Іван Малкович


Суботнього ранку Іван Малкович забирає нас на в’їзді до Софіївської Борщагівки, де вже вісім років живе з родиною. На своєму подвір’ї він робить нам коротку екскурсію, з утіхою господаря показуючи незвичайну грушу з квадратною кроною і сливу, з якої торік зібрали кілька десятків відер плодів. Далі – тенісний корт, на якому Малковичі влаштовують дружні турніри «Вілла-Ярина Open». Згодом у будинку ми побачимо і стіл для пінг-понгу – Іван Малкович затятий поціновувач обох видів спорту, причому грати старається лише із вправними суперниками. Ще нам показують невеличку круглу клумбу, «розрізану» доріжками, як торт, яку Малкович жартома називає своїми шістьма гектарами. На подвір’ї і в самому будинку все дбайливо зроблено і ретельно продумано. Те ж саме можна сказати і про книжки, які ось уже більше двадцяти років видає видавництво Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», і про поезію пана Івана, який, як часто сам заявляє, все життя пише одну й ту саму книжку, часто редагуючи і свої старі вірші.

Перед інтерв’ю Іван Малкович пригощає нас власноруч звареною кавою з улюбленими цукерками «Корівка» і зізнається, що куховарить він двічі на рік, коли готує «соборну кутю о семи медах» на Різдво і на другий Святий вечір перед Йорданом.

Потому ми спілкуємося близько трьох годин. Після розмови поет і видавець показує найцінніші книжки в його бібліотеці і ділиться планами видати збірки поетів «Празької школи». І вже коли ми їдемо дорогою назад, Малкович згадує, що не розповів про свою роботу у видавництві «Молодь» і те, як ще до «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ» йому вдалося видати збірки Тараса Мельничука, Олега Лишеги і добірку Мирослава Кушніра. Безперечно, Іван Малкович – один з тих, завдяки кому зберігається тяглість в українськй літературі. Як поета його свого часу підтримали Павличко, Костенко і Кочур, як видавець він видавав Нестайка, Костенко, Вінграновського, Шевчука. Бути таким зв’язковим між поколіннями йому допомагає не лише літературний талант. Хтось каже, що Малковичу слід би було стати дипломатом, інші вважають, що він передовсім вроджений бізнесмен, щоправда, з бездоганним книжковим смаком, комусь довелося зіткнутися з його надмірною прискіпливістю і вимогливістю. Сам же він переконує, що в житті найважливіше – не зраджувати те, у що віриш, і вміти бути вдячним.

За моїми віршами можна простежити, як я віддалявся від рідних ландшафтів

У сучасної людини робочий графік приблизно однаковий. У мене, може, трошки кращий, бо я не мушу квапитися, щоб прийти на роботу на дев’яту. Я приходжу пізніше, а можу й узагалі не прийти і керувати процесом з дому. Але оскільки я виконую у видавництві дуже багато ролей, то мушу бути на роботі. Я ж і редактор, і трохи коректор (бо не можу довірити внесення коректорських правок комусь іншому), і працюю з авторами, і папір вибираю, і веду перемовини з фабриками, і незрідка ночую в друкарнях. Але бути весь час на роботі небезпечно: я там дуже доступний, і в мене всі розкрадають мій час. З кожним роком це відчуття стає все драматичнішим. Люди приходять хороші, приємні, я радий їх бачити, але їх багато! Один, два, три – поспілкувалися, а за той час я повинен був багато чого зробити. Проблема часу полягає в тому, що ти маєш усе встигнути, а разом з тим – не квапитися, не бігати в милі і знаходити час для того, щоб покосити траву чи листя згребти – я люблю поратися на подвір’ї і щоб усе було чистенько.

