Анатолій Дімаров


Я приходила в цю затишну квартиру, «оздоблену» рідкісними каменями і книжками, двічі. Вперше – 2008 року, коли спеціально приїхала до Києва, щоби поговорити з людиною, життя якої вмістило в собі майже всі найпереламніші події в історії України ХХ століття. Тоді ми спілкувалися близько чотирьох годин, Дімаров багато жартував і раз по раз говорив мені, тоді ще двадцятилітній, що всі наші розмірковування про історію, політику і навіть літературу – мізерні і несуттєві, бо все це відійде, лишаться ж наші стосунки, почуття і найважливіше – сім’я. Улюблений дімаровський жанр – сільські, міські й містечкові історії, в центрі яких життя звичайних родин, позбавлене ідеологічних, партійних і соцреалістичних нашарувань, – виокремлював письменника з-посеред інших радянських авторів, а разом з тим дозволив йому лишитися в українській літературі і в новітні часи.

Про свою сім’ю Анатолій Дімаров дуже детально написав в одній з найкращих українських мемуарних книжок «Прожити й розповісти». Найбільша значимість цього двотомника – в його правдивості, відсутності будь-яких масок і бажання щось прикрасити чи переписати. Нині я думаю, що це видання мало стати прикладом для багатьох його колег. Дімаров був переконаний, що, коли «хочеш інших засуджувати – суди в першу чергу себе». Після цієї сповіді письменнику вже не потрібно було боятися якихось викривальних запитань і суду історії, ось чому він не витворював навколо себе жодних бар’єрів – з ним завжди можна було про все поговорити і пожартувати. Почуття гумору – це таки найзнаменитіша дімаровська риса. Коли я прийшла до нього на інтерв’ю вдруге – через п’ять років, – я була вражена, наскільки він змінився, але жартував Анатолій Андрійович так само охоче, називаючи мене за звичаєм, як і всіх, до кого прихильно ставився, то «малим стервом», то «паразіткою». Незмінно поруч з ним була його дружина Євдокія Несторівна, яка щось підказувала чоловікові, нагадувала, десь зупиняла, десь доповнювала. За більш ніж шістдесят спільних років життя вони стали настільки одним цілим, що їх неможливо було сприймати нарізно. Я двічі запитувала Анатолія Андрійовича, чи не здається йому, що його сьогодні забули. Він запевняв, що – ні: молоді автори надсилали звідусюди рукописи, у 2000-х чи не щороку виходили перевидання його творів, а 2012-го Дімарова згадали всі медіа у зв’язку з відмовою від ордена Ярослава Мудрого IV ступеня (о, цей прекрасний дімаровський «відбиток пальця правої руки» наприкінці відмовної заяви!). Нічого не змінюється: увага влади завжди поверхова, а журналістська – спровокована інформаційними приводами й популярними іменами. Про те ж саме я думала і під час прощання з Анатолієм Андрійовичем у столичному Будинку письменників 29 червня 2014-го, слухаючи формальні виступи і високі слова про значення Дімарова для нашої літератури. Думала про те, що весь цей час поруч з нами жив добрий, відданий, люблячий, чесний і самокритичний мудрець, який справді мав що сказати нам про нас самих і країну, в якій ми живемо.

Багато втратила наша цивілізація від того, що старі й молоді більше не живуть разом

Я завжди вставав о п’ятій ранку і до дев’ятої-десятої працював. То був мій час, коли мене ніхто не тривожив. А потім починалися дзвінки і сімейне, службове життя. Однією лише літературою я не жив. То газета, то видавництва, то мандри... Вже не роблю зранку зарядку, а раніше завжди робив, обтирався снігом з ніг до голови, потім приймав контрастний душ. А так у мене ще гени хороші, моя мама до вісімдесяти семи дожила. Тепер уже зранку не пишу. Можу щось почитати, а далі йду кашу варити. Потім на базар можу сходити. В жінки ж, навпаки, вся робота після сьомої вечора. Вона все любить робити спокійно, поважно. А я ж як метеор. Що я вам скажу: найцінніше в моїй квартирі – моя дружина. Що ви – шістдесят років мене витримати! Ви б од мене тікали і труси б загубили по дорозі, а вона витримала.

Правда, що все погіршується. Не знаю, до чого ми прийдемо через оту систему, яка обплутала весь світ. Модна музика сучасна мене моментально втомлює. Класичну любив. Як картина хороша, вона теж настрій створює певний. У кіно залюбки ходив, не пропускали з Дусею жодного нового фільму. Не любив театри, бо завідував у газеті відділом культури і шкіл: про кожну нову постановку треба було тоді писати, артистки добивалися моєї уваги. А старі англійські фільми – це ж здуріти можна! «Тітка Чарлея» – це було щось. Бачу також: що далі, то більше беззаконня. Усім щось присвоюють, усіх розоряють, до ручки доводять.

Жарт такий є. Діда запитують: «Діду, як ви життя прожили?» – «Та як прожив? В одні двері ввійшов, у другі вийшов». Це і про мене. Шкодую тепер, що мало написав. А з другого боку – і не шкодую, бо якби написав більше, строчкогонством уже б займався. Шкодую, що пізно в гори пішов.

