Богдан Жолдак


6 вересня 2016 р. Київ

"Зараз знайдемо правильний контражурчик – і почнемо працювати", – завдяки кіношному досвіду Богданові Жолдаку не потрібно пояснювати, що і як слід зробити для вдалого кадру. Так само терпляче і з розумінням він майже годину стежить за налаштуванням техніки перед інтерв'ю, при цьому час від часу запитуючи про особливості камер та згадуючи власні історії присутності на знімальному майданчику. Розповідання історій – головне хобі письменника і кіносценариста Богдана Жолдака. Ними він ілюструє чи не кожну свою відповідь під час нашого інтерв'ю, і саме вони лежать в основі його власних оповідань, вдало названих Миколою Лукашем "макабресками".

Жолдак ніколи не гнався за великими жанрами: на відміну від багатьох своїх колег, письменник не намагається змалювати масштабні часові полотна, на тлі яких розгорталися б окремі людські долі, навпаки, йому куди цікавіше показувати глобальне через одиничне – через історії дуже звичайних людей, таких собі люмпен-інтелігентів, які зустрічаються, знайомляться, закохуються, а ще говорять і роблять безліч абсурдних вчинків. Але коли читаєш котрусь із Жолдакових прозових збірок, надто очевидним стає, що ці його "макабрески" – найкращий портрет минулих і вже напівзабутих епох, якими для нас були перебудовні 80-ті чи перехідні 90ті. Соціальна невизначеність насамперед відбилася в особливій мові його героїв, яка й до сьогодні спонукає читачів і критиків творів Жолдака називати письменника одним із батьків мовної революції в Україні. Адже саме завдяки йому чи не вперше в історії вітчизняної літератури персонажі заговорили не дистильованою, далекою від реального життя мовою ведучих каналу "УТ-1", а голосом вулиць, під'їздів, парків і маршруток.

Під час нашого інтерв'ю Богдан Жолдак і сам повсякчас по-молодечому вигукує "капєц" і "ульот" – як наче хтось із ваших ровесників, з якими ви у дружньому колі обговорюєте останні новини, п'єте надзвичайно смачну каву, що її письменник варить для нас одразу в двох турках, а ще робите наостанок селфі – у цьому мистецтві Жолдак теж не відстає від молоді. Точніше, "молодьожі" – так буде більш по-жолдаківськи.

Маю великий гріх з молодості – кільком людям не дав по морді, тому виправляти ситуацію доводиться тепер

Кожен мій день починається попереднього вечора: я стараюся якомога раніше лягти спати, щоб прокинутися раненько, коли не дзвонять телефони, не лаються сусіди на вулиці, й, носом уткнувшись в комп'ютер, намагаюся попрацювати. Якщо це вдається, день минає дуже добре, тому що це ніби з самого себе зняти вершки – духовну й емоційну незайманість вкласти в якісь рядки.

А далі починаються різні дрібні обов'язки: то якась позаучбова робота зі студентами, то друзі з якогось приводу консультуються. А ось моє подружнє життя щоранку будується на чайно-кавових ритуалах. Тому що, коли жінка вранці не може прокинутися через тиск і ти приносиш їй у ліжко філіжанку кави, це означає, що цілий тиждень вона тобі буде варити борщі й різні овочеві рагу. Маю кілька дуже хороших рецептів, але каву я більше не п'ю, бо на мене вона діє перезбуджуюче, а вже такий вік, коли треба тримати себе в межах якогось емоційного стану, щоб встигати щось робити.

Нині ще тепло, тож найкраще було б поїхати в Гідропарк. Там є одне озеро, навколо якого поросла густа зелень. Можна було б лягти на пляжі, але там пісок, пил скрізь, а тут трава пахне. Вибравшись туди якомога раніше, я люблю лягти біля води, вийняти клаптик паперу, як колись Шевченко в дюнах, щось там начеркати чи прочитати якусь довгу нудну книжку, яку неможливо осилити в інших умовах.

Пурхають метелики, цвіркунчики співають, кропива пахне – і так день минає…

Я взагалі людина погана, багато хто жаліється. Маю великий гріх з молодості – кільком людям не дав по морді, тому виправляти ситуацію доводиться тепер. Життя весь час випробовує твою принциповість, але чомусь що далі триває незалежна Україна, то більше мерзотників навколо.

Ця моя категоричність часто призводить до різних сварок і колотнечі. Колись у фейсбуці виставили кілька моїх суперскандальних статей, після чого були навіть розборки з Комісією з питань етики та моралі при Спілці кінематографістів – вони там з'ясовували, чи можна таке взагалі говорити про інших людей. А як же не сказати? Усі ходять, мило посміхаються, а я такий, що не змовчу.

В Інституті екранних мистецтв при університеті Карпенка-Карого це теж позначається на умовах роботи, але кілька таких скандалів, врешті, покращили освітній процес і повернули нам денну форму навчання. А ось найкраща моя риса, про яку я весь час пишу в автобіографіях, – велика вага. Зараз уже не так, а в радянські часи це було щастя: вона допомагала зайти в будь-який переповнений тролейбус, навіть вдавалося сісти в затрамбовану фастівську електричку. Також усе життя я не пив, не палив і не вживав жодних допінгів.

