Віра Вовк


Про той осінній приїзд (приліт) Віри Вовк до Києва я дізналася випадково: на одній з фотовиставок почула, як мої сусіди по спогляданню світлин обговорювали її творчий вечір у Музеї літератури. Цей захід не анонсували найпопулярніші літературні сайти, про нього не нагадували соціальні мережі і попередні інтерв’ю в медіа. Зала музею була вщерть заповнена, поза тим я впізнавала серед присутніх лише кількох перекладачів і дипломатів. Як потім з’ясувалося, на вечорі найбільше було аспірантів, студентів і представників бібліотек – чи не з усіма ними Віра Вовк листується. Направду, той вечір мене засмутив. Хотілося послухати саму пані Віру (а вона лише прочитала кілька віршів з нової поетичної збірки «Зі скрині забутих предків»), хотілося бачити в тій залі всіх її друзів-шістдесятників, усіх письменників, яких вона перекладала, яким допомагала порадою і добрим словом, з якими листувалася протягом десятиліть, хотілося бачити офіційних осіб і телебачення. Вона це заслужила. Але Віра Вовк того вечора переважно мовчала: схоже, їй і неважливо було говорити. Їй хотілося слухати тих, з ким вона бачиться так рідко, хотілося бути у цьому середовищі – серед своїх.

Спочатку вона так само небагатослівна під час інтерв’ю, яке ми приходимо записувати рано-вранці в гуртожиток Києво-Могилянської академії. Для нас дев’ята – це ранній ранок, для Віри Вовк – розпал робочого дня. «Мені треба, щоб ви пошвидше звідси забралися», – сміється пані Віра, яка, за добрим жартом Миколи Бажана, далеко «не вовк, а справжня бджілка». Вочевидь, поет теж захоплювався працьовитістю письменниці. «Ми ж із тих, які вмирають на останньому рядку чи мазку пензля», – сказала Віра Вовк на своєму творчому вечорі, представляючи художницю-шістдесятницю Галину Севрук.

У нас мало часу для спілкування, бо ці кілька днів перебування пані Віри в Києві розписані похвилинно, а за два дні письменниця, перекладачка, науковець Віра Вовк повертається до Бразилії, яку вже давно називає домом. Вона не живе в Україні понад сімдесят років, іноді їй доводиться добирати правильне українське слово, наголоси видають у ній чужоземку, але все, що вона робить і робила протягом довгого життя, вказують на її українськість. Про це я і думаю під час розмови: попри її літературні здобутки, відзначені Шевченківською премією, попри колосальний перекладацький труд, її головна професія і покликання – бути українкою. Де б вона не була. В усі часи. Попри все.

Найцінніше, що я забрала з України, – її пахощі і прянощі

Кожен мій день починається з молитви. Після сніданку йду до комп’ютера – переглядаю листи. Якщо вони прийшли, відразу на них відповідаю. А потім уже сідаю за робочий стіл і працюю десь до дванадцятої. Між іншим, я дуже рано встаю – о шостій уже на ногах. До такого мене привчило життя, бо о сьомій я мала лекції в університеті, а він досить далеко від мого дому, так що доводилося прокидатися о п’ятій. Але я завжди була першою в аудиторії, студенти приходили вже після мене. За сорок років роботи лише одного разу не змогла бути на заняттях. Я – ранній птах: те, що не зроблю до дванадцятої, вже не рахується. Після обіду займаюся легшими справами: піаніно, читання, домашні клопоти – коли потрібно щось зварити чи вшити.

Моє мешкання в Ріо-де-Жанейро дуже еклектичне, бо у ньому є багато різних речей, які я привезла з моїх подорожей світом. Там є чимало українського – вишивки, килими, кераміка, – але так само і неукраїнського. Люблю мусульманську творчість, тому маю багато орієнтальних пам’яток. Узагалі, всі, хто до мене приїжджають, переконані, що мій дім – багатий, але я заможною ніколи не була: переважно купувала ці речі десь на базарах, де вони мало коштували. Нічого коштовного в мене немає.