За що так любив камені? Дорогоцінні обминав, бо то великі гроші, а за радянської влади взагалі за таке тюрма і надовго. Я любив агати – подивіться, яка краса, який малюнок вони в собі приховують! Кремінь он валявся в майстерні довго, думав уже викидати, вирішив розрізати – а там лик Богоматері. 2008 року Міністерство геології Росії видало збірник спогадів «Геологи вспоминают: Геология – жизнь моя». Дивлюся – Дімаров, «Вершини», «хроніка подій і людей». Надрукували російською мовою мою повістину. Я працював з геологами на висоті п’ять-сім тисяч метрів. Усі гори Союзу обходив. Карпати, Крим – то не гори. Так... підмурки. У «Вершинах» я якраз і описав долину, що знаходиться на висоті чотирьох з половиною тисяч метрів. Наші гори проти того – дитячі умови.

З невідомих вам талантів моїх згадаю ще, що завжди гарно брехав. Знаєте, скільки разів жінку обдурював? Пішла якось чутка, що треба буде платити податок за бездітність. Так я дружині й кажу: «Там прийшло таке роз’яснення, що коли в кого одна дитина, то треба платити вдвічі більше, бо дві має бути». Ну, а жінка й погоджується: будемо платити – нічого не вдієш. Так років десять я за бездітність і сплачував – на чарку вистачало (Сміється).

Сьогодні є різні погляди на сім’ю. Хтось виховує дітей, як японці, даючи їм з ранніх літ повну волю. І виростають хороші люди, але ж ментальність у них інша! Я вважаю, що основне у вихованні дітей – це приклад батьків. Для мене таким взірцем стала мама. Від неї навчився ставитися до жінки як до особистості, яку ніколи не можна ображати. Як не злився, але жінкам ніколи боляче не робив. Жінка – це берегиня сім’ї. Не дивно, що жінка мудріше обирає супутника життя, вона бачить більше, ніж чоловік. О, я добре знаюся на жіночих позирках! Наче й не дивиться, а роздягла тебе до підштаників! Візьміть часи Запорозької Січі. Жінки ж вели господарство. Легко було Тарасові Бульбі на Січі, а потягав би він плуга! Жінки тепер набагато рішучіші, ніж чоловіки. Не тільки в літературі, а й у політиці. Початки цього, може, ще у 30-х, у часах колективізації: коли треба було протестувати, саме жінки йшли наперед. Інша тенденція – в сучасних молодиків теж виявляються жіночі риси – в одязі, поведінці. Скоро вони домогосподарками стануть. Література дуже реагує на життя, яке її живить. Через те жіночий рух не обійшов і письменниць, які сьогодні вириваються на передній план. Чоловік ніколи б не зумів так спалахнути, горіти від зради, від горя, як жінка. Тільки рвучи серце і стікаючи кров’ю, можна написати геніальні речі.

Велика наука у шлюбі – вміти прощати одне одного. Ми з дружиною навчилися цього. Бувало погриземося до смерті, а потім раптом думаєш:

«А чого ми посварилися?» Так що не носіть каміння за пазухою і будете жити довго й щасливо – навіть у сварках. І в чоловіків, і в жінок мозок із двох половинок складається. От тільки в чоловіків ці дві половинки радяться між собою, а в жінок – сваряться. Кожному треба усвідомити, що в житті трагічне переплітається з комічним. Я не розумію, що тут принизливого, якщо чоловік підлогу коли-небудь помиє, чи посуд, чи сніданок приготує. Це ж сім’я. Хоча, я вам скажу, з таким чортом, як жінка, теж жити непросто (Сміється).

Євдокія – друга моя дружина. Ви знаєте, це страшне – зіткнутися з людиною з іншого світу, з іншим ставленням до світу... Я, слава Богу, швидко й рішуче порвав з першою дружиною. А коли секретар ЦК з ідеології Маланчук... ви уже такого й не пам’ятаєте, але було таке стерво, ненависник усього українського! Отож коли мене почали розпинати за роман «І будуть люди» – аж до Генерального прокурора СРСР, – коли мене оголосили «антирадянщиком», Маланчук сказав одну-єдину фразу: «Хай Дімаров походить у чорному тілі». Ходив п’ять років, викинули з усіх планів, не давали навіть закритих рецензій писати – хоч бери мітлу й іди у двірники. П’ять років жив на зарплату жінки, а вона жодного слова мені не сказала! В сім’ї до всього слід ставитися з гумором. Ми теж, буває, гавкнемо одне на одного – і забули за п’ять хвилин. Ми ж одне одному найближчі люди. Сім’ї дітей віддаляються, бо в них інше життя. Кохання минає, та з’являється потреба одне в одному. Дуже великого терпіння треба, щоб побудувати сімейне щастя.

Діти завжди розумніші за своїх батьків. Хоча дітей тепер розбещує хвороба грошей. Вони стають циніками, їм до всього байдуже. Дуже багато втратила наша цивілізація від того, що старі й молоді більше не живуть разом. Бо ж раніше в основному старі займалися вихованням дітей. Моя мама нас не балувала. Я був шкодливим: якби зібрати всі віники, які вона на мені побила, їх би вистачило пів-Києва замести. Ось жінка свідок, що колись повело мене щось не туди, і мама тоді сказала мені із притиском: «Толічка!» – і мені, вісімдесятилітньому Толіку, заціпило (Сміється). Мій син не захотів з нами жити. Може, має рацію. Я б з ними жив. У них своє бачення життя, але я радію, що вони не виросли циніками і не стали письменниками. І син, і онук – технарі.