Я виростав у дуже поетичній атмосфері передовсім завдяки моєму дядькові – історику Петру Арсеничу, який викладав разом з дисидентом Валентином Морозом в Івано-Франківському педінституті. Потім їх вигнали звідти, а Мороза посадили. Після першого ув’язнення він із сім’єю іноді відпочивав у нас у Березові, де дядько збирав на літні вакації добірне товариство мислячих українських людей – науковців, медиків, художників. Мій дідо, Іван Арсенич, знаменитий місцевий грибар, водив їх у ліс. Він сам швидко вибігав на скелясту гору, а потім іншим подавав палиці, щоб усіх витягати... Це було надзвичайно весело, і я, десятирічний, навіть не здогадувався, що долі більшості з цих веселих і життєрадісних людей висіли на волосинці – хтось уже відсидів, когось вигнали з роботи. Окрім того, протягом тридцяти років до нас приїжджала родина професора Фьодора Ґоловачова з Ленінграда. З ними ми грали в бадмінтон – звідтоді я цю гру дуже полюбив. Бо так ми вдома грали в футбол або хокей узимку. Ми з моїм сусідом загачували щозими наш потічок – і отримували великий хокейний майданчик, на якому стара вигнута верба утворювала ідеальні ворота. Той дивовижний край і чудове оточення спонукали до творчості.

У Києві я живу вже більше ніж дві третини життя. За моїми віршами можна простежити, як я віддалявся від рідних ландшафтів. Перша моя книжка ще глибоко закорінена в Карпати. У другій збірці «Ключ» є березівський відгомін, але мені вже тоді було важливим не місце, з якого я дивився на світ, а те, як я на нього дивлюся, кого там бачу і що відчуваю. На відміну від поезії, мої естетичні вподобання не змінилися. Я досі люблю, щоб у хаті були якісь кахлі з народними орнаментами і наївні малюнки. Люблю колядувати на Різдво і влаштовувати забави з перевдяганням на Меланку. Я люблю, щоб усе більше людей дізнавалося і прилучалося до цих традицій. Феномен Новоросії і Росії полягає в тому, що в них усі свята однакові.

Що Новий рік, що Перше травня, що Різдво – сіли, випили, впали чи втрималися. А у нас кожне давнє свято – не подібне на інші. На Різдво ти ходиш колядувати і до найвищої хати, і до найнижчої. Ти втомлюєшся, вас пригощають скрізь, але всі пам’ятають, що головне – не причащання, а коляда.

На Меланку перед школою я встигав оббігти багато хат із повними кишенями пшениці. Я знав таке дуже гарне віншування, а це важливо – знати добру коляду і мати добру пшеницю. Чим більше людям сподобається твій виступ, тим більшу матимеш винагороду, а отже, зможеш купити собі, скажімо, гарні лижви. В мене є вірш про маленького колядника: «Солодка, мов кутя, колядка // сніги вселюдські розсуває... // У роті тане шоколадка, // в сердечко віра прибуває». Шляхи віри невідомі – в єство дитини вона може зайти і через шоколадку. А на Великдень довкола церкви ми водили вербову, співали «Ходить жук по жуках» – про такі звичаї нині можна прочитати хіба в історичних журналах, бо багато років усе це заливалося інформаційним бетоном з боку Росії.

Слухаючи Мельничука, я раптом справді починав бачити, що у стіні є двері, за якими інший світ

Сподіваюся, ні на чиїх плечах у літературі я не стою, бо тим моїм попередникам це муляло б, а я не люблю людям заважати. Протягом життя в мене було багато важливих поетів, але відкрив мені справжні поетичні двері Тарас Мельничук. Я був студентом, коли він уперше гостював у мого дядька в Івано-Франківську після в’язниці. Петро Арсенич лишав нас самих. Я пам’ятаю, як ми сиділи на кухні і Тарас учив мене розуміти образи. «Ось цей чайник, як султан, бо у нього є чалма, – казав Тарас, знімаючи накривку з чайника. – А заварка – це як його бундючність, пиха. А телефон старий схожий на козака чи тореро, який, поранений, лежить упоперек на коні». Слухаючи його, я раптом справді починав бачити, що у стіні є двері, за якими інший світ. Тарас говорив зі мною, як з рівним. У мене збереглися рукописи з його величезними знаками оклику біля моїх віршів, які йому сподобалися. Він більше наголошував на тому, що було добре. Потім Тараса посадили вдруге...