Мене вважають впорядкованою людиною. На моєму робочому столі все на своїх місцях, особливо тепер, коли вже добре не бачу. Як не покладу ручки до писання там, де вона мусить бути, то вже її не знайду. Буваю також емотивна, але вмію себе добре тримати. Вперта. Самокритична. Всі кажуть, що працьовита, але я вважаю, що це риса кожної нормальної людини. Коли вона доходить до певного розуміння світу, то мусить працювати, інакше стає якимось галапасом. Як я кажу, праця – повинність, а талант – не заслуга. Ora et labora – молись і працюй! Це моє головне життєве правило. Сприймаю життя як певну місію. Думаю, це закладено в мені природою. Вважаю, що життя не можна витрачати. Так робить тільки людина, яка себе зневажає. Чому вона прийшла на світ? Щоби сповнити якесь завдання, правда ж? З дитячих літ я, як і моя посестра художниця Зоя Лісовська, знала, чого хочу: вона відчувала, що буде маляркою, а я – що буду поеткою.

Мій дід був священик-поет. Пригадую дві його книжки, які якось пропали в часі, у тих політичних перекатах над Україною, – «Орлеанська дівчина» і «Радикальні образочки». Тих книжок уже немає, я їх шукала навіть у Бразилії, бо думала, що знайду в бібліотеці Отців Василіян у Прудентополі, де збереглося багато довоєнних видань. Моя бабуня знала дідові поезії напам’ять і часто мені їх декламувала. Любов до мистецтва я успадкувала від батька. Пригадую, як малою хворіла на скарлатину, і мій батько мені розказував грецькі міти. Ви кажете «міфи» – я того не переношу! Батько цитував напам’ять кілька пісень з «Іліяди» грецькою мовою. Окрім того, він добре малював. Пам’ятаю, що його як лікаря дуже любили люди. Коли гуцули приходили з гір до Кут, питалися: «Де тут наш лікар?» Там нині є його пам’ятник, народ не забув його... Я лишила Кути практично дитиною, а коли повернулася по стількох роках, то деякі старі люди приносили й показували мені рецепти мого батька – вони берегли їх як пам’ятку.

Музику я дістала більше від материної родини. Мама сама не була музикальною, але музику дуже любила. Коли вона вдруге вийшла заміж у Бразилії за нащадка відомого німецького письменника Йоганна Ґоттфріда Зойме, у них удома часто збирався струнний квартет, бо вітчим грав на віолончелі й органі.

Моїм хресним був митрополит Андрей Шептицький. То була велика людина з широким серцем. Він намагався з’єднати греко-католицизм із православ’ям, захищав православні церкви перед польонізацією, допомагав багатьом людям. Якби не його сприяння, мій батько не закінчив би студій у Празі, бо тоді діда вже не було між живими, а бабуся сама не могла взяти на себе видатків на вищі студії для трьох дітей – батька і його сестер. Митрополит Шептицький правив нам за рідного. Після студій батько був якийсь час його приватним лікарем, і наша рідня жила поруч із владикою у святоюрській палаті. Мама згадувала, як черниці лагодили його білизну. Він походив із графської багатої родини, але до самого себе був дуже ощадним. На сніданок їв якусь грінку і пив квасне молоко.

Від малого я була свідомою українкою. Мене виховували в українській мові, в українському побуті. В Кутах ще була живою гуцульська культура.

Я пам’ятаю донині наші домашні святкування Різдва, Великодня, весілля, а також досі згадую голосіння над покійними. Дитиною я була цікава і ходила дивитися, як гуцули оплакують своїх мертвих. Це такі враження, які лишаються на все життя. На весіллях мене зазвичай просили декламувати якісь вірші. Я захоплювалася казками, різними повір’ями, ворожбами. Служниці, які працювали в нашому домі, були з народу, тому я від них перебрала дуже багато. Найцінніше, що я забрала з України, – її пахощі і прянощі. Багато моїх однокласників і їхніх друзів пішли в УПА – деякі згинули, деякі пережили... А ось тепер мій племінник був ранений на Донбасі і лежить в Ірпінському шпиталі. Бачите, дещо не міняється...

Від Другої світової війни ми чекали звільнення України від Радянського Союзу. Ми не дуже жаліли, що почалася війна, бо одночасно вона означала і можливість волі для України. Але пізніше прийшло розчарування Німеччиною, яка видавалася нашим союзником, а в дійсності виявилася катом. І то добре зрозуміла УПА, яка боролася на двох фронтах. Наша сім’я дуже швидко вирішила втікати на Захід. Мого батька мали розстріляти, а нас вивезти на Сибір – ми довідалися про те від одного радянського полковника-українця. Так ми опинилися в Німеччині. Батько добре говорив німецькою, бо студіював її у Відні і Познані. Згодом він працював у двох різних шпиталях у Дрездені. Під час нальоту в 1945 році, за два місяці перед кінцем війни, батько загинув. І тоді я мусила перебрати на себе роль голови родини, бо мама була дуже пригноблена.