Усі писали на виробничу тематику, а я – про сім’ю і виховання дітей

Писання ніколи не давалося мені легко. Після 90-го, коли вже не було цензури і ніхто мене не шматував, я написав двотомник спогадів «Прожити і розповісти». Ненавиджу мемуари, де автор розумніший за себе тодішнього. В мене ж – сповідь перед Богом. Коли вперше зачитав Михайлові Слабошпицькому уривок з твору, він сказав: «Та ви ж себе такою падлюкою показуєте!» А я ж таким і був тоді! В тюрму нікого не садив, не катував, але був Геббельсом у газеті. Ми ж виправдовували й оспівували тих, хто вішав! Нам простити цього ніколи не можна.

А про життя після сімдесяти вже більше не писав. Що писати? Я виписався, як то кажуть. Цензурна молотарка випила з мене багато сил. Весь час себе почував, як отой вовк, оточений червоними прапорцями: туди не стрибни, туди не піди. На той час настільки насобачився, що сам уже знав, де ті прапорці обійти, та, зрештою, з рушницею за нами вже ніхто й не бігав. За мною – цілий цвинтар нездійснених намірів, сюжетів, книжок... Романи мої виходили порізані, з безглуздостями всякими. Тепер, слава Богу, відновив я все, так що можу помирати зі спокійною совістю: те, що хотів сказати, дійде до свого читача.

Років п’ять уже майже нічого не пишу. Всі теми, які мене цікавлять, вичерпав, а повторюватися в письмі, сіяти словесну полову мені не хочеться. Мої друзі-письменники правильно помітили, що я дуже давно відмовився від усіх оцих зовнішніх описів «то була молода людина, сорок років, блондин»... Завжди хотів, щоб читач побачив мого героя, наче він справді сам із живою людиною зустрівся. Зовнішність має проявитися в діях. Останні п’ятнадцять років я працював над дуже короткими речами – такими новелетами. Вони ввійшли до книжок «Зблиски» і «Божа кара», хоча там їх названо етюдами. Якщо письменник хоче написати геніальну річ, він має прагнути, по-перше, щоб у його тексті не було жодного зайвого слова, і, по-друге, щоб жодне слово в тексті не можна було переставити, бо інакше – втратиться його цінність. Найкращий приклад – анекдот: чотири-п’ять фраз, а все є – початок, розвиток сюжету і закінчення-вибух.

Я став членом Спілки як поет. Через мої вірші в мене закохувалися вчительки молоденькі. Працював зі мною в редакції ще один журналіст, схожий на мене. Вирішив він виступати в школах і рекомендуватися Дімаровим. Дійшло до того, що приходить одна молоденька вчителька до нашого редактора і каже, що Дімаров пообіцяв з нею одружитися, призначив весілля і не явився (Сміється).

Я як поет не відбувся – і слава Богу. Ось Дуся сама перерила мої папери, відібрала вірші і видала за свій рахунок і без мого дозволу книжечку моїх поезій «На війні і по війні». Але прозу писати набагато важче: це треба щодня як проклятому працювати, мучитися над словом. У речення кожного м’язи повинні бути такі, як у Кличка. А головне – письменник має вже першою фразою спіймати читача на гачок.

Коли я починав писати, майже ніколи наперед не знав, чим усе закінчиться, як поведуть себе герої, житимуть вони чи повмирають наприкінці. Але над першою фразою іноді сидів і мучився і місяць, і два, і три. Бо саме вона вела мене далі. Перша фраза – як ключик від замка. «Хто б міг подумати, що Тетяна Світлична отак вийде заміж?» – перше речення з «І будуть люди». Хоча довірливий читач відповідь дізнався десь на двохсотій сторінці (Сміється). «Молитва по Марії» – твір, над яким я мучився років чотири. А зараз мені здається, що й від самого свого народження. Дуже довго все обдумую.

Ось моя остання на сьогодні книжка. Вона про жінок, я присвятив її своїй дружині, «з якою хоч і важко, зате весело». Редакторка, яка складала книжку, хотіла назвати «Жіноча душа», а я відчув – щось не те. «Душа жіноча»! О, і всі слова на місці. Взагалі страшно не люблю, коли наперед пророкують, що от він стане таким і таким, а тут редакторка не втрималась і написала: «Анатолій Дімаров – письменник для всіх народів і на всі часи». Ну, слухайте – таке написати! Час – великий рецензент і оцінювач, не робіть за нього його роботу! Скількох ми підносили до небес, а тепер навіть соромимося згадувати. Ідіотизм це, не можна так писати про живих людей. Тому я замалював цей рядок.

Мені ніколи не доводилося ритися у словниках, бо в мені це відчуття мови, життя українського жило з народження. Слова, які я мав би забути, зринали самі. От хоча б слово «бендявся» – яке ж соковите! Або в Мохначі (хутір у Чорнобаївському районі Черкаської області. Після того, як Анатолія Дімарова перестали друкувати, він придбав тут хату. – Авт.) сусідка Галя, коли їй треба було з чимось допомогти, кричала через паркан: «Анатолій Андрійович, гуляйте до мене» (сплескує піднесено в долоні. – Авт.). Тупоголовий редактор виправив це на «ходіть до мене». Цікаві слова й ідеї теж ніколи не занотовував. Завжди вірив: те, що підкаже інтуїція, буде найвдалішим. Коли під час роботи я знаходив слова і фрази, яких, здається, ніколи не знав і не чув, почувався найщасливішою людиною. Але потім минав тиждень-другий, я задумував якусь нову річ, а та попередня меркла, меркла...

