірен Роздобудько й Ігоря Жука, пити трав’яний чай з авторських чашок (на них – графіка Ірен), говорити про ситуацію в країні, останні новини і нишком роздивлятися квартиру, в якій природно поєдналися життя двох митців та їхні різні захоплення: картини, розписи на склі і вишивки бісером Ірен, фотографії Ігоря, роботи друзів, спільні книжки і пристрасть письменниці – дерево з янголами. Це квартира, в якій гарно говориться, але очевидно – й гарно працюється, коли все найдорожче поруч і ніхто не заважає.
Кожного співрозмовника слід спочатку розговорити, але це теж не про Ірен. Найскладніше в розмові з нею – уникати сотні разів проговорених в інтерв’ю тем. Відповідно, не запитувати про десятки кардинально різних професій, ім’я, запозичене батьками із «Саги про Форсайтів» Джона Голсуорсі, історію знайомства з Ігорем Жуком, ярлик детективниці, роль конкурсу «Коронація слова» в її літературній кар’єрі, донецьке походження... Але так само не запитувати про другого чоловіка Ірен – Ігоря Римарука – ця сторінка життя письменниці закрита для сторонніх. Інші факти, життєві вибори і важливі зустрічі можна відшукати в автобіографічній книжці Ірен Роздобудько «Переформулювання» або в новому доповненому виданні «Одного разу...». Ця ж розмова традиційно велася на перетині життєвого і творчого.
Про «войнушки» я вмить забула і стала помічником бібліотекаря
Кожен день мого життя інакший, але є одна річ незмінна – я завжди зранку п’ю на балконі каву. Цей ритуал існує вже багато років. Я сова, тому на початку дня маю розкачатися, а щось важливе починаю робити ближче до вечора. Після кави готую сніданок. У нас удома немає культу їжі, тому можемо легко обійтися найпростішим – «вівсянка, сер!». В ідеалі потім я можу сісти за комп’ютер, щось доробити, переглянути новини, повідповідати на листи або, якщо є в мене натхнення і бажання, щось пописати. Але такі затишні ранки видаються нечасто, тому що я маю кілька місць роботи. Вже багато років працюю головним редактором журналу «Караван историй. Украина», тому мушу редагувати статті, читати верстку, робити виноски і врізи, писати «Слово редактора», іноді – рекламні тексти. Колись я щоденно ходила на роботу, але зараз можу з’являтися в офісі раз на тиждень. Окрім того, сьомий рік викладаю сценарну майстерність в університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Періодично хочу покинути все, щоби займатися лише написанням книжок або сценаріїв, але тоді життя загрожує стати одноманітним. Увечері я приходжу додому, беру якусь їжу з холодильника, викладаю на тацю і йду їсти на канапі біля телевізора. Їм, як римські патриції. Я – абсолютно неправильна людина, з мене приклад брати не варто (Сміється). Протягом дня я буваю у двох станах: або біжу, або лежу. Коли я пишу книжки, сама не знаю.
У моєму донецькому дитинстві теж були віночки, вишиванки і народні пісні. Всі в моїй родині вірили у «світле майбутнє», яке обіцяла КПРС. Цього майбутнього довелося чекати досить довго і, як жартував дідусь, зустрічати його з тими самими меблями, котрі він купив ще після війни. Усвідомлення того, наскільки та сама КПРС обманювала, ошукувала народ, прийшло в роки «перебудови». Тоді я почала передплачувати купу журналів (особливо чекала на «Огонек») і з жахом читати свідчення тих, хто пройшов радянські табори, – читати й усвідомлювати весь кошмар того «світлого майбутнього».
Коли ж поїхала до Києва на навчання, мала враження, ніби спустилася з повітряної кулі. На мене звалилися нові знання, нові імена й відкриття того, що ми живемо не в СРСР, а в Україні. Пам’ятаю, як я мучилася питанням: чому я, коли був ще живий Стус, не пішла з плакатами під КДБ?! Почала читати різні спогади й потихеньку усвідомлювати, що Донецьк – це не вся Україна і що тут досить міцна і прикра інформаційна ізоляція від решти областей. Коли вже працювала коректором у журналі «Сучасність», дізналася, що тільки за читання цього часопису могли дати п’ять років! А ще ж головним редактором тоді був Іван Дзюба, теж донеччанин. Прийшло відчуття провини, а за ним – переконання, що мушу чинити опір.