Я видавала переклади і з кожного видання зберігала п’ятнадцять примірників, щоби згодом переслати їх у незалежну Україну

Це була мамина ідея – їхати до Бразилії. Ми ж мали німецьке громадянство. До Північної Америки нас не тягнуло, а мама мала уявлення, що Бразилія – це якесь Ельдорадо: сонце, квіти, море... Спершу ми поїхали до Парани, де існують українські поселення, і шукали праці. Але що можуть знайти дві самотні жінки без знання мови в чужій країні? Ми хотіли найнятися як служниці, але разом, щоб не розлучатися. Ходили від дому до дому і врешті знайшли чудову віллу, в якій жив професор з університету. Його дружина показувала нам кімнати, серед яких була також і бібліотека. Від побаченого я впала в захват: «Дивися, мамо, тут Ґьоте, і Шіллєр, і Шекспір, і навіть Гоголь!» Господарі розкрили широко очі, і професор мовив: «Пані, ми шукаємо служниць, а не спільників до літературної розмови». Так ми втратили роботу, ходили містом голодні, зморені, аж доки не потрапили до монастиря сестер Божого Провидіння, де знайшли притулок – маленьку кімнатку на горищі. Мама там якийсь час працювала в секретаріаті – записувала імена учнів, які хотіли вступити до гімназії біля монастиря, а я давала лекції з гри на фортепіано для початківців. Пізніше мама переїхала до Ріо-де-Жанейро і тяжко працювала у шпиталі як медсестра.

За якийсь час я познайомилася у сповідальниці з одним євреєм-вихристом, францисканським священиком з Ріо-де-Жанейро, який не дуже цікавився моїми гріхами, але почав розпитувати, хто я і звідки. Як довідався, що я привезла з собою вже готову, але не захищену докторську працю, пообіцяв допомогти. І справді, за деякий час отець прикликав мене до Ріо-де-Жанейро, де я зустрілася з ректором Католицького університету, після чого мене прийняли як кандидата на докторський іспит. Я здала його з найвищою оцінкою і дістала місце як викладач в Університеті святої Урсули, де пропрацювала тридцять років. Опісля мене запросив Державний університет Ріо-деЖанейро, в якому я викладала ще десять років. Великим науковцем я себе ніколи не вважала, хоч викладала німецьку літературу й порівняльне літературознавство. Однак замість того, щоб здебільшого викладати теорії, я намагалася захопити своїх учнів творчістю. Всі вони займалися поезією, писали оповідання, казки і байки. З тієї спільної праці вийшли друком дві книжечки, які пізніше правили за приклад і заохоту іншим університетам. Тепер то дуже модне у Бразилії – не тільки теоретично навчати студентів, але й будити їх до творчості. Моїх студентів я намагалася переконати, щоб не слухали тільки критики викладача, але й самі перевіряли свої здобутки. Я дала Бразилії все, що могла. Передовсім турбувалася про своїх студентів, хотіла, щоб вони стали добрими фахівцями і щоб ніхто не сказав, що я діставала гроші задарма. У Бразилії мене знають передовсім як університетського професора.

Я виховала там кілька ґенерацій студентів. Мої ж власні твори були відомі хіба найближчим друзям-письменникам: Карлосу Друммонду де Андраде і Мануелю Бандейрі. Але вони вже повмирали, і я не знаю, чи цікавляться мною молоді письменники. Я мало за тим стежу. Мушу сказати, що моя особиста слава мене мало цікавить.

Дуже люблю бразильську музику, особливо композитора Вілли-Лобоса. Ми маємо й українських вілл-лобосів: Нижанківського, Людкевича, Барвінського, – теми народних пісень звучать у їхніх великих музичних творах. Люблю також бразильське мистецтво, ходжу часто на вистави. Віллу-Лобоса я знала особисто, так само, як і Кандіду Портінарі – великого бразильського художника. Живу в окрузі письменників, музик і малярів. Ношу полотняні сукенки, розмальовані моїми друзями-художниками, і мені раніше часто говорили, що я є моделлю одного митця в Ріо-де-Жанейро (Сміється). Маю багато знайомих, які цікавляться Україною і солідарні з нашими політичними намаганнями. Бразилія подібна до нашої країни, бо вона має безліч партій і всі так само сваряться. Жити у Бразилії не так трудно під тим оглядом. Я себе добре там почуваю.