Оце тільки тепер пожинаю плоди, бо голова у мене й досі ще працює. Всі ми не мали колись можливості публікуватися, але, коли вона з'явилася, виявилося, що декому публікувати нічого – люди спилися, скурилися. А багато кого вже й немає…

У мене з дитинства весь час порізані руки, бо я дуже люблю щось майструвати, ножиками скрізь колупатися. Якби ви були фройдистом, ви б одразу витворили із цього приводу цілу концепцію. Я завжди щось майстрував, але в радянський час доводилося користуватися знаряддями з поганої сталі. Мій найкращий друг, який працює точильником біля Володимирського ринку, знаходив мені гарні високовуглецеві сорти і робив різні різачки. Тож я можу з дерева вирізати що завгодно. Яке то задоволення – донечці зробити шпильку для волосся! Взагалі, у мене є така пристрасть до різних механізмів і залізяччя: поламаних давніх фотоапаратів, старих годинників чи друкарських машинок. Здається, я вже ввійшов в історію світової літератури з чорного входу, бо відремонтував зо п'ять друкарських машинок самому Валерієві Шевчуку.

Моє найголовніше захоплення – колекціонування історій. Почалося воно в ті страшні радянські часи, коли читати було нічого, кіно не було, а якщо траплялася якась книжечка, то брали її на ніч і читали, як ідіоти, по троє… Я, до речі, недавно уклав книжку "Апокрифи Києва", до якої ввійшли всі несанкціоновані історії столиці, а вони траплялися тут дуже часто. Незважаючи на те, що анекдоти сьогодні публікуються в інтернеті, вони й досі складають значну частину спілкування між людьми. Все те, що є цікавим, концентрується в таких маленьких сюжетиках. І, звичайно, їх треба досліджувати і збирати. Я їх постійно записую. Ось, наприклад, найсвіжіша історія. Зранку в тролейбусі одна тітка раптом запитала пасажирів: "А де Володимирський собор?". Їй відповіли: "Женщина, ви вже проїхали". На що вона: "Як?! А що ж ви всі не сказали?!" (Сміється). Пристрасть до збирання історій можна порівняти з фотографуванням. У мене є невеличка камера, яку я весь час ношу з собою.

Ось такі кадрики, якісь випадкові обличчя – найголовніші в житті письменника.

Я формувався в літературному середовищі. У батьківській квартирі весь час товклися дуже веселі й класні люди, на ходу творилися якісь пародії і підколювання. Це було щастя – жити в такій родині в ті похмурі роки. Пригадую день, коли помер Сталін і всі на вулицях плакали і ходили в чорних пов'язках, а в цей час біля кіоску з газованою водою стоять мій батько, Ярослав Шпорта і Микола Лукаш і раптом як зарегочуть, але швидко схаменулися, бо ж траур. Хоча все це дійсно виглядало дуже смішно.

Моя мама під час війни не просто була ворошиловським стрільцем, а й готувала таких самих. Це дивовижно, адже вона була невеличкою і носити важку зброю на собі не могла. Однак зробила все можливе, аби в снайпери не потрапити. Це найнещасніші люди, бо ж вони бачать через оптичний приціл тих, кого вбивають. Одна з маминих знайомих схибнулася і почала вигадувати для вбитих їхні майбутні історії: отой був би вчителем, а отой – металургом… Мама ж не просто витримала те все, а й умудрилася на війні "наваляти" багато "фокусів". Але бойова вдача – це також і звичка лізти туди, куди не треба. І те, що врятувало маму під час війни, потім, у мирний час, створювало їй багато проблем. Вона часто змінювала місця роботи. Її завжди запрошували, коли треба було щось організувати – наприклад, видавництво "Веселка" чи журнал "Всесвіт". На ентузіазмі вона могла все заладнати, але у неї був гострий язичок, а ще мама дуже любила робити капусники, де часто проходилася по начальству, за що її по партійній лінії і викидали з роботи. Тож свій характер я успадкував від мами, від неї ж – любов прибрехати. Навіть якусь реальну історію вона завжди доповнювала чимось від себе, щоб та була ще цікавішою. Дасть Бог, скоро нарешті вийде її велика автобіографічна повість, яка переплюне "Рукопис, знайдений у Сараґосі" Яна Потоцького.

Батько був визнаним гумористом і вмів дуже тонко пародіювати стиль письменників. Як філолог він виписував із творів кожного автора якісь характерні словосполучення, заводив на них досьє, а потім уже писав пародії, які теж закінчувалися скандалами. Але історію радянської літератури найкраще вивчати саме за пародіями. У батька був ще один фантастичний талант – він міг відтворити будьчий почерк. Йому варто було тільки раз глянути – і він уже писав так само.

Батькові належить неперевершений жарт з почерком Сталіна (дивовижно, як він після того лишився живим!). Він був прижиттєвим редактором усіх творів Андрія Малишка. Одного разу вони щось там посварилися, а Малишко якраз написав поему "Полководці" й чекав на Сталінську премію. Батько вигадав таке: купив у магазині автобіографію Йосипа Віссаріоновича і підписав її Андрієві Самійловичу: "Товарищу Малышко, автору бессмертной поэмы "Полководцы"". Москва. Кремль. И.В. Сталин", – загорнув і вкинув поету в поштову скриньку. Приходить батько до нього згодом, а він уже в костюмі й при краватці чекає біля телефонного апарата. "Ти не повіриш, – каже Малишко, – сам Сталін подарував мені свою автобіографію".

А батько тим часом дістає таку ж саму книжку, на якій написано: "Олесю Жолдаку, другу Андрея Малышко, гениального автора поэмы "Полководцы"". Москва. Кремль. И.В. Сталин". Часто батько підробляв почерки своїх колег. Дуже довго у видавництві "Радянський письменник", де він працював, лежав переклад "Фауста" Ґьоте, зроблений Миколою Лукашем.

А лежав він тому, що його дали на рецензію Леонідові Первомайському, який теж хотів цей текст перекласти. Але, побачивши досконалий переклад Лукаша, Первомайський почав гальмувати з рецензією. Батько взяв той рукопис і почерком Максима Рильського написав, що цей переклад конче необхідно надрукувати. І потім, зайшовши до головного редактора, старий засунув той рукопис із запискою Максима Тадейовича десь між папери. За якийсь час "Фауста" видали. Пізніше, коли Рильському треба було забрати гонорар у видавництві, він казав: "Хай Жолдак розпишеться".