Я ніколи нічого не досліджував для своїх творів. В архіви не ходив, очевидців не шукав. Брав усе від життя, хоч, може, я й не дуже розумний, але з пальця нічого не висмоктував. Те, що зворушувало в житті, те й описував. Писав так, як умів, нікого не наслідував. Ось зараз я бачу, що багато хто наслідує мене, намагається коротенькі речі писати. Я дуже вірю в інтуїцію, навіювання, але воно виникає після тяжкої каторжної праці. За запитання про високу мету літератури я б вас повісив догори ногами. Яка висока мета? Школа життя, інженери людських душ – все це, пробачте, така дурня. Людина пише лише для того, щоб хтось те писання прочитав і йому цікавіше жити стало. Навчити чогось свого читача я ніколи не зможу.

Були в мене в житті творчі перерви. Мені набридав мій стиль: міг так написати сто томів, наперед знаючи, як вестиму сюжет далі. Спершу мене захоплювала сімейна тематика, потім про війну писав... Таке завжди читатимуть: тут не треба філологічної освіти, щоб бути суддею. Вдячна тематика. Захотілося вагомішого. П’ятнадцять років працював над двома книжками – «І будуть люди» та «Біль і гнів». Далі писати у цьому стилі життєвого реалізму вже було нецікаво. Років два мучився... Мав матеріал, але для нього потрібна інша форма... З роками, звісно, й голова не та, але письменницька фантазія – річ дивовижна! Іноді тобі начебто хтось нашіптує, що писати далі. Оте нашептане, яке примушує зриватися вночі й писати, найбільш життєвим і вражаючим здається.

Мене не раз плескали по плечу із заздрісними вигуками: о, ти багатий, наклади великі! Наклади й справді були більше як сто тисяч – лише уявіть це нині! Я брався за теми, офіційно майже заборонені, бо ж усі писали на виробничу тематику, а я – про сім’ю і виховання дітей. Наприклад, повість

«Ідол», яку читали українською навіть у Москві. Я весь час прагнув зробити з читача співавтора, щоб він теж увійшов у мою шкіру і в деяких місцях навіть додумав сюжет. Тому я іноді навмисно обривав оповідь. Щоб зрозуміти мене як прозаїка, читачеві можна прочитати «Біль і гнів», «І будуть люди», сільські, міські і містечкові історії. Я перечитувати книжки вже не можу, все з них узяв. Свої книжки теж не перечитую. Я що – дурний?

Часто надсилають мені свої тексти молоді письменники. Я уважно читаю, але думку свою не нав’язую. Якщо письменник справжній, якщо знає, чого він прагне, ніякі університети йому не потрібні. Тільки життя і нелюдська праця над словом. Я в Московському літінституті теж тільки рік провчився. Там стільки схоластики було – лише час марнувався. Тому я перевівся на заочне навчання і потім уже вчився працюючи. Дивлюся я також на цих сопливих, які матюки пишуть. Ну, ви розумієте, що це ж найлегше – матом писати. А вони ще й цим пишаються. Невже не можна те саме сказати так, щоб не образити читача? Я ніколи не вживав нецензурну лексику. Ось, скажімо, втратила дівчина цноту. Описують же зарази все – від початку до кінця: що відчувала вона, що відчував він... Ну нащо у цьому копатися? Мені теж колись треба було написати, що дівчина цноту втратила. То я написав так: «І все було б благополучно, і вона б так і пішла дівчиною, так солов’ї ж – як затьохкали, як затьохкали, так вони й не зчулися, як усе спеклося і зварилося». Воно ж? Воно. І не ліз нікуди, і не тикав пальцем, і не облизував язиком. Я не обурююся, коли мене називають літературним трупом. Думайте так, а я поки що живу, читаю, зокрема і вас, паразитів молодих, багато читаю (Сміється).

Я ніколи не любив давати порад. Так мама виховала. Коли хвалять, мені дуже незручно. А коли називають «живим класиком», готовий їм морду бити. Бо хто такий живий класик? Він може бути лише мертвий. Скільки їх таких, що за життя в богах літературних ходили, а по смерті не згадають їхніх прізвищ? Так розумію життя я, а хтось, може, розуміє краще, то чого ж я його вчити буду? Я, наприклад, вважаю, що в наших школах по-дурному викладають літературу. Препарують книжку, розкладають на позитивних, негативних героїв, «письменник навчає добра»... Нічого він не навчає, він учить дитину жити з книжкою! Геніальною вчителькою була дружина Григорія Тютюнника Олена Федотівна. Вона колись розповідала: «Я зайду в клас, похизуюся перед учнями (а в неї хороша фігурка була), пройдуся і починаю читати напам’ять уривок з якогось твору. Відчуваю, що клас завмер. Тепер урок закінчено. До наступної зустрічі прочитайте цей твір повністю, і ми його обговоримо». Ось як треба – без підручника!

Не варто робити з письменників святих. Вони такі самі, як решта

Я виріс на світовій класиці. Дуже подобалися Джек Лондон, Александр Дюма, Віктор Гюго. З українських письменників згадаю Бориса Антоненка-Давидовича. Я з ним спілкувався багато, бо був редактором його книжок у «Радянському письменнику». Важливими для мене були й письменники «Розстріляного Відродження» – в них можна було повчитися і мужності, і відвертості, і вміння не лукавити, не йти служити вірою і правдою соцреалізму. Їхні книжки до мене прийшли вже в 60-ті, коли почав серйозно працювати.