Я дуже мало жила серед українців – переважно в німецькочи португаломовному бразильському оточенні. В Ріо-де-Жанейро можна українців на пальцях порахувати, а сьогодні я взагалі нікого там не знаю. Кілька років тому там ще був український консулят, який перенесли до Сан-Паульо. Отже, я там тепер сама. Українців багато у штаті Парана, але від Ріоде-Жанейро до міста Куритиба, десь як від Києва до Кракова. Я частіше буваю в Україні, ніж в українському середовищі у Бразилії. Мусимо зрозуміти, що там нині живуть нащадки руральних емігрантів. Часто люди, які туди їхали, були неписьменними. Наш народ дуже працьовитий і, очевидно, здобув своє місце там, але діти пішли до шкіл і почали говорити португальською. Це зрозуміло: їхня українська була бідною, нерозвиненою, а школа їм запропонувала більший мовний діапазон. Українці є вже в різних професіях у Бразилії, навіть і серед політиків. Ситуація після незалежності, звісно, змінилася: багато емігрантів уже відвідувало Україну, молодь навчається української мови в Куритибському університеті.

Ніколи не думала про те, що маю любити Україну. Просто не могла б відчувати інакше. Так само, як ви не можете себе переконати, що треба дихати. В мене була потреба залишатися українкою всюди за будь-яких обставин і за будь-яку ціну. Я відчувала, що маю працювати для України – навіть тоді, коли не було найменшої надії, що вона колись стане самостійною державою. Коли я тільки переїхала до Бразилії, там про Україну ніхто не знав. Знали хіба як географічне поняття, але не як державу, націю. Як тільки я стала спроможна, почала видавати переклади українських творів на інші мови. З кожного видання зберігала п’ятнадцять примірників, щоби пізніше, коли наша держава стала незалежною, переслати їх сюди. Моїх читачів тепер більше в Україні. Надіюся, що колись хтось перечитає всі мої книжки і комусь вони будуть потрібними.

Серед шістдесятників не було заздрощів, конкуренції – кожен робив усе можливе, щоб піднести престиж України

Вперше я приїхала в Україну в 66-му. Цікавість була більшою, ніж страх. Я довідалася тоді про цей молодий рух шістдесятників і вирішила полетіти в Україну з Америки. Написала три листи мамі і попросила тіточного брата надсилати по одному щотижня. Так що мама мала листи від мене з Нью-Йорка і була спокійною, а я тим часом полетіла в Україну. Каґебісти ходили за мною весь час. Було таке, що я обернулася і сказала: «Товаришу, не ходіть від мене на відстані, бо ж часом треба якусь важку торбу нести, то ви допоможете» (Сміється). Першим моїм знайомим в Україні став Іван Драч. Я пішла була до Спілки письменників і спитала, чи можу поговорити з Миколою Бажаном, але мені сказали, що він якраз на дачі. І тут проходив повз Іван, і я з ним познайомилася. Ми відразу пішли до парку на розмову. Драч повів мене опісля до Івана Світличного, і так почали до нас приєднуватися щораз інші. Того вечора я поверталася до готелю з цілою плеядою хлопців. Певно, «власті» думали про мене: «Ось яка вона – заморська штучка!» (Сміється). Одного дня зайшов до мене син Григорія Кочура. Кинув на стіл журнал з поезіями Поля Елюара і сказав, що їх до вечора треба перекласти на українську. Я попросила словника, але син Кочура сказав, що словника немає і мені доведеться перекладати без нього. Я переклала вірш, а ввечері виступала з тим перекладом на святі французької поезії перед київською публікою. Була повнісінька заля – і там я познайомилася з усіма іншими шістдесятниками. Ми відразу знайшли спільну мову. Взагалі, я вам скажу, що шістдесятники були такою групою, в якій не було заздрощів, конкуренції – кожен робив усе можливе, щоб піднести престиж України.