Мій дід по батьковій лінії ні за що відсидів десять років. Його родина була єдиною в селі Верблюжка Кіровоградської області, яка не вступила в колгосп.

Їх спочатку вислали в Архангельську область, але вони звідти втекли. Втікати треба було віялом, а не всім одразу, бо так більше шансів, що не вистежать пікети. Втекли вони спочатку в сусідню область – наївні люди. Їх спіймали і вислали в Перм, звідки вони теж втекли, бо розуміли, що взимку їм там усім могила.

Двічі мій батько втікав сам – коли йому було одинадцять і дванадцять років. Після шести тисяч кілометрів на поїздах які у нього потім могли бути ілюзії щодо тієї влади? Він, звичайно, не міг їх афішувати, але ненависть до більшовизму у нього була тотальною.

Мама ж через свій природний гумор не могла не розповісти анекдот про Леніна чи якісь комуністичні святині. Це, до речі, призвело до того, що 1969 року, в найстрашніший час брежнєвського застою, після чергового скандалу і звільнення з роботи, вона вийшла з партії. Потому мама два роки ніде не могла влаштуватися, доки її не взяли на роботу сторожихою.

Батьки розлучилися, коли мені було дванадцять. Життя було нестерпним, бо татусь дуже сильно "закладав". Там і зрада була, і що хочеш. Тоді ж, крім алкоголізму, не могло бути іншого способу протесту проти тієї дійсності. Тим паче, коли поруч весь час – схильний до чарки Малишко.

Він був такий чоловік невеличкий, але дуже задерикуватий. Андрій Самійлович тримав при собі двох фронтовиків – мого батька і Ярослава Шпорту. І від Малишка не можна було сховатися. Коли батько хотів уникнути якихось чергових алкогольних збіговиськ, той посилав за ним свого особистого шофера і його відшуковували. Я вам похвалився, що не курю і не п'ю. Це завдяки батькові. Він мені казав: "Ти, синочку, можеш не пити, бо я за тебе випив по сьоме коліно".

Мамо рідна, ми з моєю дружиною разом уже більше п'ятдесяти років! Стосунки тримаються на якихось почуттях, хоча з часом вони геть не такі, як були спочатку. Мені поталанило, що ми так довго разом, бо всі знайомі вже тричі порозлучалися. Ми теж одного разу розлучилися, а потім за два роки знову взяли й одружилися. Коли ми познайомилися, моїй майбутній дружині було шістнадцять років, тож яке я можу уявляти життя без неї? Звичайно, чоловік і жінка – це абсолютно різні світи, які між собою весь час змагаються і хочуть переробити одне одного на свій копил. Але цей союз якраз і тримається на їхній протилежності.

Для смерті нашої доньки не існує жодних пояснень... Лишилися дві онучки, і тепер із ними відбувається продовження нашого життя… Дарина шалено любила мою маму, свою бабусю. Всі ті мамині "фокуси", викрутаси дуже вплинули на мою доньку. Вона теж виросла такою дуже імпровізаційною, все намагалася робити на азарті.

Дарина весь час вимагала, щоб я їй читав казки, які вона вже всі знала напам'ять. І тоді я придумав спосіб, щоб вона сама стала казкаркою. Ми з нею організували радіостанцію "Тоненький голосочок": я робив оголошення, а Дарина починала на ходу вигадувати сюжет. Ця дитяча забавка потім переросла і в її захоплення, і в мою книжку для дітей "Казкарик, або Казковий конструктор".

Тож слід говорити не про те, чого я навчив свою доньку, а чого вона навчила мене…

У 1970-х чемпіонів за кількістю розтиражованих підпільних касет було двоє – канадський гурт "Рушничок" і Лесь Подерв'янський

Як і всі в той час, я навчався в радянській школі, був піонером. А коли в 60-х почалися публікації про культ особи Сталіна, ми раптом усвідомили, що все не так, як видавалося. Найбільше на першому курсі університету на мене вплинув наш викладач логіки Василь Лісовий.

Він дуже глибоко з нами розбирав тему "Побудова псевдоумовиводів", після чого стало очевидно, що, наприклад, у працях Леніна (а нас ним бомбили з ранку до вечора) немає жодної фрази, яка б не була побудована за цим принципом. І потім усе, що нам потрапляло до рук, проходило перевірку на логіку. Серед моїх студентських товаришів було кілька затятих націоналістів. Мій друг Олександр Чумак разом із батьком зібрав у ті роки найбільшу приватну бібліотеку україніки.

Там було все, і я міг брати будь-яку книжку. Саме тоді я прочитав Біблію, перекладену Кулішем, Пулюєм та Нечуєм Левицьким. Це була для нас не просто релігійна книжка, а мовний заповіт. Пізніше Юрій Щербак дав мені почитати збірку Тичини "Замість сонетів і октав".

Ми ж у той час тільки пародії знали на його партійну лірику, а тут такий удар! Переписав її квадратними літерами. Ще пощастило мені спілкуватися з родиною Петровських. Світлана Василівна була моєю шкільною вчителькою, і саме від неї та її чоловіка Мирона Петровського йшла в моєму житті дисидентська лінія.

Звідти ж моє знайомство з Вадимом Скуратівським та іншими інтелектуалами, які апріорі не могли бути радянськими.