Творчість – це як хвилі на морі. Щось тобі вдалося, а щось – дарма старався. Так завжди буде в житті письменника, який напружено і боляче працює. Ліна Костенко стільки речей прекрасних написала, а «Записки українського самашедшого» – то ж не роман. Там блискуча публіцистика, але романом це гріх назвати. Її роман – це «Маруся Чурай». Я ж її добре знаю. В мене на очах, коли їй дали Шевченківську премію, працівник ЦК підійшов її привітати з розкритими обіймами: «Дорогенька наша Ліно!» А вона так різко повертається: «Я – ваша?!» А взагалі книжки-події з’являються вкрай рідко. Із сучасних письменників дуже хороший ще Василь Шкляр. Це я йому назву дав «Чорний Ворон», «Залишенець» нікуди не годилося. Гарний письменник Володимир Шовкошитний, блискуче він написав про тайгу (Дімаров має на увазі розділ «Тайга» з роману Шовкошитного «Мерехтіння зникань». – Авт.). Непогані пішли останнім часом мемуари. Особливо спогади Лесі Степовички – вона написала, як була перекладачем у німців. Прочитав спогади Ірини Жиленко «Homo Feriens» – дуже щирі. Ви знаєте, в українській літературі мало було письменників, які писали читабельні книжки – такі, щоб почав читати – і вже для тебе свято, такі, про які думаєш весь день, що вона (книжка) там лежить удома і чекає на тебе. Так умів писати Володя Дрозд. Юрій Мушкетик недавно написав невеликі оповідання, там є багато сильних, художньо довершених речей.

А взагалі я думаю, що не варто робити з письменників святих. Вони такі самі, як решта. Може, й гірші. Особливо як воно бездарне. У таких завжди залізні лікті. Кожен письменник, окрім справжніх, вважає себе генієм. Я завідував відділом культури в газеті, вдачу їхню добре вивчив... Найстрашніше – говорити про конкретних людей. Уже не раз обпікався, багато хто й досі зі мною не вітається.

Дивовижне явище в нашій літературі – брати Тютюнники. Із Григорієм ми були як побратими, коли я жив у Львові і редагував його першу книжку. Згодом, уже в Києві, я був редактором його «Виру». По другу частину після смерті Тютюнника-старшого полетів до Львова і знайшов на робочому столі Григорія. На ній було написано – «Толі Дімарову». Так серце стислося! Часто зустрічався з Григорієм в Ірпені. Переказував він мені фрагменти з третьої книжки «Виру», яку не встиг написати. Це була б така трагічна річ! Всі його герої загинули на війні, залишилися лише Тимко і його батько – двоє непотрібних один одному людей...

Часто розповідав Григорій і про Григора, дуже його лаяв, коли той почав писати російською. «Талановите, – казав, – стерво, але боюся, Україна його втратить». І брату він перед смертю написав: «Коли надумаєш до Києва, їдь до Дімарова». Так і сталося: Григір прийшов до мене і приніс першу новелу. То була людина, яку сам Бог нам дав. Не знаю, хто ближче до нього навіть сьогодні стоїть. О, він не писав, а малював словами! Григорій був замкнений, стриманий, а Григір – це ж вибухівка! Колись казав йому: «З вас би такий батько Махно вийшов!» У нього настільки була нестримна відвертість! Органічний він був і в поведінці, і в творчості. Кожна його новела викликала скажений опір певної групи критиків, які спеціалізувалися на тому, щоб його топтати, і друкувалася в тодішніх журналах завдяки великій мужності редакторів. У мене тимчасово це було, а в Григора така доля спіткала кожен твір. А Тютюнник же розумів, що пише він, а що – інші, котрих підносили до небес! Григір знав, у яких матеріальних умовах живуть ті інші, а сам лише перед смертю назбирав на «жигульонка». Коли після Василя Козаченка (він міг сказати на засіданні секретаріату: «Що ви мені зі своїм Григором! Він – г...о, не письменник!») Спілку очолив Павло Загребельний і вперше поїхала наша письменницька делегація до Азербайджану (тоді дуже модним був обмін культурами), Павло Архипович включив до списку Тютюнника й Ліну Костенко. Вперше!

Григір залишив записку: «Годі мене мучити!» Я не бачив її на власні очі. Але ввечері тоді подзвонив Загребельний і сказав: «Толю, Григір повісився. Біжи до нього і спробуй узяти його зошит». А він же читав мені з того зошита, в який записував свої відверті думки. Але той зошит уже зник – переді мною там побували. Не треба і його дружину звинувачувати. Ви думаєте, їй з медом жилося, коли нещасний Григір і на хліб не міг заробити? Він одержував за свої тексти ті самі гроші, що й графомани: триста карбованців Григору, триста – графоманові. На повільному вогні його палили. Тому він іноді й зривався, тому іноді й шукав порятунку в чарчині. Причина – психіка не витримала. Хоча під кінець Загребельний зробив усе, щоб від Григора відчепилися. Бувало, прийде до нас Григір Тютюнник, сяде навпочіпки отак по-сільському і починає свої новели розказувати в особах. Маму мою дуже любив. Сяде коло неї на кухні і каже: «Жінка шубу просить, а за що я її куплю, як мені такі гонорари платять?» Мама його втішала: «Синку, ти потрошку збирай, бо ж жінці завжди щось новеньке хочеться». А сам якось прийшов до нас у такому кожусі білому, ходив по хаті і хвастався. Такий це був чоловік – з українських характерників.