Іван Світличний був надзвичайно чесною і скромною людиною. Я справді вважаю, що велика людина має бути скромною. Не люблю, як хтось сидить високо на престолі. Часто бувала в Івановій квартирі. Книги в ній були всюди – навіть під умивальником. Іван колись запитав мене про мого батька. Я сказала, що він був при Січових Стрільцях хорунжим. Світличний тоді підійшов до етажерки з книжками, вийняв звідти одну з них і сказав: «Ось ваш батько». На світлині в тій книжці був молодесенький хлопець у строї Січових Стрільців... Я ще пригадую Світличного, коли він повернувся із заслання – у нього був ушкоджений череп, тому скоро він уже помер... Надійка Світлична була мені за сестру. Ми зустрічалися у Нью-Йорку, обмінювалися книжками, записами пісень. До останніх хвилин її життя я була при ній, бо ми весь час спілкувалися телефоном. Опанас Заливаха і я стали хресними батьками її сина Яреми, а священиком запросили майбутнього патріарха Володимира (Романюка). Він теж був такою дуже простою людиною. Хотів зі мною познайомитися, бо дізнався про мій переклад п’єси Кльоделя «Благовіщення Марії» і приїхав до Києва. У той час якраз випустили з в’язниці Заливаху, і Надія вирішила охрестити сина. Прийшли ще Галина Севрук, Михайлина Коцюбинська. Хтось приніс свічку, хтось – ікону, ми самі зробили вівтарчик. Відбулося хрещення у присутності самих жінок, бо Іван тоді забрався з хати, щоб, якщо начальство довідається, він міг би сказати, що то дівчата там щось робили, а він нічого про те не знав.

Згадайте рафаелівський портрет Данте із Сикстинської каплиці – з такою висунутою нижньою губою і трохи горбатим носом. Таким був Василь Стус – мій названий брат. Ми листувалися з ним з літературних причин – йому було цікаво, чим займаюся я, а мені – що творить він. Я перебувала тоді в садибі Ірини Стешенко, куди заходили різні письменники, зокрема й Стус. Пані Орися вважала його княжичем, бо він поводився з незвичайною гідністю і повагою. Ми листувалися навіть під час Василевого заслання, і його дорогоцінні писання збереглися в моєму архіві. Зате мої листи до нього напевно пропали.

Я привезла у 66-му Миколі Бажану із Заходу видання його поеми «Сліпці». В Союзі то була заборонена книжка, так що Бажан дуже нею тішився. Він щиро мною опікувався в Україні і хотів захистити. Якби не Бажан і Смолич, мабуть, мене би більше переслідували, а так я була в їхній тіні. Вони мене возили до Умані, де я познайомилися з Надією Суровцовою. Вона ще була тоді жвавою розмовницею, але, на жаль, не пощастило зав’язати з нею ближчого знайомства.

Про Бажана я можу сказати тільки хороше. Однак, він не був відважним героєм, і, якби була велика загроза, не думаю, що мене б захищав... Я не відчувала у ньому якоїсь трагічності, на відміну від Павла Тичини, який нікого не хотів бачити, боявся відчинити двері і дивився на всіх відвідувачів завжди крізь шпарку. Я знала, що він не захоче мене впустити – побоїться. Тичину я бачила тільки на смертному ложі. Тоді зробився великий скандал, бо я глибоко перехрестилася перед його тілом.

Я була б дуже рада, якби могла жити в Україні, але в радянський час то було неможливо. Я ж була «ворогом народу» – закордонною українкою, може, шпигункою, якоюсь Мата Гарі із засекреченим підслухувальним апаратом. Ще до 1971 року я чотири рази була в Україні. Майже щороку намагалася приїжджати. Мені випало бути посередником поміж світами, бо ж мало хто зважувався в ті роки їхати в Україну. Я була однією з перших, а з тих, які мали зв’язки з письменниками, то взагалі першою. Постійно привозила з собою багато закордонних книжок, так само намагалася вивозити з України тексти, але часом їх відбирали. На митниці колись відібрали поезії Миколи Воробйова. Самвидав перевозила без жодних конспірацій – просто у валізі. В Україні я не ховалася зі своїми думками, була відкритою з усіма, навіть із Бажаном і Смоличем. Постійно критикувала радянську архітектуру і соцреалізм у мистецтві.