У нашій сімейній компанії був справжній боєць УПА – Микола Самійленко, який до війни вчився разом з мамою і Миколою Лукашем в Київському університеті. Коли почалася війна, він евакуювався в Західну Україну і згодом став членом ОУН. Усю війну Самійленко провоював в УПА, причому в найстрашнішому бандерівському проводі на Дніпропетровщині. Коли він попався агентам "Смершу", його довго катували, але Самійленко створив собі таку легенду, ніби він був шпигуном у бандерівців під керівництвом Руднєва, якого самі ж чекісти і вбили.

Це закінчилося для нього десятилітньою відсидкою. Самійленко збирав у таборах українські вірші, вивчав їх напам'ять, а ключові слова записував на цигарковому папері й засовував у куфайку. Потім періодично виймав ті згорточки й перевіряв свою пам'ять. Тоді не було жодних шансів на публікацію бандерівських віршів, але, коли вже все помінялося, Самійленко видав кілька книжок невольничої поезії.

То теж був дотепний дядько, хоча мені тоді озвучували версію, що він був шпигуном у бандерівців, бо ж я міг у школі щось ляпнути. Бандерівців тоді демонізували, було безліч книжок, в яких вони різали немовлят і катували жінок. І, звичайно, ми здуру вбирали в себе ту інформацію.

Ми жили на Горького, 1, а через дорогу на Горького, 4/6 жила рідна сестра Олександра Довженка. У нього була квартира на Печерську, але він там не жив, бо його б там убили. Зараз уже опубліковані матеріали НКВС, з яких можна дізнатися, що на Довженка двічі здійснювали замах. Тому він жив не у своїй квартирі, а в сестри. Її, до речі, пізніше вбили.

По суті, це було перше вбивство в Києві через квартирне питання. Якби я був брехуном, я би вам сказав, що пам'ятаю, як ми з Довженком говорили у скверику біля того будинку. Але не пам'ятаю нічого! Батьки з ним спілкувалися, але в пам'яті це не закарбувалося.

Я й сьогодні вважаю, що Малишко був абсолютно геніальним письменником. Якщо його судити, то робити це варто в межах того жанру й стилістики, в яких він працював. Застосовувати до Малишка якісь авангардові концепції неправильно. Він писав – як дихав. Хоча й робив це дуже інтересно. Пише він, наприклад, якусь річ, але знає, що в друк вона не піде. Тоді він береться доробляти ще один варіант – уже для друку. Скажімо, є у пісні на його слова такий рядок: "Як за дальнім небосхилом, // Де громи гудуть, // Їдуть хлопці-комсомольці у далеку путь". Але в оригіналі замість "комсомольці" було "українці", що в той час одразу викликало б звинувачення в націоналізмі. Або інший приклад, теж із пісні: "Рідна мати моя, ти ночей не доспала. // І водила мене у поля край села". Що це за дегенератизм? Чого мати вночі будить дитину і веде її в далекі поля край села? Насправді в Малишка було інакше: "…І водила мене у колгоспні поля".

Все це редагувалося, але писав Андрій Самійлович тільки за велінням душі. А те, що з ним пов'язують багато негативних історій, до лапмочки: у той страшний комуністичний час зберегти себе було неможливо, а він це зробив, хоча й ішов при цьому на різні компроміси. Уже після його смерті в Обухівському музеї-садибі Малишка Василь Трубай розкопав його збірку лютих антисталінських поезій.

Микола Лукаш довго у нас жив. Коли він іще з моєю мамою навчався на історико-філологічному факультеті, у них там був поетичний гурток "Зелена лампа". І Микола Олексійович одного разу прочитав на ньому вірш "Собака Сталін". Уявляєте? Такі вірші він тоді писав, тому, щоб уникнути репресій, вирішив стати перекладачем і працювати з чужими текстами.

Його переклад "Декамерона" Бокаччо, задля якого Лукаш реставрував середньовічну українську мову, назавжди змінив нашу літературу. Коли 1964 року у видавництві "Дніпро" вийшла ця книжка, українські письменники почали писати іншою мовою. Такий Микола Лукаш був і в житті – весь час переповнений. Любив кепкувати із себе й інших, працював цілодобово, як віл, а для розрядки ходив грати у доміно з відставними каґебістами за Маріїнським парком і на футбол.

Завдяки своєму шаленому оптимізму він і виживав у ті роки.

Наприкінці 1960-х у Києві важливу роль також грали барди. Пригадую, серед них був Макасім, який співав філософські пісні на кшталт "Огурець, огурець, ти начало і кінець". Тоді ж активізувалися літературні студії.

У нас в університеті діяла "СіЧ" – Студія імені Чумака. Коли до верхів дійшло, що таке "Січ", назву змінили. Ще була дуже потужна студія при видавництві "Молодь", де організовували справжні змагання поетів і куди я школярем ходив слухати вірші. Там я познайомився з Борисом Мозолевським, з яким потім поїхав в археологічну експедицію. Усе це колотилося до 1968 року, а коли "спалахнула" Чехословаччина, всіх розігнали, щоб і духу не було. Але інерція лишилася, і люди продовжували між собою спілкуватися.

У "Солодкому гастрономі" на Хрещатику стояли черги за кавою без цукру, яка коштувала три копійки. Такої шари не могло бути, але радянські люди просто не пили доброї кави – вони не знали, що це таке. А інтелігенція вже у Джека Лондона прочитала, як герой сипонув у казанок жменю кави і пригорщу снігу. І ось вона й тусувалася біля того гастронома, щодня переповідаючи одне одному якісь історії й анекдоти.

Я й досі тими сюжетами користуюся, бо ж навіть у часи "перебудови" їх було неможливо опублікувати.

Є такий жарт: "чукча – не читатель, чукча – писатель". Позаяк читати в радянський час було нічого, в дитинстві ми постійно брехали одне одному, хто яку книжку прочитав. Наприклад, книжку про детектива на ім'я Бульдог.