В мережі є відео, де він виступає в палаці «Україна» під час вручення Шевченківської премії 1992 року. Тарас тоді почав свій виступ словами: «Встати! Суд іде», – це він оповідав, як ішов суд над ним і як відомі письменники тоді боялися за нього заступитися, а молоді студенти, серед яких був і я, продовжували йому писати листи в тюрму. В моїй першій збірці «Білий камінь» є один секретний вірш із присвятою Т. М. – Тарасові Мельничуку. Тоді ж ім’я його написати було неможливо. У вірші частково передана наша з ним розмова про поезію. І там присутня його образність. «Ти лиш кивни і надпливе до тебе // із профілем туриним білий камінь». Я віддячував Тарасові, бо «білий камінь» – це його образ, хоча я навіть не знаю, чи сам він коли-небудь його використовував. Насправді я хотів цю книжку назвати «Ангелик у яферах». «Яфери» – то «афини», «чорниці». Але «ангелик» у ті часи був не друкабельний.

Кілька років ми з Герасим’юком і Римаруком ходили трійцею. Я був наймолодший, а наймолодшому найважче, бо змієві зеленому я не дуже молився, тож мені переважно випадала у прямому сенсі важка ноша – довелося перенести на собі кілька поетичних тонн (Сміється). Але найголовніше – ми читали один одному нові вірші, і було оте відчуття захоплення чужими текстами і бажання, щоб твої вірші теж сподобалися. Це було таке гарне творче змагання. Збиралися ми зазвичай на п’ятачку біля оперного чи в кафе на бульварі Шевченка, поруч із «неудобозабиваємим» пам’ятником Леніну. Ігор Римарук працював тоді в газеті «Вісті з України» – виданні для українців діаспори. Його редакція була в тому будинку, де нині товариство «Україна-Світ». Ми до нього теж заходили і звідти вже йшли на каву чи на чарку.

Наші перші творчі вечори почалися, напевно, 1985 року. В нас усіх трьох тоді вже вийшли дебютні збірки. І перший наш виступ (здається, він мав назву «Січневі пелюстки») був у Молодому театрі Танюка. З нами ще виступали Микола Воробйов і Віктор Кордун. Ми й раніше десь виступали – у Спілці, в Будинку творчості в Ірпені, у школах та інститутах, – але такого, щоб це було у великому залі, з квитками, ще не було. Десь тоді ж у книгарні «Поезія» по кілька разів на тиждень, а надто у п’ятницю, відбувалися презентації нових поетичних книжок. Там був ще такий передпокій, в якому виставлялися художники, а в другій – великій – залі продавалася лише поезія. Тепер такого не може бути. А потім ще були наші голосні три вечори у Спілці письменників. На них приходили Драч, Брюховецький, Дзюба, Дончик – увесь іконостас класиків.

Знання того, як народжуються мої вірші, нікому не допоможе, бо в кожного цей процес відбувається по-своєму. Поетичний образ може прийти, коли я щось читаю чи почую якусь фразу. А буває, що прочитаю в чужій книжці зовсім не те, що там написано, і тоді з’являється якийсь власний образ. Так народився рядок «вуличка похитувала трамваєм» у вірші «Ще одна осінь». Багато віршів я позачинав, а тепер довго закінчую. І коли ти занадто довго затягуєш, нічого не вдається. Приходять вірші і серед ночі, а ти не запишеш і тоді шкодуєш, але згадати вже нічого не можеш. Якісь вірші виношуєш, виношуєш, а тоді мусиш себе вмовити, що це не так і примітивно і, може, варто їх записати. Іноді я себе вмовляю. Так вдалося записати вірш «люблю тебе впізнавати // на всіх картах світу». Я мусив із собою домовитися – ну, запиши хоча б цей! Але, як правило, лишають вірші в собі, так ніколи й не записавши їх. Наприкінці 90-х мені іноді здавалося, що в такий непоетичний час це чесніше.