У верлібрі має бути не тільки думка, але й форма. У ньому не можна сказати що-небудь і як-небудь

Першими моїми вчителями в літературі були Тарас Шевченко і народна пісня. Потім – Зеров, Рильський, Антонич і Тичина. І разом з тим – Данте, Сервантес, Ґьоте, Гомер, грецькі драматурги. У нас удома завжди були книжки, українські й закордонні. Коли ми вже жили в Німеччині, туди теж потрапляли книжки з українських видавництв на Заході. Крім того, в мене були друзі, обізнані з літературою. Один з них – Іван-Володимир Манастирський, який підписував свої твори як Ростислав Кедр. Він був добрим поетом і знавцем теорії літератури. Згадаю ще своє знайомство з двома закордонними українцями. Євген Маланюк прийшов на мій перший літературний вечір у Нью-Йорку. Він був закоханий у поезію і жінок, що можна було зрозуміти здалеку (Сміється). Листування з ним я передала до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України. Євген був бойовим націоналістом – і то було щире у ньому. Очевидно, що на жінок він не йшов з рапірою (Сміється). Ще познайомилася з Юрієм Шевельовим, коли він був редактором «Сучасності». Шевельов гарно ставився до того, що я пишу, тому до двадцятиріччя журналу надрукував на першій сторінці цілий мій цикл «Мандаля». Він також від мене випросив різні есеї про моїх бразильських друзів і місцеве мистецтво. Пізніше пан Юрій приїздив до Ріо-де-Жанейро, і я його водила по місту. І хоч то був дощовий день, я змогла йому показати старі церкви і музеї. Шевельов належав до старшої ґенерації, але міг до багатьох ровесників ставитися критично і навіть насміхатися з них. Він був дуже високо оцінюваний у Швеції, де довший час жив, і в Колюмбійському університеті у Нью-Йорку, де працював роками. Пригадую, що раз, перебуваючи з посестрою-бразилійкою на презентації моєї книжки «Казка про вершника» в Українській вільній академії наук у Нью-Йорку, ми розмовляли німецькою мовою. Шевельов тоді підійшов до нас і сказав: «Я, на жаль, німецьку забув», – але говорив він з нами знаменитою клясичною мовою!

У Нью-Йорку тоді в літературному світі, крім старших Євгена Маланюка і Богдана Кравціва, відзначались у поезіях Вадим Лесич і Василь Барка. Особливо з останнім члени Нью-Йоркської групи мали творчі контакти. Всі ми, і я це декілька разів підкреслювала, турбувалися про престиж української літератури у світі, й кожен з нас робив це на свій лад. Нью-Йоркська група не мала якогось спільного літературного маніфесту, так що кожний з її членів вирізняється своїм індивідуальним обличчям. У Нью-Йорку виходив журнал «Нові поезії», виданням якого займалися особливо Богдан Бойчук, Богдан Рубчак і Юрій Тарнавський, а інші були дописувачами. То був найвагоміший творчий літературний орган на Заході, який постійно тримав пальці на живчику нової світової літератури, з якою Україна натоді була мало знайома.

Назагал я відкидаю такі категорії, як «діяспорна література» чи «діяспорні поети». Всі ми – українська література, де б вона не творилася. Міцкевича чи Словацького ніхто з поляків не прозвав би «діяспорним поетом». Безумовно, Нью-Йоркська група має свій вплив на сучасну українську поезію, так само, як і на неї впливає поезія з України, особливо тепер, коли немає вже між нами штучних політичних кордонів.

Свій перший вірш я написала, коли мені було сім чи вісім років (Сміється). Він називався «Тополя» і був написаний, очевидно, під впливом Шевченка. Я пишу не лише верлібри. В мене є багато віршів з асонансами, є також і звичайні римовані поезії, хоча верлібр я справді люблю найбільше. Він не такий простий, як комусь може здатися. Все ж таки у ньому мусить бути якась мелодійність, якась каденція, закінчення. Грецька лірика теж до певної міри схожа на верлібр. Я написала також цілий цикл віршів клясичними сонетами – вони зібрані у книжці «Сатирикон». Погляньте – я вмію писати сонети! Це навіть легше: рима вже є, лишається тільки її чимось мудро доповнити. У верлібрі ж має бути не тільки думка, але й форма. У ньому не можна сказати що-небудь і як-небудь. Ви маєте зробити так, щоби це був усе-таки вірш, а не проза. Це досягається за допомогою музики, образу, емоції, думки. Колись у мене виникла ідея написати щось на кшталт латинських містерій у драматичній формі. Сіла – і за тиждень написала таку річ із двадцятьма сімома монологами. То буде моя наступна книжка «Ораторія». Як ви знаєте, для ораторії драматург пише текст, який пізніше опрацьовують музично. Для цієї ораторії я написала цикл коротких віршів, зовсім не особистих – про небо, вітер, ниву, ріку. Починається цей цикл так: «Музико, ти – молитва без слів». Зазвичай я знаю, як і про що напишу. У процесі щось може трохи змінитися, але найчастіше все йде за якимсь попереднім планом.