Павло Загребельний мав розум, як у десяти академій. Колись Василь Земляк сказав йому: «Якби в мене розуму було стільки, як у тебе, моя б голова лопнула». Без нього я б не одержав Шевченківської премії, бо був оббріханий і облитий брудом за «Біль і гнів». Але Павло мені сказав: «Толю, ти будеш на мене сердитись, але все ж, думаю, твоєму роману можна дати Шевченківську». Вперше в історії нашої літератури державну премію дали за другу частину книжки, а першу навіть не згадали. Біда в тому, що Загребельний не був дипломатом: говорив те, що думав. Небезпечно так жити – навіть тепер. Ми сміялися раніше: Павло Архипович не міг піднятися на другий поверх Спілки, не наживши собі двох-трьох ворогів. Був один поет – таке собі воно, але пихате неймовірно! Одержав він квартиру, прийшов до Загребельного і каже, що на старій квартирі вірші писалися, а на цій – ні. Павло і запитує – чому? Той каже: «Розумієте, я звик писати, коли телефон поруч стоїть. От аби ви провели мені». А Павло як стукне по столу: «А в Шевченка, – крикнув, – телефон був?» (Сміється). І все – ворог. Вірш іще одного поета (він і сьогодні пишні урочистості собі організовує) Загребельний прочитав на пленумі письменників – від першого рядка й до останнього і навпаки. А потім назвав прізвище. І все – ворог.

Іноді він теж хибив у писанні, але ж саме Павло створив роман-бомбу «Південний комфорт». Як тоді це зазвучало: російською твір ще не було опубліковано, а Прокуратура СРСР уже організувала обговорення цього роману! Історичні твори Загребельного і досі по-справжньому не оцінені. Він, по суті, пробив дорогу історичним письменникам – Мушкетику, Іваничуку. Павло написав роман, за який його могли б посадити в ті часи, – «Первоміст». На противагу Тичині з його «аркодужним перевисанням до народів», Загребельний описав воєводу-мостовика, для якого байдуже було, чий то міст, головне, що він – воєвода при ньому. Тут же вся ідеологія Союзу! А ще ж божевільна пам’ять Павла Архиповича! Можна було відкрити будь-яку сторінку енциклопедії – і він її знає! Ця надмірність інформації іноді заважала йому писати. Але Загребельний дуже читабельний.

Олесь Гончар був неймовірно обдарованим. Його перша новела «Модри Камень» – яке це чудо! І за неї його почали розпинати. Стільки на нього вішали, бо ж там кохання між радянським солдатом і словачкою. Дивуюся, як його тоді не з’їли. У Гончара треба вчитися мови – він нею володів, як сам Бог. Хай ті, хто його заперечує, відкинуть несправжнє... Єдина вада Гончара полягала в тому, що його герої з трибуни не злазили – проголошували щось постійно, хоч і правильні речі. Йому дуже погану послугу робили критики, які хвалили, підносили до небес, заплющуючи очі на будь-які похибки, невдачі. А це ж неминуче! Культ особи розповсюдився і на літературу: якщо потрапив в обойму – пиши лише добре. Це псувало письменників, бо ж людина слабка. Прекрасно мені колись Ірина Вільде сказала, коли львівські письменники звітували в Москві. Серед інших виступив один з редакторів і похвалив мою «Блакитну дитину».

А Вільдиха так хитро мені після того каже: «Ну, що, Анатолію, подобається, коли по голівці гладять?» Кажу їй: «Ой, Дарино Дмитрівно, грішний – сподобалося» (Сміється).

Ірина Вільде насправді ж була Дариною Полотнюк. Вона виховувалася на європейських зразках, абсолютно не знала російської літератури. Як вона вміла писати! Саме Дарина Дмитрівна мені й сказала, що від початку твору, перших речень залежатиме доля книжки. Такий заповіт мені дала на все життя. Я редагував її роман «Повнолітні діти».

Павло Тичина сам себе задушив. Про нього найкраще написав Володимир Базилевський у «Луці Одіссеєвому». Біда Павла Григоровича в тому, що він не мав гарту вояка. Тичину легко можна було залякати, що радянська влада і зробила. Скільки у нас таких утрат! Якби Максим Рильський не написав у тюрмі «Із-за гір, та з-за високих» («Пісню про Сталіна»), каґебісти б «намотали» йому термін. А Сосюра! Писав він свою знамениту поему «Розстріляне безсмертя», де усіх письменників згадав, і якось зустрічає Малишка і каже: «Андрію, а я ще про тебе в цю книжку не написав!» А писав він дуже відверто... Це ж треба: людина спеціально втікала в будинок для божевільних, аби її не посадили! В Сосюри були там знайомі лікарі. Отака страшна трагічна доля! А лірик це був від Бога. За один вірш «Любіть Україну» йому скрізь треба пам’ятники ставити. У нього неймовірно ніжна, дитинна душа була. Контактний, свій був. Поговориш з ним – і немов зустрівся з великою талановитою дитиною. Півдня потім усміхаєшся... Дуже безборонний був. Таке враження, що себе захистити він не міг. З ним можна порівняти хіба що російського Єсеніна.

Згадаю ще Олексія Коломійця. Більшого гумориста трудно придумати. З ним поговориш – і озолотишся. Каже він нам одного разу: «Хлопці, маю до вас велике прохання. Як помру, поховайте мене у валянках, щоб ноги не мерзли». А ось Корнійчука, я вірю, уже не поставлять ніколи в театрі, як і Леваду... Хоча хто його знає! Я теж свого часу Малишкові відповів на якусь його репліку: «Товаришу Малишко, помовчіть! Я ж слухав вас мовчки, а тепер ви мене послухайте!» Уявляєте, я тоді такий цвіркун проти нього був!