Я заздрю тим людям, які легко роблять книжки

Дорога до добрих книжок дуже тяжка. Я заздрю тим людям, які легко роблять книжки. Потім дивишся: ніби й модні, з манливими обкладинками, але всередині бозна-що. Я ж у роботі дуже прикрий і в’їдливий. Я мучу себе, по сто разів усе переробляю. Тільки в четвертому виданні книжки можу вже нічого не міняти. А ось у трьох перших сто відсотків буду щось вдосконалювати (іноді несвідомо й погіршувати). А ще як кілька людей скаже, що от у тому варіанті було так гарно, а тепер – гірше, я тоді починаю думати: «О-о, треба міняти». А тоді хтось обов’язково скаже, що було краще саме тоді. Це божевілля. Вже давав собі слово нікого не слухати, але не виходить.

Найкращий момент мого життя наприкінці 80-х – це фестиваль «Червона рута». Ми, організатори, навіть не сподівалися, що буде такий результат, таке потужне відчуття культурного спротиву. Я пам’ятаю, на фінальному концерті в Чернівцях, на якому було дуже багато міліції, Василь Жданкін почав свій виступ зі слів про осінь, мовляв, «дні стали коротшими, а міліцейські кийки – довшими», а потім заспівав «Ще не вмерла Україна». Але, оскільки тоді наш гімн ще ніде не виконували, Василь почав співати його на мотив козацької пісні. Едуард Драч і Віктор Морозов вийшли на сцену і спробували навести Жданкіна на правильну мелодію, але то було непросто, бо ж у Василя така голосюра, такі потужні міхи, тому на правильну мелодію вони втрьох втрапили вже аж на приспіві (Сміється). На тому концерті виступали рок-колективи («Брати Гадюкіни», «Кому вниз», Сестричка Віка, «Зимовий сад», «ВВ»), а ведучим був Сергій Архипчук. І того ж дня з Політбюро вивели Щербицького.

Сергій про це сповістив так: «Щойно впав останній динозавр комуністичної системи!» – хоч Щербицький ще керував Україною. То були такі перші подихи свободи. «Червона рута» стала одним з тих ядер, які ламали радянську стіну. Перші прапори, запальнички, молодь у національних строях, концерти в різних містах, люди вставали під час виконання Андрієм Середою «Суботова»... Напевно, незалежна Україна постала б і без цього фестивалю, але «Червона рута» пришвидшила процеси. Пригадую, як рано-вранці після нічного засідання журі мене, як наймолодшого «журівця», відправили виступати на радіо, і я там сказав: «Українці, ми врятовані – у нас є чудова музика!»

Я розумію, що час найвищого злету людства вже, мабуть, проминув, хоч це й не означає, що він не настане знову. Я дуже уважно стежу за різними космічними програмами і бачу, що нині в цій царині, на жаль, загублено багато попередніх відкриттів. Я розумію, що всі сучасні ґаджети – це підготовка людей до чогось більшого, до нової сторінки людської цивілізації. В майбутньому ми не зможемо перевезти на найближчу планету наші бібліотеки, нам навіть у Токіо чи у Нью-Йорк це складно зробити. Але ми зможемо забрати з собою різні електронні носії з нашими улюбленими книжками і музикою. «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» зробила одну з найкращих інтерактивних книжок у світі – «Снігову Королеву», яка навіть в Японії майже два місяці була на першому місці за продажами. Мені сумно залишатися у старій вузькоколійці. Мені це нецікаво. Не хочу відставати від цього часу, але й не хочу під нього підроблятися.

Повну версію інтерв’ю читайте в «RECвізитах. Антології письменницьких голосів» (Книзі ІІ).