Щойно я потрапляю в ситуацію залежності, починаю дико пручатися
Народження дитини я теж пов’язувала зі своєю свободою і незалежністю. Щойно я потрапляю в ситуацію залежності, починаю дико пручатися. Тому, коли народилася моя донька і я усвідомила, що мушу сидіти вдома, мені захотілося вивільнитися з цих рамок. Попри те, що багато часу присвячувала дитині, по суботах ходила в університет робкорів (робітничих кореспондентів), відвідувала літературну студію. Я тоді хотіла собі довести, що можна мати і дитину, і багато інших занять. Це виявилося правдою, адже чим більше робиш, тим більше встигаєш. Це правило працює на мене і досі.
Коли доньці було одинадцять років, я прийшла додому і побачила її зелене волосся. В такий спосіб Яна утверджувала себе. Тоді ж вона сама проколола собі вуха і вставила в одне три кульчики. Я сказала, що у неї дуже гарний колір волосся і запросила прогулятися вулицею. Звісно, на нас всі озиралися, і вона відчула себе некомфортно. Коли ми повернулися додому, донька пішла мити голову. Так вона зрозуміла, що загальної уваги їй не хочеться. Це був її вибір. Потім якось Яна не прибрала в кімнаті і я сказала: якщо вона не прибере, викину всі диски Джима Моррісона (а тоді це були дуже вартісні речі). Вона не повірила і не прибрала. А я ж пообіцяла викинути – схибити з обіцянками не можна. Довелося зібрати всі диски і таки викинути їх прямо у відчинене вікно. Донька це досить мужньо витримала і пішла їх збирати лише через кілька годин. Я це оцінила, подумавши, що вчинила б так само. Нині вона дуже самостійна. Скульптор-монументаліст.
Коли бачу велику аудиторію читачів, хочеться вигукнути: «Чому ви прийшли?! Я нічого не знаю!»
Я б хотіла у своїх творах бути поетом. Вірші я давно не пишу, але часто під час писання відчуваю щось подібне до поетичного натхнення, коли текст ллється сам по собі. Можу дуже довго не писати, доки не почую, не побачу повністю картинку: скільки герою років, які у нього нігті, взуття, чим від нього пахне, хто його батьки... Тоді герой з’являється перед очима і сам розповідає про себе, я ж лише встигаю записувати. Нині мені все тяжче віддавати свої рукописи до видавництва: змінилися вимоги до себе. Я прискіпливо ставлюсь до написаного. І завжди сумніваюсь у собі. Адже якщо письменник стає більш-менш відомим, видавці починають друкувати все, що він напише. У цю пастку вже потрапило немало авторів. Роман за романом, а далі ти вже співаєш, як соловей і... одну й ту ж саму пісню. Навіть елітарні письменники, які творять високу літературу і не прагнуть бути популярними, стають «модними». Нерідко – всупереч своєму бажанню. Адже читачі можуть купити книжку, про яку багато говорять інші. Просто заради престижу поставити на полицю і – так ніколи й не прочитати
«Ґудзик» – це книжка, яку найчастіше згадують мої читачі. Можливо, я натиснула у цьому тексті на якісь больові точки багатьох людей. Не знаю. Але саме ці герої, як не дивно, дозволили мені говорити і про наш нинішній час у продовженні книги. Саме вони виявилися представниками того «втраченого покоління» талановитих і законсервованих у своїх рефлексіях людей, котрі почали активно діяти, коли для країни настав час Х – Майдан і війна. Для мене це означає, що вони, ці герої, від початку були правдивими, незважаючи на досить дивні колізії своїх доль. Виявилося, що не я дала їм життя, а вони мені.