Ти розповідаєш, усі слухають, кивають, а далі… просять почитати. Подорослішавши, ми все одно не мали що читати, тому – через обставини, а не через самозакоханість – нам було легше щось написати самим, ніж прочитати. Потім з'явилася можливість читати одне одного. До нашого кола належав, наприклад, Володимир Діброва.

Та ж сама історія була з фільмами. Якщо комусь вдавалося прорватися в Будинок кіно і подивитися якийсь американський фільм, потім ця людина могла переповісти вам сюжет тієї стрічки куди цікавіше, ніж було насправді. А далі ті, хто почув, бралися переказувати іншим. Бачте, навіть кінематограф тоді ширився в усній формі.

Так само переповідалися невеличкі оповідання, які ставали справжніми притчами. Пригадую, як ми поїхали в археологічну експедицію в Херсонес і наш шофер-військовик раптом напам'ять почав розказувати "Гамлєта" Леся Подерв'янського. Солдатюга, який нічого не знав про українську літературу!

Виявилося, хтось записав на магнітофон, як Подерв'янський читав свій текст, і той запис пішов уже такими околицями. І коли ми тому водієві почали розповідати, що це пародія на Шекспіра, він на нас образився.

Звичайно, Лесь Подерв'янський був у ті роки впливовою фігурою. У нас були спільні друзі серед художників, які й затягли мене на його виступ. Може, в чомусь у своїх текстах ми й перетинаємося, але спільним насамперед було інше – демонстрація нелюдської свободи, яка чхать на всіх хотіла. Думаєте, Подерв'янський сподівався тоді, що його десь опублікують? Але він і без публікацій став героєм касетної промисловості, а в ті роки таких чемпіонів за кількістю розтиражованих підпільних касет було лише двоє – канадський гурт "Рушничок" і Лесь Подерв'янський. У нього були гострі антиросійські тексти, за які на Леся в під'їзді здійснили замах.

Він довго пробув у реанімації, але таки виповз чоловік. Потім у 90-му році з'явилася касета із записами Подерв'янського. Щоб її купити, треба було піти у взуттєвий магазин на Франка, знайти Мішу, який там працював вантажником, і попросити його продати вам неліцензійний примірник. Тоді за матюки могли посадити, але ж поза нецензурними словами в текстах Подерв'янського є все, що потрібне для справжньої великої літератури.

Матюкні багато в різних книжках, але не всі вони стають феноменом.

Один колега якось мені сказав, що я пишу невистраждано. А я собі думаю, як же його, йолки-палки, вистраждать?

Напевно, мою творчість слід би було віднести до непублікованих вісімдесятників. "Нова хвиля" української прози, яку наприкінці 80-х представив у журналі "Прапор" Микола Жулинський, не мала під собою жодних підвалин – ці люди просто одне одного не знали.

Найсильнішим критиком у ті роки був Микола Рябчук, який писав убивчі статті, але друкував їх у російській "Дружбе народов", бо тут їх не брали. І раптом виявилося, що він сам прекрасний письменник. Десь у Львові бувЮрко Винничук, але що ми могли про нього знати? Несподівано ми побачили, що нас, таких, які щось пишуть у стіл, багато, до того ж, що особливо потрясло і навіть трохи образило (ми ж думали, що ми такі одні!), творять у схожій стилістиці.

Свій перший літературний твір я вигадав у третьому класі на канікулах, які традиційно проводив у своєї бабусі на Донбасі. Вона жила на хуторі Леніна біля шахти "Центральна-Ірміне", де Стаханов нібито ставив свої брехливі рекорди. Був там у мене друг Володя з бідної сім'ї. І ось одного разу наша сусідка, яка йменувала себе партизанкою, вкрала з їхнього подвір'я сапу.

Володя плаче, бо ж сапа була в його родині незамінною, але партизанка повторювала: "Нічого я не брала!". Тоді я взяв аркуш паперу, намалював, як та сусідка тягне сапу до себе на подвір'я, і додав вірш: "Воровито озираючись, краде бабушка сапу, а тоді тікає бабка із сапою по саду", – і наклеїв на дверях магазину. І десь за годину та партизанка закинула сапу назад через паркан. Тоді я зрозумів силу слова і вже не міг зупинитися (Сміється).

Курс української літератури у шкільній програмі був побудований таким чином, що, крім огиди, він нічого не викликав. На всю цю програму був єдиний нормальний твір – "Лісова пісня" Лесі Українки. А коли я став трохи страшим, раптом ввели "Зачаровану Десну" Довженка – і це був шок. Виявляється, є зовсім інша українська література – зрима, з потрясаючою мовою.

Згодом відбулося ще одне відкриття – бойової прози Юрія Яновського. Мені вдалося дістати його "Чотири шаблі", й це було ще одне потрясіння: я побачив, що українська проза може бути надзвичайно динамічною. Пізніше відкрив для себе ранні оповідання Підмогильного і твори наших видатних гумористів. Наприклад, Василя Чечвянського – рідного брата Остапа Вишні.

Він писав дуже гострі й дотепні памфлети, Вишня був поміркованішим. А в 60-ті почала пробиватися поезія: з'явилися вірші Вінграновського, Драча і Костенко.

Уперше я опублікувався ще наприкінці 60-х: в журналі "Ранок" вийшли мої карикатури. Перша ж письменницька публікація відбулася 1971 року в часописі "Служба побуту України". Там надрукували мій розгорнутий анекдот, але потім той журнал закрили і більше публікацій у мене не було. Якби ви сунулися в ті роки в якесь видання, вас би відразу запитали, чи ви член Спілки.