Мою прозу зараховують до течії «магічного реалізму». Не можу від цього відпекатись, бо схожі прикмети завжди в ній були. Але вони там були ще раніше від «Ста років самотности» Ґабрієля Ґарсії Маркеса. На мою думку, є якісь невидимі ниті, які єднають сучасників у спільному смаку, подібних творчих образах.

Якби я почала наслідувати сучасну українську мову, то вийшло б зовсім штучно, бо ж у дійсності я не живу в ній. Я живу в тій мові, яку ще дитиною сприйняла. Дещо в сучасній українській мене прямо дратує. Як же можна, наприклад, писати «хобі», якщо в англійській це звучить «гобі» і ми маємо літеру «г»? Для чого наслідувати росіян? «Хемінгвей» мені й через горло не проходить. І, навпаки, дехто каже «Ґьольдерлін» замість «Гьольдерлін» – це ж нелогічно. А потім – я не люблю «Афіни», бо звикла до «Атени». Або ж для чого викидати з українського правопису літеру «ґ», за яку боровся ще Антоненко-Давидович? Його статтю про цю літеру надрукувала Маргарита Малиновська, яка дуже тяжко за це постраждала від радянської влади. Це потрібна літера, бо ж навіть деякі імена неможливі без неї. Але мовні проблеми слід буде вирішувати вже після того, як Україна справді стане спокійною самостійною державою. Нині проблема інша – щоб Україна лишилася цілісною.

Я написала дещо португальською мовою, але без жодних претензій – просто заради забавки. Казала студентам писати і сама писала. Може, колись видам це окремою книжечкою. Окрім того, я перекладала свої тексти – моє «Вікно навстіж» вийшло португальською і українською. З’явилася ще більша книжка перекладів з української – «Життя/з’ява» (Vida/Miragem). Для неї я переклала три свої романи – «Каравелу», «Тотем скальних соколів» і «Коляду на Щедрий Вечір». І ще переклала свою біографічну «Мозаїку».

А взагалі в сучасній бразильській літературі, як і в українській, як і в німецькій, дуже багато такого, що не переживе цей час. Немає великих постатей у Бразилії, хоча є багато менших і талановитих – Лія Люфт, Торквато Ґонсалвес, Лея Муніз Діз, Сезар Проенса, Клявдіо Араґао...

В Україні ще є велика література. З молодих є багато цікавих імен. У Львові є гарні поетки Маріанна Кіяновська, якою захоплюється Богдан Рубчак, і Мар’яна Савка. Жадан має деякі гарні поезії. Дуже люблю його вірш «Контрабанда», який я переклала на португальську. На мою думку, це своєрідний шедевр, написаний з іронією і тонким гумором, що нагадують стиль Брехта. Оксана Забужко теж талановита, більше навіть як науковець, ніж поет чи письменник. Її книга про Лесю Українку дуже розумна, але я би в ній не давала особистих ноток. Те, що ми маємо проти когось, ліпше полагодити між собою і не виставляти на загальне осмішення. Андрухович має також гарні поезії, але деякі його речі занадто задзьорчисті, написані, щоб épater le bourgеois, але ж сьогодні ніхто вже не переймається всякими аномаліями. Цікавий Мойсей Фішбейн. У нього прекрасні переклади, а ще він цікавий лінгвістично – не засмічує мови і поезії.

Література повинна приносити читачеві відчуття краси. Це має бути щось надзвичайне, одухотворене, високе, дорогоцінне. Красу можна розуміти по-різному. Часом краса створюється некрасивими елементами. Еміль Золя не писав про красиве, але то – справжні твори. Треба намагатися не оплюгавлювати літературу. Деякі письменники думають, що вони конечно будуть оригінальними, якщо напишуть останнє свинство. Однак то речі, які не переживуть час. Від поезії і творчості слід вимагати як не вічності, то принаймні довголіття.