Я прославився серед колег своїми розіграшами. Майстром, звичайно, у цій справі був Андрій Малишко, а я так – підмайстер. Скажімо, якось професор Іщук прийшов до Сашка Дяченка в гості і каже: «А в мене нове пальто, у вас такого немає», – і ходить хвастається. Я дивився-дивився, моргнув Дяченкові – мовляв, ідіть випийте за нове пальто. Пішли вони, а я тим часом тихенько підпоров у пальті полу і зашив туди оселедця. Після цього прийшов Іщук додому, жінка принюхується, наступного дня на кафедрі принюхуються, а від нього ж уже хвилі розходяться (Сміється).

А в Ірпені в Будинку творчості що ми виробляли! Прийшов колись на Новий рік мій друг Дяченко трохи підпилий і ліг спати. Ми вкрали весь його одяг і розвісили на ялинці перед входом. Йому потім зранку не було в чому на сніданок вийти. А то ще був там кінь білий Серьожа. І знову Дяченко напідпитку пішов спати. Я покликав Серьожу, підгодовую його цукром і веду потихеньку в будинок – аж до Сашка в кімнату завів. Кінь почав йому губи облизувати, так Сашко і прокинувся. Або згадаю Андрія Патруса-Карпатського, який колекціонував краватки. Він з ними ніколи не розлучався, були там унікальні – з жінками в різних позах. Я ті краватки й украв. А після обіду завжди збігалося до Будинку творчості багато собак – чекали, що ми винесемо якоїсь їжі. Я тих собак до себе підманив і кожній на шию почепив краватку. Повиходили письменники собак годувати, а вони всі в краватках Патруса-Карпатсього! Він після цього написав про мене вірш, який закінчувався словами: «Щоб тебе з’їли собаки». Розігрували й мене. Вийшла книжка в мене «Моя сім’я», читачі дзвонили звідусюди, кликали на обговорення. І ось дзвонять одного разу: «Хочемо з вами зустрітися на Кульпарківській у Львові, дуже вас чекаємо». Довго їхав я трамваєм на околицю Львова – ну, і приїхав (на Кульпарківській, 95 у Львові розташована обласна клінічна психіатрична лікарня. – Авт.). Розіграв, звісно ж, Дяченко. Я йому, щоб помститися, телеграму відправив – невинну таку, але наприкінці написав: «Читай великі літери». Так я зашифрував слово «гівнюк». Весело жили.

Нації – єдиний подарунок Бога, який збереже людство

Я б хотів повернутися у довоєнний час. Я тоді парубкував. А сьогодні дивлюся на наших дев’ятикласників – так це ж дорослі люди, їм уже дітей можна народжувати! Ми були наївніші. Але я всього себе на книжки віддав, дівчата від них не могли відірвати. Пам’ятаю, одна дівчина постійно підсовувала мені Мопассана – чоловіче пробуджувала. І коли я потрапив до армії, кожен хлопець виймав карточку своєї дівчини і хвастався: «Оця мене жде», – а я ж нічого не міг сказати (Сміється).

Повернувся б і в молодість післявоєнну – Луцьк. Хоч як важко було, але все-таки весело. Тільки б не хотів того, що тоді написав. На Волинь я приїхав сталіністом, партизанський загін організував. А коли наші війська звільнили Луцьк від німців, слідом за нами прийшли каґебісти. Чим вони зайнялися в першу чергу? Бібліотеками. Почали вилучати всі книжки, які видавалися в Західній Україні, і звозити в церкву, щоб пізніше спалити. Вони навіть «Капітал» Маркса викинули, бо за радянської влади його видавали без останнього розділу, в якому автор переглянув свої погляди і сказав, що диктатура пролетаріату обов’язково призведе до диктатури одиниць і свавільного терору. Я тихенько вкрав «Капітал» і законспектував той останній розділ.

Події 1939-го на Західній Україні були великою трагедією. Коли прийшли туди наші, їх зустрічали з хлібом-сіллю. Але за нашими військами сунула каґебістська орда, яка почала масово винищувати інтелігенцію і все національно свідоме. За ті півтора року перед війною вони так проти себе і взагалі проти радянської влади настроїли людей, що партизанський рух там представляла фактично лише ОУН-УПА, хоча радянських партизанів вони не чіпали і дали можливість ковпаківцям пройти до Карпат. На всіх нас вони казали «совєти» і сприймали як тих самих окупантів. А ми ж ними й були! Каґебешники спеціально провокації влаштовували, тризуби чіпляли на одяг. Вночі заходили до якогось священика, просили погодувати. Наївшись, вони починали різати всю сім’ю...

Я був подивований, коли побачив райцентри західні: яка вишуканість, чистота! Але було там багато і показової міщанської культури. Наші дівчатка нещасні ходили у спідницях, пошитих із плащ-палаток, а там такі панєнки – як іде, так мов дзвоник лунає! А потім ці панєнки приходили до нас у редакцію підлогу мити. А воно, стерво, як одягнеться... Наші хлопці прилипали кріпко!