Щоб бути членом Спілки, треба було публікувати книжки, а щоб мати книжки, треба було стати членом Спілки. Це замкнене коло розривалося якимись страшними блатами, але членом Спілки я все одно став значно пізніше, і то вже історія, схожа на голлівудський фільм.

На початку 80-х я написав гопак-оперу "Конотопська відьма", яку мій знайомий художник театру і кіно Славко Коштилянчук поклав на стіл тодішньому художньому керівникові Театру імені Франка Сергію Данченку. Несподівано Сергій Володимирович вирішив узяти мою п'єсу до постановки. А натоді дебют в академічному театрі, коли в тебе ні імені, ні доробку, був фантастикою! У Данченка були величезний хор, балет, оркестр, які в театрі були майже не задіяні. Своєю гопак-оперою я влучив у десятку, сам того не знаючи. І ось, коли відбулася прем'єра, мамо рідна, як усе змінилося!

Всі почали думати, що я – племінник Щербицького, бо ж як іще можна було тоді проскочити в академічний театр? Данченко був чоловіком закритим, але дуже принциповим. Я себе перед ним почував, як Буратіно перед Черепахою Тортилою. Після прем'єри багато людей, які б теж хотіли ставитися в Театрі імені Франка, почали писати доноси в ЦК, мовляв, це ж антиукраїнська річ!

Виявилося, в ЦК був відділ зі збереження культурного спадку України. Він ніколи не працював, а тут раптом такий привід. Я прибігаю переляканий до Данченка, а він мені: "Дурню, та завдяки цьому її й дозволять до показу". А потім пішло-поїхало.

Приносиш якесь оповідання в газету, тебе запитують, хто ти, і коли чують, що автор гопак-опери в Театрі імені Франка, твій твір одразу ж беруть до друку. Пізніше ще з'явилася геніальна газета "Молода гвардія", в якій працював святий чоловік на прізвище Суддя і яка почала публікувати гострі оповідання. Дуже приємно було потім дізнатися, що якась школярка вирізала всі ті публікації, підшивала, а потім обмінювалася ними з однокласниками. Це було більше визнання, ніж сьогодні Нобелівська премія.

Це мене шукав мій жанр, а не я його. Свою першу "макабресочку" я написав про підвал на нашому подвір'ї. Його замурували, бо з'ясувалося, що там підлітки ґвалтували мам своїх же друзів. Шекспір відпочиває.

Але для мене та історія почалася з іншого: коли той підвал заклали цеглою, раптом почули, що всередині нявчить кошеня. Всі слухали і заспокоювали себе тим, що, може, там миші є, якось проживе… І це вже був сюжет. А про зґвалтування я написав тільки нещодавно – через п'ятдесят років!

Ще в будинку на Горького один дядько робив нішу в стіні, щоб поставити туди електролічильник, аж раптом із неї випали золото і діаманти. І ось він зажив абсолютно іншим життям, а сусід, побачивши це, настукав на нього в міліцію. Міліціонери починають розбиратися і з'ясовують, що той стукач мав зі свого боку стіни сховок для крадених речей. Тобто моїми сюжетами стають такі ґротескові, екстраординарні історії з реального життя.

Моя любов до коротких жанрів – від лінощів. Так, із будь-якого сюжету можна розвинути дуже довгу історію, але їх у мене так багато, що, коли почнеш із них робити повісті чи романи, не вистачить і трьох життів. Тому я завжди намагався кожну історію викласти якомога стисліше. Якби їх не вистачало, я б, наприклад, узяв історію про золотий скарб, подумав би, звідки він з'явився, вигадав би ще кількох персонажів...

Але хотілося пошвидше скинути з душі цей сюжет, бо в цей час мене вже хвилювали інші історії. Такі сюжети породжують швидкість, поспіх, з якими я працюю, а ті зі свого боку – мій стиль.

Може, є такі письменники, які під час письма думають про стиль, про те, що непогано було б утнути щось, як у Пруста, але я цього боюся. Я хочу знайти шлях, як пошвидше здихатися нової історії, хоча часто це й шкодить тексту. Я знаю, що інші письменники працюють інакше: довго виношують ідею, пишуть план, розвивають образи Секлети чи Івана. Всякі літературні теорії вчать, що треба дотримуватися якихось усталених форм, але це велика помилка. Треба жить, як набіжить. От як воно набігає, так ти його і робиш.

Один колега якось мені сказав, що я пишу невистраждано, треба, щоб кожне слово було вимучене, виболіле, вагоме. А я собі думаю, як же його, йолки-палки, вистраждать? Бачте, тут можна похвастатися: я пишу швидше, ніж думаю. Згодом, звичайно, всі тексти можна переписати, перекомпонувати і зробити все інакше.

Але знову ж таки – тут треба боротися з прокляттям, яке висить над тобою: треба позбутися цих історій, інакше вони тебе переповнять і піде зворотна хвиля. Так, у моїй кіноповісті "Укри" є певна темпоритмова одноманітність, але мене це не хвилює. Або ти щось робиш, або ти думаєш про те, що ти щось зробиш. Он "Болеро" Равеля теж одноманітне, ну, то й що?

Як і в поетів, у мене дуже часто нова річ починається з першого речення. І от речення є, але я ще нічогісінько не знаю про те, що буде далі. Як та фраза, кинута жінкою в тролейбусі. Я починаю записувати один епізод, а він уже сам тягне за собою інші. У той тролейбус заходить контролер і просить показати проїзний, а пасажир на те: "А ти свій проїзний спочатку покажи!". Потім може бути хороший мордобій, що у нас теж трапляється. Ти пишеш і не знаєш, якою буде фінальна крапка: чи тролейбусне колесо відвалиться, чи знайдеться спеціаліст, який поб'є всіх одразу. Дуже часто (соромно у цьому зізнатися) абсолютно готові сюжети мені підказують сновидіння.