Раніше в мене не було часу на творчість. Мені потрібно було заробляти на життя. Тепер я вільна і можу нарешті писати, тож хочу використати цей час для своїх думок та ідей. Може, я теж колись випишусь. Бачте, великий поет Ігор Калинець більше не пише і говорить, що давно виписався. Однак він усе ж залишив велику спадщину після себе. До певної міри я амбітна у своїй праці. Хочу написати щось, що мені самій подобається. Але не маю жодної потреби вдихати якісь фіміями. Хочу щирості, справжньої дружби, а не якогось вихваляння. Не люблю сидіти на престолі, волію сидіти на камені.

Всі ми на Заході відчуваємо себе такими вічними євреями, які ніде не мають свого притулку

Я багато мандрувала. Двадцять років тому за сто п’ятдесят долярів об’їздила всю Південну Америку. Виходила з літака, сідала в таксі і питалася, де може жінка зупинитися сама. Після ранкової кави йшла на цілий день гуляти містом: оглядала старі церкви, музеї, базари, дивилася, як люди живуть, сідала десь на камені і смакувала якусь тортилью, куплену на ринку. В Европі я побувала в усіх країнах, окрім балтійських. У Норвегії була на Міжнародній конференції ПЕН-клубу як репрезентантка Бразилії, лише уявіть собі! (Сміється). Відвідала деякі африканські країни, але з Азії практично нічого не знаю, крім азіятської частини Туреччини. І в Австралії не побувала. Найближча мені Греція. Я знаю старовинну грецьку культуру, але, коли я намагалася заговорити у Греції, виходило дуже смішно – я говорила мовою Гомера (Сміється).

Престиж жінки на Заході дуже зростає, хоча в мусульманських країнах її роль усе одно понижена – на неї там дивляться, як на щось потрібне: вівцю чи верблюда. Але все це зміниться. Погляньте, скільки жінок тепер є президентами. У Бразилії президент – жінка, і перед виборами ми мали трьох кандидатів, серед яких знову дві жінки. Я вважаю, що чоловіки втрачають ґрунт під ногами, бо менше стараються і занадто певні самих себе. Тоді, як я бачу серед своїх студентів, найкращі місця здобувають саме дівчата. Вони пильніші і скромніші. Але феміністичний рух, на мій погляд, – це абсолютна дурниця. Світ побудований з чоловіків і жінок, тож не треба відразу ставити жінку на перше місце. У моїй родині того не було. Коли під час війни ми не мали служниці, батько замикався у лазниці і прав білизну з цілого дому, бо не хотів, щоб це робила мама. Чоловіки і жінки мають поділитися працею і обов’язками.

У кожної людини особисте життя дуже індивідуальне. Я ніколи не любила про це розповідати в інтерв’ю. Така Господня рука, що в моєму житті всі люди, які для мене багато важили, були мені недоступними, а ті, які мною цікавилися, не цікавили мене (Сміється). Закохувалася я рідкісно, ніколи у бразильців і не конче в українців. Раз я була закохана у свого товариша в університеті – скрипаля, але він був заручений... Усе це описано в моїй автобіографічній повісті «Духи і дервіші». Очевидно, я шкодую, що не створила сім’ї і що не маю дітей. Я їх дуже люблю, і з молоддю в мене надзвичайно гарні стосунки. А тепер я не маю навіть часу для дітей. Знаєте, деякі матері носяться з дітьми, а я – з книжками (Сміється).

В дитинстві я відчувала себе вдома, коли була в Кутах. Потім протягом життя вже була паломником. Напевно, нині я закорінена в Ріо-де-Жанейро. Всі ми на Заході відчуваємо себе такими вічними євреями, які ніде не мають свого притулку. В Україні мені теж часто здається, що я тут чужа, бо багато мені тут таки нерідного. Передовсім російська мова, якої я не знаю. Тут мені також не подобається розсвареність українського народу, сучасна архітектура, страшний егоїзм – коли все робиться задля своєї кишені. Не люблю українського лінивства. За Майданом я стежила з кривавим серцем. Під одним оглядом, то були дуже позитивні події – ті жертви можуть допомогти зробити український народ цільнішим. Але треба викорінити з нашого суспільства оце захланство, страшне самолюбство, нечесність, хабарництво, матеріяльну хіть, яку ми дістали від Радянського Союзу, бо раніше українці були високоморальними людьми. Навіть за польських часів, як я собі пригадую, ніхто б не посмів щось нечесно взяти, що належить народові. Так що перемогу слід шукати не так у політичних, як у моральних справах.