Під час війни я повернувся до Студенка інвалідом. І щоб не сидіти на печі, вирішив організувати партизанський загін. Було нас четверо. Сталін якраз розробив харківський наступ, на якому вгробив дві армії. Все було встелено трупами і зброєю. Там ми і собі зброї натягали. Коли в наше село прийшов каральний загін німецький, зі мною було четверо хлопців. Ми взяли танковий кулемет, повний мішок набоїв набрали, а німці якраз у той час у самогонниці гуляли з начальником поліції. А недалеко – шанці наші були, сіли ми там – і як вжаримо! Вони також усі набої вистріляли, і міни, якими мали в Холодному Яру партизанів громити, викинули. Ми в ту ніч переночували в жінки, в якої чоловік на фронті загинув. Стрілянина страшна за вікном, лежимо ми долі, а жінка та: «Хлопці, мерзну я, погрійте хтось мене». Ми ліктем один одного штурхаємо, але так ніхто й не насмілився. Бачте: в німців стріляти не побоялися, а жінку обійняти не змогли (Сміється).

«І будуть люди» я замислював як велетенську епопею про село українське. Селянська культура полягає в тому, що у своїх вчинках слід бути чесним не лише з іншими, а й, передусім, із самим собою. Там поважають працю. Коли з дружиною вперше потрапив на хутір Мохнач, зрозумів (у дитинстві цього не усвідомлював), яке це свято, коли посіяне тобою зерно раптом протикається зеленим! Ми багато втрачаємо, знищуючи село. Недарма українську культуру називали селянською, бо в місті – народ прийшлий. У романі я хотів написати про життя українського села, починаючи з кінця 1880 року і аж до смерті Сталіна. Відважився трошки згадати голод, колективізацію – і то мене різали й кров цідили. Але все одно слід було згадати про вбивство Кірова, і про 37-й, страшний терор, і про те, як партійна верхівка відірвалася від народу, який був у неї на підозрі... З роману вилучили чималий шмат, де я описав показовий колгосп, натякнув на «ворогів народу», зобразив партизанський загін, «свистунів», які начебто були проти німців, а насправді вичікували, коли наші повернуться й можна знову народ гнітити. Це обійшлося, на диво. Але звинуватили в тому, що замахнувся на найсвятіше – на наші славні органи КҐБ. Правди ніхто писати тоді не міг. Уявіть лишень, як ці письменники вільно дихнули в часи незалежності і як у них груди боліли від цього вільного повітря! Це не тільки моя доля. Були гірші... Я хоч не сидів у таборах.

Сталіну отак свято, беззастережно вірила тодішня молодь, бо її ж змалку вчили на прикладах Павліка Морозова. Як багато було тоді подібних вигаданих постатей! Хоч який би сьогодні прийшов ідеальний президент до влади, ви його ніколи не назвете «отец родной», ставитиметеся до нього критично... А нам же замість релігії принесли дідуся Леніна, який на полюванні лише клацав рушницею, бо боявся поцілити в живу істоту. Та він же вози дичини набивав! Не дивно, що моєму поколінню складно зрозуміти своїх синів, а ще важче – онуків. Я воював за Радянський Союз і за Сталіна. Але Луцьк зробив мене націоналістом. Дякую долі, що у 1944 році потрапив до редакції газети «Радянська Волинь». Хоча, якщо чесно, націоналіст я сьогодні хріновий – з кулеметом нікуди не йду, і жінка мене весь час осмикує (Сміється). Недавно ось пішов в атаку. Дорогу тут перегородили, а я іду з ціпком. Виставили чотири ряди хлопчиків, і пройти не можна.

«Куда, дєд, прьошся? Відіш, нєльзя сюда». Я тоді згадав, як умів матюкатися, коли був боцманом на флоті. Від мене німці втікали, а тут якісь сцикуни дорогу мені перегородили! Ціпок у мене хороший, я з ним і пішов на них. Не втримався якийсь лейтенант і сказав: «Пропустітє сумашедшого дєда».

Мої дев’яносто років – це багато, хоча я комаха проти історії України. Болісне відчуття в мене від того, що державу нашу злі сили штовхають у прірву. Ще Шевченко передбачив: «Погибнеш, згинеш, Україно, // Не стане знаку на землі». Наш сусід на нашу голову без України не може жити і мріє про Україну-колонію. Прогнозами я не займаюся, але вірю, що це не триватиме вічно і Україна все-таки поєднає все найпрогресивніше. Ми повинні зберегти свою націю, бо людина без національності перетворюється в ніщо. Нації – це єдиний подарунок Бога, який збереже людство. Уявіть, що ви вийшли на вулицю і зустрічаєте людей абсолютно однотипних – суне безлика людська маса. Нас намагаються на таку масу перетворити. На Україну дуже багато ласих ротів. Погляньте на нашу історію, яку, як ви знаєте, не можна читати без брому. Хоча Винниченко, автор цього афоризму, теж доклав рук до важких сторінок української історії, бо ж був такий момент, коли Україна могла стати абсолютно незалежною державою, як Фінляндія, наприклад. Не хочу горя російському народу, але знаю, що без якогось «землетрусу», подібного до того, який пережила Німеччина, Росія не позбудеться свого великодержавного шовінізму. Бог мені суддя, але хочу, щоб Росію, яка вважає себе старшим братом, що врятує увесь світ, трошки потрусило. Там є світлі люди, але їм би такий Майдан, як у нас!

Вже ми трошки інші, навіть комуністи. Хочу дождати, щоб Україна вступила до НАТО. Отоді ми не будемо озиратися на північного сусіда. Хочу, щоб Чорноморський флот забрався до біса (фрагмент з розмови 2008 р. – Авт.). Україна ніколи ні на кого не нападала. Завжди лише захищалася. Їй потрібна якась захисна парасолька. Але в Європі мало добра, між нами говорячи. Чого туди йти? Треба свою країну будувати.