Усі письменники прагнуть максимально наблизитися до живої мови. Але тут вони схожі на Ахіллеса, який намагається наздогнати черепаху

Якби я хоч раз сів писати із думками: "От возвеличу я цю епоху! Зафіксую-но я 1982 рік", – у мене нічого б не вийшло. Звичайно, мені хочеться за допомогою своїх текстів зберегти якесь соціальне тло часу. Мабуть, це і є покликання письменника. У будь-якому місті є такі історії, які стабільно переповідаються в кожному поколінні, але чи довго вони так проіснують? У принципі, кожна людина є носієм і зберігачем колосальної кількості сюжетів, які можуть бути розвинені. Слава Богу, література може зафіксувати їх на папері.

А потім хтось прочитає і скаже: точно – цей сюжет відбувся десь у 80-х, а цей – у 2000-х. Це так само, як і зі старими фотографіями: ви майже завжди вгадаєте, коли вони зроблені.

У страшні радянські часи не було нічого цікавого, крім сексу. Хто сьогодні повірить, що у ті роки були заборонені культуризм, карате, йога? Лишалося тільки спілкування й еротична сила, яка обертала навколо себе величезну кількість людей. Але коли ти починаєш писати про секс, це можна робити безкінечно – як дурному з гори бігти. Хтось із критиків сказав, що сексуальний час дорівнює часу кінематографічному, але так само і літературному. Ти можеш так описати сексуальний акт, що читач читатиме кілька годин, а можна все звести до одного речення.

Ми маємо досвід того ж "Декамерона", де фактично секс не був згаданий як такий, хоча присутній скрізь. Тому тут треба себе стримувати, бо як понесе кудись к чортовій матері – забудеш, про що писав.

Ні, я не є "батьком" суржику в українській літературі. Про це явище точиться багато дискусій, і всі вчені мужі його ненавидять. Але я їх тоді запитую: "А з чого почалася українська література?". Вона почалася із суржику – з "Енеїди" Котляревського. Проблема ж тут насправді полягає в тому, що всі письменники, в усіх світових літературах, прагнуть максимально наблизитися до живої мови. Але тут вони схожі на Ахіллеса, який намагається наздогнати черепаху.

Якщо говорити про літературні норми, то, звичайно, авторська мова може не суржикуватися, але з мовою персонажів ви вільні робити що завгодно. Так, іноді я суржикував і мову автора – у тих випадках, коли оповідач є не автором, а ще одним героєм. Є такі історії, які неможливо розповісти не суржиком, бо вийде засухарений текст. Вживання чи невживання суржику не вирішується якимись принциповими міркуваннями.

Якщо ця історія біжить такою мовою, то слід до цього дослухатися. Якщо біжить вишуканою, суперрафінованою мовою, нехай так і буде. Згоден, що іноді від суржику треба звільнятися, бо він буває недоречним. Але знову ж – я про це вже подумаю після того, як пробіжу всю дистанцію і напишу текст.

Краще написати погано, ніж не написати взагалі.

Мені легше було розбивати мовні канони, ніж іншим письменникам. Візьміть, наприклад, Оксану Забужко. Вона із суперінтелігентної сім'ї, до того ж, жила в місті. А я щоліта їздив на Донбас – у всесвітнє горнило суржику. На нашому хуторі жили росіяни, українці, болгари, поляки – там суржик був абсолютно природним, люди ним говорили на будь-які теми. Тому я не мав його вигадувати. Важко повірити, але в далекі 60-ті, коли я приїздив із Донбасу в російськомовний Київ, мені потрібно було кілька днів, щоб перейти знову на російську мову.

Я вчився в українській школі, та поза уроками ми всі говорили російською. Але потім настав такий момент, коли я вирішив остаточно відмовитися від російської, хоча це було дуже важко. Познайомитися з дівчиною на Хрещатику українською мовою було неможливо. А якщо ви в тролейбусі просили українською передати гроші на квиток, наставала пауза, і весь тролейбус обертався, щоб на вас поглянути.

І завжди знаходилась якась пані, яка запитувала: "Вы что – националист?". І я відразу згадую Лукаша, який якось у магазині чемно попросив двох панянок не лізти без черги, на що
вони: "Мы по-вашему не понимаем". Ну, Лукаш їм і відповів по-їхньому: "Ану, курви, стали, бл…, в кінець черги!". Ті швидко стали.

Так що така ціна суржику в Україні. Хоча він потроху зникає і з часом люди читатимуть мої тексти і думатимуть: "Що за дурниці? Чого він так кривляється?". Тут у мене все ж є ще одне виправдання: суржик до певної міри є самопародією.

Був колись у моєму житті такий сильний удар. У нас в інституті досі викладає Лариса Большак, батько якої свого часу був головою Держкіно. І ось, коли заборонили фільм "Пропала грамота", він украв копію і поклав до себе в сейф. І десь на початку 70-х його донька домовилася з кіномеханіком і показала нам цю стрічку в перфектній якості.

Перед цим я подивився "Тіні забутих предків" – світ теж перевернувся, але на мою літературу це так не вплинуло, як фільм Бориса Івченка. У Параджанова внутрішні візії, живописна образність, а тут карколомний сюжет, дія – те, що з'явилося в українському кіно значно пізніше. Тоді я зрозумів, що писати треба так само – швидко і яскраво. Іноді кіно й література заважають одне одному, але я намагаюся їх розділяти.

Коли в мене є якась динамічна ідея, я пишу кіносценарій. Якщо ж треба до неї щось додати, доповнити якимись рефлексіями, можна написати прозу. Але якщо з'являються якісь розумні думки із приводу літератури чи політики, краще висловити їх у статті й не засмічувати ними літературу.