Найбільша радість для мене, коли книжка дописана. А ось найбільша неприємність – коли ти випускаєш рукопис із рук і нібито він більше тобі не належить. Я свої книжки не перечитую. І не люблю редагувати. Поставила крапку – і ніби замкнула світ, який уже існує незалежно від мене. І щоразу кажу: «Все, більше писати не буду!» Найстрашніший період – коли книжка ось-ось має вийти, а ти розумієш, що не все сказала так, як хотіла. Часом я спостерігаю, як мої колеги тішаться виходом книжки, і заздрю, що вони вміють цьому радіти. В мене після десятої книжки це відчуття зникло. Навпаки, це суцільний жах – ніби лежиш на дорозі і тебе може підібрати будь-хто: і добра людина, і не дуже. Може повірити тобі, піти за тобою, а може – викинути на смітник. Адже тепер не я, а вона, ця людина, розпоряджається тобою і твоїми думками. Коли бачу велику аудиторію читачів, часом хочеться вигукнути: «Чому ви прийшли? Я нічого не знаю!» І тільки пізніше, коли книжка вже живе своїм життям і на мене в ній вказує тільки ім’я на обкладинці, я заспокоююся і можу говорити про неї як про щось зовсім чуже, що не має до мене жодного стосунку
Людина не змінюється, інакшим стає лише життя довкола неї
У нашій літературі є багато авторів, за якими я стежу і які мені дуже близькі. Років сімнадцять товаришую з Лесею Ворониною, хоча ми з нею і досі спілкуємося на «ви». Кожен наш ранок починається з того, що котрась із нас телефонує іншій. Моя перша публікація в журналі «Соняшник» відбулася саме завдяки Лесі. Пізніше познайомилася і потоваришувала з Ларисою Денисенко, Мілою Іванцовою, Галею Вдовиченко. Взагалі такі «компанії» є в кожному поколінні. В наше товариство дуже важко влитися новим людям, адже ми знаємо одна одну не лише за текстами, а й за всіма колізіями долі. Це та межа відвертості, за яку вже важко впустити когось нового, адже є і якісь секретні речі, які не варто виносити до чужих вух. Хоча складалося все завдяки книжкам. А взагалі я ні до кого і ні до чого себе не відношу і не думаю, що потрапляю під якісь літературознавчі означення. Вісімдесятники – то легендарне покоління, я багатьох людей із нього знаю і поважаю. Але перша моя книжка була надрукована лише 2001 року.
Не думаю, що я маю якісь особливі досягнення. Писання книжок і їхній успіх досягненням не вважаю. Тут усе вирішує читач. Якщо ж говорити про щось особисте, то найбільшим досягненням для мене є знайомство з моїм чоловіком Ігорем Жуком. Це людина, з якою мені комфортно у всьому – в побуті, творчості, поїздках. Єдина людина, яка може мене заспокоїти – просто своєю присутністю поруч. Це для мене з першого дня знайомства стало неабияким відкриттям, адже по натурі я досить некомпанійська, замкнена і люблю самотність.
Можливо, я б вважала досягненням якусь значну роботу в кіно. Я іноді жартую на тему «Оскара», маючи на увазі певний високий рівень, до якого прагну. Ну і чому б не поставити перед собою таку мету? Адже що таке мрія і що таке мета? Я часто запитую про це своїх читачів. І коли люди починають озвучувати свої мрії, я питаю: а що в них недосяжного? Те, що вимагає від нас певних конкретних дій, є не мрією, а метою. А до будь-якої мети можна дійти.
Повну версію інтерв’ю читайте в «RECвізити. Антології письменницьких голосів» (Книзі ІІ).
ЩАСТЯ – це тимчасовий спалах, який допомагає тобі зрозуміти, що життя прекрасне і треба рухатися далі. А від постійної ейфорії можна згоріти.
ЛЮБОВ – це рушійна сила і добра, і зла. Якщо вона є, ти можеш бути щасливим навіть тоді, коли сидиш на узбіччі і спостерігаєш, як падає сніг.
СМЕРТЬ – друга несправедливість після старості.
ВІРА В БОГА – те, без чого життя втрачає сенс. Думаю, СЕНС ЖИТТЯ полягає в пошуках. Ми шукаємо його до останніх днів.