У 90-ті роки кіно директивно, за вказівкою Кравчука, було знищено. Кінематограф перевели з відомства Міністерства культури в Міністерство комунального господарства. Знищили кінопрокат, тому говорити про кіно у цей час неможливо. Студія "Рось", в якій я працював, зробила п'ять повнометражних фільмів на плівці. Це була самодіяльність, бо, наприклад, перекладача Григорія Кочура, історика Михайла Брайчевського, архітектора Григорія Логвина ми зняли на відео самі.

Й тільки тепер на каналі "Культура" вдалося змонтувати ці відео і випустити в ефір. Нещодавно на студії "Кінематографіст" ми зробили стрічку про Івана Франка, а минулого року Олег Володкевич на "Укркінохроніці" зняв за моїм сценарієм розкішний науково-популярний фільм "Первісний авангард" – про наші найдавніші народні інструменти.

Кіно, яке ми творили у 80-90-х, уже тоді було відвертим браком. На той момент держава зупинила нещасну Шосткинську фабрику "Свема", тому ми знімали фільми на прострочених радянських плівках.

Це взагалі немислимо! Коли ми відзнімали весь матеріал, сімдесят відсотків йшло в технічний брак. І вже з тих решток потім монтувався фільм. До того ж та плівка була розрахована на денне світло, а ми знімали в павільйоні з лампами розжарювання.

І ти просто молив Бога, щоб не відшарувалася емульсія і не пішла "йолочка". Ще страшніше те, що після зйомок півтора місяця не можна було подивитися відзнятий матеріал, аби вчасно перезняти брак. І тепер ви, звичайно, дивитеся і говорите, що там щось застаріло. Та не застаріло!

Це просто катастрофа! Мені за ті фільми не соромно, але я розумію, що за інших умов вони були б абсолютно інакшими.

Молодь так смалить тексти, що дай Боже. Я у своїх студентів підучуюся, тільки їм стараюся це не показувати

Долю кожної людини визначає те, де вона народилася. От ми народилися в Україні й мусимо за неї триматися. Бо інакше за що? Поїхати в Японію, розкрити секрети сенсеїв і після цього нарешті стати собою? Є такі люди, які опановують інші ментальності й навіть досягають великих успіхів на чужій землі, але невже у них не виникає запитання, чому вони народилися саме тут і саме тепер?

Із часом я усвідомив, що Україна – це історія волонтерства. У нас були волонтери-письменники, які писали в шухляду. Були волонтери-художники, які малювали класні картини, чіпляли їх у майстернях і ходили одне до одного на виставки. Маємо тепер волонтерську армію, яка врятувала Україну, коли почалася війна.

Всі знають, що у нас найбільше чорнозему, але він найменш використаний. Така ж ситуація і з українською культурою.

Я почуваюся реалізованим. Може, не на сто відсотків, але багато того, що я навіть не сподівався втілити в життя, вдалося зробити. Я знаю багатьох суперписьменників, які покинули писання. Скажімо, Ігор Калинець перестав писати вірші. Натомість Юрій Щербак, коли йому вже було за вісімдесят, видав романну трилогію, написану так свіжо, по-молодечому, з такою вигадкою, що це просто чудо. Так що вік не є перепоною для творчості, так само як не був він на заваді Юрію Іллєнку, який, коли йому остаточно перекрили кисень у кіно, написав найкращу українську прозу останніх десятиліть – "Доповідну Апостолові Петру".

Так само було і з Довженком. Хоча це винятки. Геніальний письменник не виписується, але його можна зламати.

Раніше мене могло бути й сто шістдесят три кілограми, а тепер що – сало зосталося, а м'язи зникли. Енергія вже не та, але мозок ще працює. У мене є ще плани на майбутнє. Я нарешті хочу зібрати свої шкільні й університетські історії і написати якийсь абсолютно шалений роман, правдивий, але й абсурдальний унаслідок тих обставин, в яких ми жили. У шкільні роки зі мною траплялося безліч ідіотських історій, які я й досі не використав.

Наприкінці 80-х моя доня Даринка приводила до нас своїх однокласників, щоб я їм переповідав кумедні ситуації зі свого шкільного життя. Виявилося, що в їхній школі нічого подібного не відбувалося. Якесь хуліганство, бандитизм – так, але історій – нуль. Вони навіть не поставили вчителеві розібраний стілець, кнопку не підклали, дошку парафіном чи салом не натерли.

Міняється епоха, а разом із нею й цінності. Відповідно, й сюжетів для літератури поменшало. Але це нове покоління сильніше внутрішніми відчуттями, рефлексіями, зверненням до філософії й естетики, а не сюжетами. Як результат – сьогодні дуже багато безсюжетних книжок і фільмів.

Тепер сюжетну функцію на себе взяла журналістика: відкрийте будь-яку газету – і на першій шпальті знайдете точно не менше п'яти історій. Але я ніколи не скажу, що нинішнє покоління гірше за наше. Навпаки, все покращилося. Молодь такі смалить тексти, що дай Боже!

Я у своїх студентів підучуюся, тільки їм це стараюся не показувати. Я стежу за тим, як вони між собою спілкуються, як вони реагують на різні ситуації. Нам це вже не підвладне, можна тільки піддивитися.

Узагалі, людина – така істота, яка часто забуває найважливіше.

Дуже важливо пам'ятати свої відчуття. От я ніколи не забуду, як навчився їздити на велосипеді. Так само кожен пам'ятає, як він уперше поплив, пам'ятає свій перший поцілунок, а може, навіть точно назве дату, коли це відбулося. Треба весь час пам'ятати такі життєві репери і завжди до них повертатися, тому що найважливіші речі не є якимись глобальними і космічними. Вони найпростіші.